Якщо ти зараз знову поїдеш копати їм город, додому можеш у неділю не повертатися! Мар’яна стояла в коридорі, спершись на одвірок, і дивилася, як чоловік мовчки пакує в торбу старі робочі штани. — Мар’янко, ну чого ти починаєш із самого ранку? — стиха відказав Назар, навіть не підводячи очей. — Там же батьки самі не дадуть ради. Мама ледве ходить, у тата тиск. Хто їм паркан підіпре? — А в тебе сім’я є? Чи ти одружився на мені просто так, для краси? — голос жінки тремтів, але в ньому не було злості, лише безмежна втома, що накопичувалася місяцями. Назар зітхнув, затягнув шнурки на старих кросівках і провів долонею по втомленому обличчю. Ця розмова повторювалася щотижня з тієї самої суботи, коли свекри раптово оголосили про своє дивне рішення. Усе почалося ще восени, коли батьки Назара, Надія Василівна та Василь Дмитрович, покликали їх на чай. Тоді на столі стояв пиріг з яблуками, чайник пускав пару, і ніщо не віщувало неприємностей. Батько прокашлявся, підсунув ближче чашку й спокійно, ніби про погоду, сказав: — Ми вирішили продати нашу двокімнатну. Завдаток уже взяли
— Якщо ти зараз знову поїдеш копати їм город, додому можеш у неділю не повертатися! Мар’яна стояла в коридорі, спершись на одвірок, і дивилася, як чоловік мовчки пакує
Алло, Маріє Іванівно, ви знову за своє? Вам допомога потрібна? — пролунало від невістки в динаміці без жодного натяку на привітання чи повагу до віку. — Микола зараз зайнятий дуже серйозними переговорами, у нього кожна хвилина розписана по хвилинах. Ви ж чудово знаєте, як важко дається серйозний бізнес у наш час. Навіщо ви турбуєте його через якісь дрібниці на зразок зламаного крана? Зрештою, можна викликати майстра з сервісу, а не відволікати чоловіка від заробітку грошей! Марія Іванівна навіть розгубилася від такої прямолінійності та зухвалості. Вона міцніше стиснула телефон у долоні, відчуваючи, як усередині закипає давня материнська образа через таке ставлення. — Катерино, я взагалі-то не до тебе звертаюся, а до свого сина, — спокійним, але дуже суворим голосом відповіла жінка. — Дай йому слухавку, мені потрібна його допомога вдома, а не твої повчання. — А його немає вдома, він на важливій зустрічі з партнерами, — відрізала невістка без найменшого вагання. — І взагалі, якщо вам потрібна допомога по господарству, найміть робітника з оголошення. У нас кожен день на вагу золота, і ніхто не збирається кидати справи через побутові капризи. Хочете уваги — платите гроші за час, який він витрачає на дорогу до вас
М’яке ранкове світло повільно пробивалося крізь чисті шибки, освітлюючи затишну кухню, де кожна дрібниця нагадувала про минулі щасливі роки. Марія Іванівна стояла біля вікна, спостерігаючи за тим, як
Мамо, я прошу тебе, поклади інструмент і сядь перепочити, — відповіла я, ледве стримуючи тремтіння в голосі. — Яке перепочити? Поглянь, яка земля чорна, масна, як масло! Вона ж плаче без діла. А ви засіяли все травою і лежите, як пани. — Ми не лежимо, ми працюємо цілий тиждень, щоб сюди приїхати і спокійно випити кави. Ми ж домовлялися: тут не буде жодного городу. — Та хоч пару рядочків цибульки й кропу! Своє ж, домашнє, без хімії. Невже тобі для рідної матері шкода клаптика землі? — Мені не шкода землі. Мені шкода мого спокою. Поклади сапу, бо зараз зберу сумки і поїдемо додому. Стефанія Іванівна ображено зітхнула, підібгала губи й демонстративно пішла до альтанки. Її хода виказувала найвищий ступінь незадоволення, на який тільки здатна мама дорослої доньки. Я опустилася на лавку і притиснула долоні до обличчя. Усередині все кипіло. Здавалося б, дрібниця — маленький клаптик зелені під парканом. Але я надто добре знала, чим закінчуються ці «маленькі клаптики». Сьогодні ти дозволяєш посіяти петрушку, а завтра посеред двору стоїть теплиця, за нею з’являється картопля, а ти замість вихідного дня тягаєш відра з водою
— Більше моєї ноги у твоєму дворі не буде, невдячна! — крикнула мама й випустила з рук сапу прямо на рівненький газон. — Мамо, я прошу тебе, поклади
І ось ранок настав. Сонце ледь пробивалося крізь холодний сивий туман, вітер зривав сухе листя зі старих яблунь і жбурляв його під ноги. Біля хліва вже стояли великі плетені з верболозу кошики та брезентові мішки. — Ось твій кошик, бери і ставай на третій межі, — свекруха сунула дівчині важку вербову корзину. — Поки трактор сусіда Степана пройшов дві борозни, треба швидко визбирати, бо він зараз повернеться на другу ходку. Надійка відчула, як від холоду заніміли пальці. Кошик здався їй непідйомним ще порожнім, а коли вона уявила, як доведеться тягати його, повний важких земляних бульб, по розкислій після нічної паморозі ріллі, в очах закружляло. — Я не можу, Галино Степанівно, — тихо, але несподівано твердо вимовила Надійка. — Я заплачу сусідам. Сергій залишив мені гроші на побутові витрати і на приватне обстеження перед пологами. Я віддам усе до копійки, хай прийдуть хлопці з кінця кутка і все зберуть за дві години. Свекруха аж задихнулася. Її щоки вкрилися густим темним рум’янцем, очі блиснули недобрим вогнем. — Грошима мого сина вона чужих ледарів годуватиме! — засичала свекруха, наступаючи на невістку. — Він на чужині, на дорогах не спить, крихти збирає, щоб копійчину до хати привезти, а ця білоручка буде тисячами розкидатися
— Або ти береш кошика і йдеш вибирати картоплю за копачкою, або забираєшся геть із моєї хати просто зараз! Галина Степанівна стояла на високому мурованому ґанку, вперши руки
Оресте, зачекай! Ти сказав, що знайшов людину, яка буде з дітьми після садочка? — не вірила дружина власним вухам. — Ти знайшов нам няню? Марина стояла біля кухонного столу з телефоном у руці. На екрані ще було відкрите оголошення, яке вона вчора виставила в місцевій групі: потрібна людина на будні, забирати двох дітей із садочка, бути з ними до вечора, інколи підігріти вечерю, почитати книжку, допомогти скласти іграшки. Орест зайшов на кухню з таким виглядом, ніби щойно розв’язав задачу, над якою вони мучилися два тижні. — Саме так. Можеш видаляти оголошення. Нікого стороннього шукати не треба. — І хто погодився? — Моя мама. Марина спочатку навіть не відповіла. Вона лише повільно поклала телефон на стіл. — Твоя мама? Та сама Ганна Степанівна, яка минулої осені казала, що з двома малими втомлюється вже через дві години? — Вона тоді працювала. Тепер ні. У магазині, де вона була продавчинею, змінили графік. Їй запропонували менше змін, вона вирішила піти. Тепер каже, що сидіти вдома без діла не хоче. Я розповів, що ми шукаємо помічницю, а вона сама запропонувала. Сказала: «Навіщо ви будете платити чужій людині, якщо в дітей є бабуся?» Марина не вірила до кінця. — Я зараз навіть не знаю, радіти чи плакати, чи ти мене не розігруєш
— Оресте, зачекай. Ти сказав, що знайшов людину, яка буде з дітьми після садочка? Ти знайшов нам няню? Марина стояла біля кухонного столу з телефоном у руці. На
Павле! Я ж сказала, що поставлю твою музику наступною, — не розуміла дружина. — Ця композиція вже почалася, хай дограє, — Соломія стояла посеред вітальні з ганчіркою для пилу в руці й дивилася на чоловіка так розгублено, наче за кілька секунд звичайне суботнє прибирання раптом перетворилося на суперечку, правил якої вона не знала. Павло відійшов від полиці, де щойно переставляв книжки, і різко вимкнув невелику колонку. — Не треба вже нічого ставити. Я просив одну просту річ. Одну. Сказав: увімкни спочатку мою добірку. Але ти навіть цього не можеш зробити без свого «зараз, потім, почекай». — Я не відмовила тобі. Просто моя пісня вже грала, коли ти зайшов. Що тут такого? — Для тебе нічого. Для тебе взагалі все, що я прошу, дрібниця. Соломія повільно поклала ганчірку на підвіконня. — Ти серйозно зараз сваришся зі мною через музику? — Не через музику. Через ставлення. — Яке ставлення? — Таке, що твоє бажання завжди має бути першим
— Павле, я ж сказала, що поставлю твою музику наступною. Ця композиція вже почалася, хай дограє, — Соломія стояла посеред вітальні з ганчіркою для пилу в руці й
Я не прошу поселити нас назавжди у тебе, — просила донька з хвилюванням. — Нам треба чотири місяці. Максимум п’ять. Ми за цей час закриємо борг за оренду, відкладемо ще трохи й знайдемо інше житло. У тебе друга кімната порожня майже весь рік, — Мар’яна говорила повільно, стоячи біля кухонного вікна у своїй тісній орендованій однокімнатній оселі в Житомирі. На тому кінці зв’язку мати довго мовчала. Потім Оксана Павлівна відповіла рівним голосом: — Мар’яно, я вже сказала. Ні. Я люблю тебе, але жити разом із вами з зятем не хочу. Я звикла до свого дому, до тиші, до свого часу. Ви обоє дорослі люди. Вам треба самим владнати свої справи. Мар’яна стиснула телефон. — Ми й владнуємо. Тарас працює шість днів на тиждень. Я беру додаткові зміни у пекарні. Ми не сидимо й не чекаємо подарунка. Просто власник житла підняв плату, а ще ми мали витрати на машину, без якої Тарас не добереться до майстерні за містом. Нам потрібен короткий перепочинок. — Усі мають витрати. Я у твоєму віці теж не жила легко. Вигрібайте вже якось самі
— Я не прошу поселити нас назавжди у тебе, мамо. Нам треба чотири місяці. Максимум п’ять. Ми за цей час закриємо борг за оренду, відкладемо ще трохи й
У суботу вранці я прокинулася дуже рано, коли сонце тільки торкнулося верхівок дерев. У сусідському дворі стояла показова, демонстративна тиша. Коли я вийшла на терасу з теплою кавою, Надія саме полола грядку біля межі. Побачивши мене, вона демонстративно відвернулася й голосно грюкнула сапкою об землю. Я зробила ковток кави, дістала телефон і набрала номер майстра, контакт якого мені ще навесні давав знайомий. — Доброго ранку, пане Михайле. Мені потрібен паркан. Глухий, високий, металевий, темно-сірого або коричневого кольору. По всій довжині межі між ділянками. Коли зможете приїхати зняти заміри? Майстри приїхали вже в неділю в обід. Коли хлопці в робочих комбінезонах почали розкручувати стару сітку й знімати іржаві кріплення зі стовпчиків, Надія вибігла зі своєї хати так, наче в неї щось загорілося. — Це що за свавілля?! — заверещала вона на все подвір’я. — Наталю, ти що це задумала?! Який глухий метал?! Між сусідами має бути сітка, щоб сонце світило! Ти нам усю городину затіниш, у нас помідори пропадуть
— А ми вирішили, що твоя ділянка усе одно пустує, тож побудемо тут, поки тебе немає вдома, — спокійно, навіть повчально заявив сусід і поправив кепку. Я стояла
Скажи мені по совісті, мамо: скільки можна тягнути всю сім’ю самому? — Владислав поставив чашку на кухонний стіл. — Я зранку до вечора кручуся, думаю, де заробити, а вдома чую одне: треба купити дітям взуття, треба заплатити за квартиру, треба полагодити пральну машину. А Олеся наче взагалі не бачить, звідки ті гроші беруться. Лариса Андріївна не відповіла одразу. Вона поставила перед сином тарілку з теплими сирниками. За вікном тягнувся сірий тернопільський вечір, а в духовці тихенько допікався яблучний пиріг. — А що, на твою думку, Олеся робить цілими днями? — Мамо, тільки не починай її захищати. Я й без того знаю цю відповідь: двоє дітей, хатні справи, вона втомлюється. Але Данилкові й Соломійці вже майже по три роки. Інші жінки якось і дітей ростять, і щось заробляють. — Ти сам із ними коли востаннє залишався на цілий день? Владислав відкинувся на спинку стільця. — До чого тут це? — До того, що ти називаєш догляд за двома малими дітьми майже відпочинком. От я й питаю: коли ти востаннє провів із ними від ранку до вечора без Олесі
— Скажи мені по совісті, мамо: скільки можна тягнути всю сім’ю самому? — Владислав поставив чашку на кухонний стіл так різко, що чай вихлюпнувся на блюдце. — Я
Юля знає про твої борги? — поцікавилася я у чоловіка. — Які ще борги? — насупився він, і його піднесення помітно згасло. — У нас усе гаразд. — У тебе, Ігорю. Саме в тебе. Автомобіль куплений у кредит — це раз. Кредитна картка з вичерпаним лімітом — це два. І ще кругленька сума, яку ти позичив у свого рідного брата й досі не віддав — це три. Я просто хочу знати, чи твоє нове свято в курсі цих дрібниць. Бо свята потребують щедрих подарунків, а в тебе в кишенях гуляє вітер. Його обличчя вмить укрилося червоними плямами. — Це наші спільні сімейні витрати! Ми разом користувалися машиною! — Машина записана на твоє ім’я, — нагадала я спокійно. — Кредитка оформлена на тебе. А борг братові — це ваша суто родинна справа, ти брав ті кошти на власні бізнес-ідеї, які луснули за місяць. А оселя, в якій ми зараз стоїмо, належить мені. Вона куплена до нашого шлюбу. За мої власні збереження. Пам’ятаєш, як ти колись жартував, що я занадто багато працюю замість того, щоб насолоджуватися життям? Він замовк, розгублено перебираючи пальцями ручку валізи. — Тому, любий мій, валізу залиш на місці, — додала я з легкою усмішкою. — Я дам тобі великий міцний пакет для будівельних матеріалів. Усі твої речі туди чудово помістяться. — Марино, ти просто знущаєшся. Ти показуєш свою зверхність
— Ти стала просто зручною річчю, Марино. Як старе домашнє взуття, яке не тисне, але в люди в ньому не вийдеш. А Юля — це свято. Розумієш? Справжнє

You cannot copy content of this page