Діточки мої, щось мені сьогодні зовсім недобре на душі, — записувала Стефанія родичам голосове повідомлення. — Сиджу сама біля хати й думаю, що нікому вже не потрібна, на городі нікому допомогти з картоплею. Не приїжджайте працювати, нічого мені не треба. Просто хотілося б усіх побачити. Хоч на годинку. Бо роки йдуть, а ми все відкладаємо зустрічі. Приїдьте в суботу просто на обід. Ніякого городу не буде. Обіцяю. У суботу до двору одна за одною почали заїжджати машини. Соломія вийшла першою й побігла до бабусі. — Ну як ти? — Уже краще. Побачила вас — і зовсім добре стало. Богдан примружився. — Бабусю, а чому біля сараю стоять двадцять відер картоплі? Стефанія усміхнулася. — То так. Щоб не пропало. — А за хатою що? — Де? — Там, де земля вже розмічена. — А, то сусід допоміг. Оленка підійшла до хвіртки, глянула на сусідський город і повернулася. — Бабусю, чому там теж усе підготовлено? Стефанія поправила хустинку. — Ганна дозволила використати. Усі одночасно заговорили. — Два городи?! — Ти ж казала, що ми їдемо на обід! Стефанія підняла долоню. — Ніхто нікого не змушує. Сідайте, їжте. Я сама все зроблю. Вона взяла відро й повільно рушила до городу, а діти засмутилися
Уже сутеніло, коли останнє відро картоплі висипали на стару ряднину біля літньої кухні. Подвір’я пахло вологою землею, яблуками, що попадали під деревом, і свіжим кропом із грядки. Біля
Ми вирішили, що весілля можна відкласти, а город біля хати треба брати зараз, бо сусіди передумають, — спокійно сказала майбутня свекруха Надія Петрівна і поставила горнятко з чаєм на стіл. Марина сиділа навпроти й відчувала, як усе всередині ніби завмерло. — Як це відкласти? — перепитала дівчина, намагаючись вловити погляд свого нареченого. — У нас же все домовлено. Ресторан замовили, завдаток віддали, гості чекають запрошень. — Земля — це назавжди, — так само незворушно відповіла Надія Петрівна. — Вона нікуди не дінеться, картоплю посадимо, садок розіб’ємо. А весілля — це один день. Поїли, погуляли та й розійшлися. Гроші на вітер. Марина повернула голову до Максима. Хлопець мовчав. Він опустив очі в тарілку й повільно крутив ложку в руках. Жодного слова на захист нареченої. Жодного заперечення матері. Він просто дивився вниз, ніби ця розмова його зовсім не стосувалася. Саме ця мовчанка здивувала Марину найбільше. Не втрачені кошти за ресторан і не зіпсоване свято, а те, як легко Максим сховався за спиною матері
— Ми вирішили, що весілля можна відкласти, а город біля хати треба брати зараз, бо сусіди передумають, — спокійно сказала майбутня свекруха Надія Петрівна і поставила горнятко з
У мене все добре, доню. Картоплі вистачає, дрова привезли. Ти гроші зайві на квитки не витрачай, дорога тепер недешева. Працюй собі спокійно, — так вона повторювала щонеділі по слухавці. І Мирослава вірила. Заспокоювала своє сумління тим, що мама ж сама просить не їздити часто. Робота, діти, свої клопоти, вічна біганина. На Великдень заскочить на годину, кошик поставить, гостинці з супермаркету на стіл викладе, поцілує в суху щоку — і бігом назад на трасу, бо ж справи, бо ж життя вирує. А тепер мами не стало. Раптово, за три дні згасла, навіть толком не полежала. І ось зараз коло рідної хати стояли десятки людей. Люди все йшли і йшли крізь розчинену хвіртку. Сусіди, якісь дідусі у потертих картузах, жінки у темних хустках, молодь, якої Мирослава взагалі ніколи раніше не бачила. Вони тихо віталися, дивилися на неї співчутливо і трохи відчужено, немов вона тут була випадковою гостею. Коло самого ганку стояли два оцинковані відра. Звичайні, старі, з погнутими дужками. Біля вушок вони були вичовгані до сліпучого блиску материнськими долонями. Відра стояли сухі й порожні. — Мирославо, ти б хоч у хату зайшла, води випила, — озвалася тітка Стефа, сусідка навпроти. — Зажди, зараз брат твій приїде. Телефонував, казав, що вже на під’їзді до містечка
Мирослава стояла посеред подвір’я, тримаючи в руках дорожню сумку. Вона приїхала першим ранковим автобусом із великого міста. Три години тряслася старим рейсом, потім довго йшла пішки від зупинки
Доню, тільки не кажи, що ти вже їдеш до мене з валізою, — голос Оксани Петрівни у слухавці прозвучав упевнено. — Ви з Тарасом дорослі люди. Посварилися — сядьте на кухні, зробіть чай і спокійно поговоріть. У подружньому житті всяке буває, але бігти до мами після кожної суперечки — це не вихід. Мар’яна зупинилася під навісом біля львівської кав’ярні й поставила дорожню сумку на мокру плитку. — Мамо, ми не посварилися. І я не збираюся жити в тебе місяцями. Мені потрібна одна ніч. Завтра після роботи я знайду кімнату або маленьку квартиру. — Мар’янко, я тебе знаю. Сьогодні одна ніч, завтра дві, потім почнеться: «Мамо, я ще нічого не знайшла». А в мене теж своє життя. До того ж ти завжди була запальна. Може, наговорила Тарасові зайвого, а тепер обоє сидите по різних кутках і чекаєте, хто перший поступиться. Мар’яна притиснула телефон до вуха й заплющила очі. — Цього разу поступатися нікому. Ми розходимося. У слухавці запала така тиша, що Мар’яна почула, як мати пересунула чашку по столу. — Повтори. — Ми з Тарасом більше не будемо разом. — Та що сталося? — Не хочу зараз розповідати. — А як я маю щось зрозуміти, коли ти говориш половину? Ще на Великдень ви приїздили до мене, сміялися. Що ти зробила
— Доню, тільки не кажи, що ти вже їдеш до мене з валізою, — голос Оксани Петрівни у слухавці прозвучав так упевнено, наче Мар’яна вже стояла під її
Щосуботи о шостій ранку Ярослава будив настирливий голос матері: — Вставай, синку, треба встигнути на перший автобус! І він їхав. Тягав важкі відра з колодязя, бо водогону в селі не було, копав довгі борозни під картоплю, возив тачкою землю і бур’яни. У нього справді боліла спина, нили натруджені руки, але матір це більше не хвилювало. — Нічого, попрацюєш, ти ж чоловік у домі! — повчала вона, поки він без сил падав на стару лаву біля хати. Він більше не міг ухилитися, не міг послатися на втому чи справи з друзями, бо мати одразу починала плакати й хапатися за серце. Усе те, від чого він роками відгороджувався за допомогою Надії, навалилося на нього з потрійною силою. Через спільних знайомих до Надії доходили чутки. Розповідали, як схудлий і похмурий Ярослав щотижня тягає мішки на вокзалі, як свариться з матір’ю просто серед вулиці через черговий ящик яблук, як нарікає на тяжке життя. Одного разу, наприкінці літа, Надія зустріла його в центрі міста біля зупинки. Він стояв стомлений, у вицвілій футболці, тримаючи в руках дві важкі сітки з ранніми яблуками. Побачивши колишню дружину — підтягнуту, гарно вдягнену, зі спокійною посмішкою на обличчі, — він зніяковів і опустив очі. — Привіт, Надю, — тихо вимовив він. — Привіт, Ярославе. — Ти гарний вигляд маєш… Кудись їдеш? — У справах, потім на виставку з подругою. А ти як? Ярослав подивився на свої запилені туфлі, потім на важкі сітки з яблуками, які натерли йому пальці: — Та ось… від мами їду. Урожай збирали. Знаєш, я тільки тепер зрозумів, як це було важко тоді… усе це тягати
— Якщо ти зараз же не сядеш за кермо і не повезеш мамині помідори в село, я не знаю, навіщо ми взагалі одружувалися! — А я виходила заміж
Христиночко! Я вже майже все склала, — мама сиділа на краєчку ліжка у невеликій приватній клініці під Краковом, — Тільки скажи, куди ми зараз їдемо. До вас чи ти знайшла мені якесь інше місце неподалік? Я багато не прошу. Мені б трохи побути поруч із вами, поки сили повернуться. Христина поставила сумочку на підвіконня. — Мамусю, ми це вже обговорювали. Тобі треба повертатися додому, в Чернівці. Я квиток купила, до вокзалу тебе завеземо. Там у тебе квартира, сусідка Марія Василівна поруч, магазини знайомі. А тут ти що робитимеш? Галина Михайлівна перестала складати одяг. — Я думала, що хоча б якийсь час поживу у вас. Я ж приїхала сюди не на відпочинок. Ти сама просила: «Мамо, приїдь, бо я з двома дітьми не справляюся». Я залишила все й приїхала. А тепер мені самій потрібна підтримка. — Мамо, ну не починай, будь ласка. У нас оренда, гуртки дітей, машина, купа витрат. Ти знаєш, скільки тут усе коштує? Ми не можемо зараз оплачувати тобі довге перебування тут. У тебе вдома все набагато простіше. — Зрозуміло. Отже, коли треба було водити малого до садочка, забирати Софійку зі школи, готувати, прибирати й сидіти з дітьми, кімната для мене була. — Не перекручуй мої слова. Ти сама завжди казала, що мама повинна допомагати дитині, коли може
Галина Михайлівна сиділа на краєчку ліжка у невеликій приватній клініці під Краковом і повільно складала речі у дорожню сумку. На стільці лежав її теплий кардиган, біля вікна стояли
Тут у мене помідори будуть, тут огірочки ранні, там кабачки вже проклюнулися. А ось цю ділянку треба під пізню картоплю підготувати. Малину підв’язати конче треба, бо ляже вся. А полуницю бур’ян забиває, треба терміново виполоти. — Гарно у вас, затишно, — чемно сказала я. — А де мангал ставити будемо? Любов Василівна зупинилася й здивовано глянула на мене, ніби я запитала про щось абсолютно недоречне. — Який мангал, дитинко? Обід ще заробити треба. Поки сонце не припекло, треба справу зробити. Ярославчику, бери лопату біля повітки, он ту смугу треба докопати й розрівняти граблями. А ми з Яринкою візьмемося за полуницю. Вона впевнено взяла з-під стіни дві сапи й одну простягнула мені. Саме в цю мить усе стало на свої місця. Жодного пікніка не планувалося. Був чіткий розрахунок на безкоштовну робочу силу. Я не взяла сапу. Опустила руки в кишені вітровки й спокійно подивилася на свекруху. — Любове Василівно, ми домовлялися про інше. Ярослав сказав, що ви запросили нас на відпочинок
— Якщо ми зараз не візьмемо сапи в руки, то за що ж ми взимку спасибі скажемо? — свекруха поправила робочий капелюх і простягнула мені держак. Саме так
Я заробляю власні гроші й сам вирішуватиму, як ними розпоряджатися. Звітувати перед тобою за кожну допомогу рідній людині я не збираюся. Марина подивилася на чоловіка довгим, уважним поглядом. — Добре. Якщо ти сам вирішуєш усе за себе, то й я віднині вирішуватиму тільки за себе. Вже на початку наступного тижня вона переказала свою частку на власний рахунок. Вирахувала все дуже ретельно. Вона не взяла жодної чужої копійки. Залишила чоловікові його частку, просто врахувавши ті кошти, які він уже встиг віддати матері. Ярослав навіть не сперечався щодо цифр. Він чудово розумів, що правда не на його боці. Увечері він похмуро кинув: — Це не життя, коли кожен сам по собі. — Так, як ми жили останні пів року, — теж було несправжнім життям. Ти просто грав роль надійного чоловіка, поки я тягнула все на собі. Після цього в оселі запанувала тиша. Важка, незручна, чужа
— Я працюю до темряви на двох роботах не заради того, щоб твоя мама жила краще, ніж ми удвох! Якщо доросла людина хоче гарного життя, то нехай сама
Сто доларів. І що? Справжні, не фальшиві. — Це від Романа! — голос Марії нарешті зірвався, у ньому прорізалися істеричні нотки, які вона все життя так старанно придушувала. — Рідний син! Єдиний! Матері на шістдесят п’ять років дав сто доларів! Я двадцять років спину гнула в чужих хатах, чужі унітази мила, чужих дідів з ложечки годувала, щоб мій син мені на ювілей кинув сто доларів, наче жебрачці під церквою?! Вона впала на стілець і схопилася за щоки. Очі її нарешті налилися сльозами — злими, гарячими, пекучими. — Та сусіди більше дали! Кузьмівна пенсіонерка — і та дві тисячі наскребла! А він? Має свою майстерню, машину має, жінка он у золоті ходить… А матері — сто доларів! Як подачку! Ганна не стала її обіймати чи втішати. Вона повільно налила собі кави, сіла навпроти й уважно подивилася на сестру. — А ти скільки йому дарувала, Маріє? Марія осіклася. Сльози застигли на віях. — Що? — Я питаю: ти скільки йому дарувала на дні народження? Скільки невістці давала? Онукам? — То зовсім інше! — скрикнула Марія, витираючи щоку долонею. — Чому ти порівнюєш? — Чому інше? Поясни мені
Ранковий потяг із Болоньї до Неаполя завжди гудів однаково. Металевий стик коліс, приглушені розмови пасажирів, запах гіркуватого еспресо з паперового горнятка. Марія сиділа біля вікна, поклавши долоні на
Не склалося, Галю. Та й, якщо чесно… не хотілося. Навіщо мені чужа жінка в хаті? Її треба вивчати, звикати до її норову, до її звичок. Щось доводити знову, притиратися. А я свою пам’ятав. — Мене, чи що? — здивувалася вона. — Тебе, кого ж іще. Ти хоч і сварлива була, як оса, зате рідна. Я коли в хату заходив, завжди мені здавалося, що ти зараз із кухні вийдеш і скажеш: «Михайле, чого чоботи не помив?» Звик я до тебе. А іншої не захотів. Галина відчула, як до горла підкотився клубок. — А я думала, ти мене зненавидів тоді. Коли я поїхала. — Злився, — чесно зізнався він. — Дуже злився. Думав: покинула мене, як пса старого. Гордий був, дурний. Хотів показати, що й сам усе зможу, без твоїх подачок. Образа душила. А потім дівчата повиростали, роз’їхалися… Залишився сам на сам із хатою і зрозумів: ти ж не від добра поїхала. Я ж тоді не міг тобі дати того, що ти хотіла. Ні грошей нормальних заробити, ні доброго слова сказати. Вперті ми були обоє, Галю. Як два барани на вузькому мосту. — Були, — зітхнула Галина і поклала свою руку на його широку, шорстку долоню. — Обоє дурні були. Мені тоді здавалося, що все життя попереду, що десь там є інше, краще, багатше щастя. А щастя — воно ж не в євро і не в плитці італійській. Я там стільки надивилася на багатих людей… У них палаци, а радості в очах немає. Одинаки в золотих клітках
Коли Галина у сорок років застібала блискавку на великій картатій валізі, руки в неї тремтіли. Це було тремтіння не від страху перед чужою країною, а від глухої, задавненої

You cannot copy content of this page