Мамо, я знову бачу в тебе картоплю з підливою, — розгнівалася донька. — Ти хоч інколи купуєш собі щось нормальне? — Оксана поставила на кухонний стіл великий пакет із продуктами й почала діставати сир, масло, яблука та печиво. — Я тобі сто разів казала: продай ту дачу. Ти там уже майже нічого не садиш, їздиш кілька разів за літо, а тримаєшся за неї так, наче там палац. Шістдесятивосьмирічна Ганна Василівна вимкнула чайник і неквапливо поставила на стіл дві чашки. Доньці дісталася біла, з тоненькими синіми квітами, а собі жінка взяла стареньку зелену, на якій давно стерся малюнок. — Дача нікуди не проситься. Нехай стоїть. — От саме — стоїть! А могла б принести тобі гроші. Ти все життя економиш, пальто вже який сезон носиш, на базарі кожну гривню рахуєш. Для кого ти бережеш усе це
— Мамо, я знову бачу в тебе картоплю з підливою. Ти хоч інколи купуєш собі щось нормальне? — Оксана поставила на кухонний стіл великий пакет із продуктами й
Якщо гроші цілі… Тоді навіщо? Навіщо цей сором? Навіщо чужі люди в моїх стінах? Де ви самі живете? Олена задихнулася сльозами, уткнувшись лобом у мамині коліна. І тоді від дерева зробив крок Сергій. Його голос пролунав глухо, потріскано: — Тому що грошей за ту квартиру нема, Любове Іванівно. Люба насупилася, дивлячись на зятя. — За яку квартиру? — За нашу. За ту, що ми мали купити два роки тому. Повітря в сквері немов застигло. Люба пригадала той день: червень двадцять другого року, відділення банку в Болоньї. Вона стояла біля віконця міжнародних переказів і відправляла доньці двадцять п’ять тисяч євро. Усі заощадження, які вдалося відкласти понад вартість своєї двушки. Це мав бути перший внесок за нову трикімнатну квартиру для молодої сім’ї, бо діти росли, тулитися в однокімнатній хрущовці свахи ставало нестерпно. Тоді Олена плакала в слухавку, дякувала, обіцяла, що вони швидко виплатять решту в розстрочку… — Як нема? — повільно промовила Люба. — Я ж відправила все. Ви казали, що уклали договір з забудовником. Ти мені планування показувала… — Я збрехала, мамо, — прошепотіла Олена, не підводячи голови. — Я все вигадала. Не було ніякого договору
Коли міжнародний автобус «Болонья — Чернівці» зі скреготом загальмував біля автостанції, над містом висів сизий туман ранньої осені. Люба вийшла на перон однією з перших, тримаючи в руці
Мамо, у суботу зранку будь удома, — поспішав син. — Я домовився з майстрами: приїдуть, заберуть стару теплицю, вирівняють землю біля сараю, а там уже почнемо робити навіс для двох машин, — Олег поклав ключі на кухонний стіл і так упевнено розгорнув на телефоні план подвір’я, наче господарем тут був саме він. — Дивись: від воріт буде широка доріжка, тут плитка, далі зона для відпочинку. А ці твої грядки треба прибрати. Ну кому зараз потрібні п’ять рядків помідорів? Сімдесятирічна Марія Степанівна саме діставала з духовки пиріг із яблуками. Вона поставила його на дерев’яну дошку, зняла рукавиці й лише тоді повернулася до сина. — А мене ти коли збирався запитати? — Про що? — Про мою теплицю. Про мої грядки. Про мій двір. — Мамо, та не починай. Я ж для добра роблю. Скільки можна жити так, наче надворі досі дев’яності? Будинок великий, місце чудове, до Івано-Франківська недалеко. Тут можна так усе облаштувати, що люди милуватимуться
— Мамо, у суботу зранку будь удома. Я домовився з майстрами: приїдуть, заберуть стару теплицю, вирівняють землю біля сараю, а там уже почнемо робити навіс для двох машин,
Віро, тільки ти мене не покидай. Я вже стара стала, а сини далеко. Один у Львові, другий у Києві. Кому я там потрібна зі своїми клопотами? — Галина Петрівна сиділа біля кухонного столу й дивилася, як молодша сестра складає у шафу чисті рушники. — От ще придумала! Куди я тебе покину? Через дві вулиці живу. Не в іншій області, — усміхнулася Віра. — Тільки ти сама теж не вигадуй собі роботи. Учора знову полола біля паркану. — Там бур’ян уже до колін. — Нехай росте. Йому за це ніхто грошей не платить. Галина засміялася. — От язик у тебе. — Зате ти усміхнулася. Так вони й жили останні роки. Віра приходила до старшої сестри майже щодня. Узимку розпалювала піч, приносила продукти, прибирала сніг біля хвіртки. Навесні копала невелику ділянку за хатою, садила картоплю, цибулю, квасолю. Влітку разом збирали ягоди, восени складали дрова під навісом. Галина мала двох синів. Але до матері вони не хотіли навідуватися
— Віро, тільки ти мене не покидай. Я вже стара стала, а сини далеко. Один у Львові, другий у Києві. Кому я там потрібна зі своїми клопотами? —
Твоя мама вчора при Назарові сказала, що я тут чужа людина, яка прийшла на все готове. Дитині десять років, він усе чує і розуміє. — Вона просто пожартувала. У мами такий гумор, ти ж знаєш. — Десять років однакових неприємних жартів, Романе. Це не смішно. — Слухай сюди, — він насупився. — Я ніколи не вибиратиму між тобою і мамою. Вона моя найрідніша людина. — А я? А наші діти? Ми хто для тебе? — Ви — це інше. Ти маєш розуміти своє місце. Ось воно. Просте й страшне пояснення всього мого сімейного життя. «Інше». Другий сорт. Ті, хто має підлаштовуватися, прислуговувати й терпіти, поки весь наш світ крутиться навколо примх його матері, Валентини Степанівни. На кухню зайшов Назар. Розмова миттєво обірвалася. Я натягнула посмішку, підійшла до сина, поправила комірець сорочки. Хлопчик пильно подивився на мене. Його погляд був занадто дорослим для десяти років. — Мамо, ти плакала? — Ні, синочку, все добре. Сідай снідати, бо запізнитеся
— Ти в цій хаті ніхто, звичайна гостя, і право голосу матимеш лише тоді, коли моя мати дозволить! Саме ці слова чоловік кинув мені просто в очі вранці,
Світлано, відчини. Я вже біля воріт! — кричала сестра біля хвіртки, коли повернулася з Польщі. — Людмила поставила валізу на землю й знову натиснула кнопку виклику. Після двох діб дороги їй хотілося тільки одного: зайти до рідної хати, обійняти маму, поставити чайник і хоча б кілька днів нікуди не поспішати. — Я бачу, що ти приїхала, — спокійно відповіла сестра. — То чого ворота зачинені і хвіртка? — Бо спочатку нам треба поговорити. Людмила озирнулася на знайомий двір. Стара груша, яку батько щовесни підрізав, похилилася над парканом. На вікні кухні стояли мамині вазони. Усе було таким самим, як п’ять років тому, коли Людмила востаннє приїздила додому надовго. — Світлано, я не маю сил на твої загадки. Я з Польщі тільки приїхала. Відчини. — Ти де житимеш? — Як це де? Тут. Я ж писала, що повертаюся остаточно. — Тут ти жити не будеш. Людо, не роби сцен біля воріт. Хата оформлена на мене. Людмила притиснула телефон до вуха. — Яка хата? — Ця. Кілька секунд Людмила мовчала, певна, що неправильно почула. — Відкрий ворота. — Я сказала тобі правду. Мама з татом давно оформили дарування. На будинок і двір. — Коли? — Майже три роки тому. Людмила повільно сіла на валізу
— Світлано, відчини. Я вже біля воріт! — Людмила поставила валізу на землю й знову натиснула кнопку виклику. Після двох діб дороги їй хотілося тільки одного: зайти до
Ця хата — моя, — чітко промовила Надія, дістаючи з сумочки ключі та телефон. — До шлюбу придбана, за мої кошти та кошти мого батька. Ні ти, Назаре, ні твоя мама тут не прописані й не маєте жодної частки. — Надіє, заспокойся, давай поговоримо як дорослі люди, — Назар спробував узяти її за лікоть, але жінка рішуче відступила назад. — Ми вже поговорили. Я даю вам сорок хвилин на збори. Якщо за цей час речі не будуть у коридорі, я викликаю дільничного інспектора, показую документи на власність, і розмова буде зовсім іншою. — Ти не посмієш! — скрикнула свекруха. — Я всім родичам розкажу, яка ти невдячна! Сусідам розкажу! — Розповідайте кому завгодно, — спокійно відповіла Надія. — Час пішов. Вона зайшла до спальні, зачинила двері на засувку й сіла на диван, тримаючи перед очима екран телефона. За дверима зчинився неймовірний рейвах. Гримали дверцята шаф, цокотів посуд, лунали схлипування свекрухи та глухі прокльони Назара. Кілька разів чоловік стукав у двері спальні: — Надійко, відчини! Матері зле, треба краплі! Подумай добре, що ти робиш, назад вороття не буде! Надія не промовила жодного слова. Вона дивилася, як спливають хвилини на годиннику
— Ви збирайтеся звідси, мені тут одній спокійніше буде, — спокійно сказала свекруха, неспішно розмішуючи цукор у порцеляновій чашці. Надія застигла у дверях кухні, тримаючи в руках складену
Та перестань ти мені телефонувати, тітко Лесю! — сердилася Ірина. — Я все почула ще минулого разу. У мами є будинок, город, пенсія. Нехай живе так, як колись сама захотіла. Я чути про матір свою нічого більше не хочу, — Ірина поставила чашку на кухонний стіл і відійшла до вікна. — Я їй нічого не винна. — Іринко, я ж не грошей у тебе прошу. Приїдь хоча б на день. Твоя мама сама у великій хаті, надворі вже холоднішає, а дров майже немає. — Це не моя хата. — Але там твоя мама. — Тітко Лесю, не треба. — Добре. Не буду тебе вмовляти. Тільки скажу одне: вона сьогодні сама тягала з городу мішок картоплі. Я побачила, забрала в неї той мішок, а вона ще й сердиться: «Не роби з мене безпорадну». А сама ледве до ґанку дійшла. Ірина стиснула губи. — У неї є сусіди. — Сусіди мають свої двори, господарства великі й свої клопоти. А ось зима йде, а в твоєї матері навіть дров немає. — То нехай продасть будинок. — Кому? — Не знаю. Це не моя справа. Леся помовчала. — Ти досі через ту квартиру на неї ображаєшся? — Я не хочу про це говорити. — Минуло одинадцять років. — От і не говорімо. Ірина завершила виклик
— Та перестань ти мені телефонувати, тітко Лесю! Я все почула ще минулого разу. У мами є будинок, город, пенсія. Нехай живе так, як колись сама захотіла. Я
Якщо тобі так неприємно сидіти за моїм столом, мамо, то двері он там! — ці слова вирвалися у Мар’яни зовсім не голосно, але в кімнаті враз стало чутно навіть дзижчання холодильника. Свекруха, Надія Петрівна, повільно відклала виделку вбік і випростала спину, ніби щойно почула щось неймовірне. За столом сиділи три її давні куми, кожна у святковій сукні, з акуратними зачісками до весняного свята. Жінки зніяковіло опустили погляди у свої тарілки, вдаючи, що раптово зацікавилися візерунками на скатертині. Мар’яна стояла біля плити, склавши руки перед собою, і відчувала, як усе всередині тремтить від утоми та невимовного жалю. Вона подивилася на свого чоловіка Василя. Він сидів поруч із матір’ю, схиливши голову над холодцем, і завмер, немов сподівався стати невидимим. Саме заради Василя Мар’яна простояла біля каструль майже півтори доби, вигадуючи страви, які припадуть до смаку всім
— Якщо тобі так неприємно сидіти за моїм столом, мамо, то двері он там! — ці слова вирвалися у Мар’яни зовсім не голосно, але в кімнаті враз стало
Маріє, прошу тебе, не починай знову про Оксану, — ледь не плакала мати. — Не хочу знати, де вона, як вона і чому стільки часу сюди не їде. Мені спокійніше, коли про неї в цій хаті взагалі не говорять, — Ганна Петрівна поставила на стіл миску зі сливами й відвернулася до вікна, удаючи, що дуже зацікавилася фіранкою, яку сама ж випрала напередодні. — Я лише запитала, бо давно її не бачила, — тихо відповіла сусідка Марія. — Уже, мабуть, роки три минуло, як ноги її не було в селі. Раніше хоч на свята приїздила, а тепер тільки хлопців до тебе відправляє. Не сердься, Ганнусю. Я ж не зі злості. — Три роки й два місяці, — відказала Ганна й одразу насупилася, зрозумівши, що видала себе. — Та яка різниця? Нехай живе, як сама собі вибрала. У неї своя сім’я, у мене свій дім. От і все. Марія нічого не відповіла. Вона добре знала: якби Ганні було байдуже, та не рахувала б місяців. Після того, як не стало її чоловіка Василя, Ганна дуже змінилася. Раніше біля їхньої хати завжди щось відбувалося: Василь майстрував у дворі, Ганна поралася біля квітів, сусіди заходили позичити драбину чи просто посидіти на лавці. Тепер двір залишався охайним, але надто тихим. Не приходила більше донька
— Маріє, прошу тебе, не починай знову про Оксану. Не хочу знати, де вона, як вона і чому стільки часу сюди не їде. Мені спокійніше, коли про неї

You cannot copy content of this page