Мамо! Я довго пояснювати не буду. У суботу приїду з Максимком, — тривожно поспішала донька. — Нам треба десь пожити. Підготуйте кімнату, а тітка Ганна нехай поки перебереться на кухню. Світлана Андріївна так і залишилася стояти біля плити. — Юлю, зачекай. Я, мабуть, не все зрозуміла. Ти хочеш приїхати в гості чи переїхати до нас? — Мамо, я ж сказала: пожити. Скільки — не знаю. Місяць, два, може, довше. — А чому ти вирішила, що Ганна має перейти на кухню? — Бо вона одна, а нас двоє. Максимкові сім років, йому треба нормально спати, мені теж. Світлана повільно вимкнула плиту. — У нас дві кімнати. В одній ми з батьком, у другій уже четвертий рік живе тітка Ганна. Вона щомісяця платить частину комунальних, купує продукти, допомагає нам. Це її дім також. — Мамо! Мені потрібен дах над головою. Я з дитиною. Невже треба ще щось пояснювати? — Треба. Хоча б те, що сталося. Де ти жила всі ці роки? Чому не телефонувала? Чому Максимко майже не знає дідуся й бабусю? Я писала тобі на день народження, на свята, просто так. Ти відповідала двома словами або взагалі мовчала. А сьогодні телефонуєш і одразу розподіляєш, хто де спатиме
— Мамо, я довго пояснювати не буду. У суботу приїду з Максимком. Нам треба десь пожити. Підготуйте кімнату, а тітка Ганна нехай поки перебереться на кухню. Там диван
Тиждень промайнув непомітно. Було багато метушні, прасування сорочок, збирання дорожніх сумок із пиріжками та домашньою ковбасою. Василь ходив по хаті заклопотаний, говорив по телефону пошепки на балконі, виправдовуючись тим, що начальник у нього суворий і не любить зайвих свідків. Галина проводжала його біля хвіртки. Стояла в теплій хустці, загорнувшись від вогкого вітру, і дивилася, як він укладає валізу до багажника попутки. — Буду дзвонити щовечора, — пообіцяв він, цмокнувши її в щоку. — Дзвони, Василю. Головне — бережи себе. Поїхав. Перші кілька днів Галина просто звикала до тиші. У великій батьківській хаті без чоловіка раптом стало надто просторо. Не треба було зранку варити густий борщ у великому баняку, не треба було щовечора слухати новини на повну гучність. Він дзвонив спершу щодня, потім через день, а далі — раз на три дні. Розмови були куцими, одноманітними. «Усе добре, робота кипить, втомився, лягаю спати». На розпитування про нове житло відмахувався: «Та звичайні стіни, нічого особливого, минеться». Галина працювала старшою медсестрою в дитячому відділенні. Робота забирала сили, і це навіть рятувало. Увечері вона плела шкарпетки для онуків або сиділа за чаєм із двоюрідною сестрою Мирославою. Мирослава була жінкою швидкою, меткою, працювала у фірмі, яка займалася оформленням спадщини та нерухомості по всій області. Вона знала про людей усе: хто з ким посварився, хто яку хату продав, хто куди перебрався і де взяв гроші на новий паркан
— Сім’я — це коли дивляться в один бік, а не коли один одного дурять перед обідом, — мовив Василь і посунув порожню тарілку на край столу. —
Я, якщо колись зовсім постаріюся, до вас переберуся, — спевнено заговорила свекруха, дивлячись на невістку. — У вас дві кімнати, місця вистачить. Оленка вміє за людьми доглядати, вона ж у салоні працює, руки сильні. Олена тоді подумала, що це невдалий жарт. Проте Лідія Василівна повторила те саме через місяць. А потім ще раз. Того недільного дня після обіду свекруха знову заговорила про майбутнє. — Ромчику, ти мою шафу потім не викидай. Вона ще добра. Якщо колись переїду до вас, поставимо її у вашій другій кімнаті. Олена, яка витирала стіл, завмерла. — Лідіє Василівно, а чому ви вирішили, що переїдете саме сюди? Свекруха здивовано підняла брови. — А куди мені? До сусідів? — У вас є власна квартира хороша, все добре там. — Сьогодні є сили жити самій, завтра може бути інакше. — Це зрозуміло. Але такі речі треба обговорювати разом. — А що тут обговорювати? Роман мій син. А ти його дружина, невістка моя, зобов’язана мене доглядати
— Олено, а де той сливовий джем, який ти влітку варила? Не ховай від мене їжу, я ж не щодня до вас приходжу. Лідія Василівна вже втретє за
І якщо ми всі зібралися за одним столом, — урочисто вела далі мати, — хочу сказати прямо: велику квартиру я повністю залишаю синові. Він мене доглядатиме, я буду коло нього, так буде по справедливості. Соломія повільно опустила виделку на край тарілки: — Мамо, а як же ми з Яринкою? — А що ви? У тебе чоловік є, маєте де жити. Яринка теж знайде собі долю. А син мусить мати своє житло, він рід продовжує. Микола під столом міцно стиснув долоню дружини, підтримуючи її. Соломія глибоко видихнула і не промовила більше жодного слова. Сперечатися тут не мало жодного сенсу. Минуло близько двох років, і все збудоване розсипалося на порох. Товариші Назара повелися негідно: один тихцем вивів усе зароблене з рахунків, інший переоформив орендоване приміщення на свою рідню. Товар залишився лежати нерухомим тягарем — ящики з деталями, які ніхто не поспішав викуповувати. Зобов’язання перед постачальниками та позики в установах зростали щодня. Назар прийшов до матері змарнілий, із посірілим обличчям. — Мамо, якщо віддати нашу простору квартиру й узяти простішу двокімнатну, залишиться гарний залишок. Цього вистачить, щоб закрити всі прострочення й почати спочатку
— Я вам усе життя віддала, а тепер навіть на звичайні краплі від тиску мушу позичати по сусідах? Галина Степанівна з глухим стукотом зачинила дверцята старої навісної шафки.
Оксаночко, тільки не сердься. Я сьогодні документи підписала. Бабусину квартиру оформила на Сергія, брата твого, — виправдовувалася мати. — Йому зараз треба ставати на ноги, думати про майбутнє. А ти в мене самостійна, розумна, працюєш. Тобі ми теж допоможемо, тільки трохи згодом. Оксана стояла посеред кухні орендованої квартири у Черкасах і тримала телефон біля вуха. На плиті тихо кипів чайник, під старою мийкою знову капала вода у пластикову миску, а на підвіконні сохли випрані кухонні рушники. Ще влітку мати казала зовсім інше: бабусине житло продадуть, гроші поділять між двома дітьми, і кожен матиме бодай якусь основу для власного помешкання. — Мамо, ти вже все оформила? — Так. А навіщо тягнути? Сергій знайшов людей, які хочуть винаймати квартиру. Буде мати щомісячний дохід, збере гроші, відкриє свою майстерню. Ти ж не проти брата? — Я не проти Сергія. Я просто думала, що ми домовилися інакше. — Ой, доню, не починай. Тобі сорок чотири, ти працюєш бухгалтеркою, у тебе є Михайло. Ви вдвох можете відкладати. А Сергій сам. Треба комусь першому допомогти. Ти почекаєш
— Оксаночко, тільки не сердься. Я сьогодні документи підписала. Бабусину квартиру оформила на Сергія. Йому зараз треба ставати на ноги, думати про майбутнє. А ти в мене самостійна,
Які майстри, Максиме? — Наталка сплеснула руками так, що ледь не впустила пакет із покупками. — Двері були замкнені на два оберти! Замки цілі, вікна цілі! Хто має ключі від нашої оселі? У коридорі повисла пауза. Максим повільно опустив очі на килимок біля входу. — Мама? — тихо спитав він, немов боячись власного припущення. — Та ні, навіщо вона їй? У неї ж своя є, ще радянська, але ж крутить якось. — А ти подзвони, — мовила Наталка, схрестивши руки на грудях. — Подзвони і ввімкни гучний зв’язок. Я хочу на власні вуха почути цю дивовижну казку. Максим повільно витягнув слухавку з кишені штанів. Пальці ледь тремтіли, коли він шукав у списку контактів рідний номер. Гудки тягнулися довго, неквапливо. Нарешті на тому кінці почулося лагідне, співуче зітхання. — Максику, синку? Ви вже повернулися? А я якраз пиріжки з яблуками витягла з печі, такі запашні вдалися! Приходьте вечеряти. — Мамо, добрий вечір, — Максим зам’явся, переминаючись з ноги на ногу. — Ти сьогодні до нас у гості не забігала випадково? — Забігала, синочку, а як же! — голос свекрухи звучав бадьоро і навіть святково. — Квіти на підвіконні полила, бо у твоєї Наталочки вони вічно пилюкою припадають. Сміття заразом винесла, щоб не смерділо. — А у ванну кімнату ти заходила? — А, ви вже побачили! — радісно заторохтіла Любов Василівна. — Ну от і добре! А я думала, ви аж до вихідних і не згадаєте про прання. Я її Надійці віддала
— Тобі зовсім повилазило, Максиме? Поглянь на підлогу, де вона? — Хто вона, Наталко? Що сталося, чому ти стоїш у темряві? — Наша пральна машина! Її немає! Просто
Буде в тебе нормальна робота — тоді й поговоримо про нові чоботи, а поки що можна й у цих походити, — спокійно кинув чоловік, навіть не підводячи очей від екрана. Марина стояла в коридорі, відчуваючи крізь мокру шкарпетку холодну вологу. Підошва на правому чоботі відійшла ще зранку, коли вона бігла на зміну. Весь день вона намагалася ступати обережно, але осіння сльота все одно зробила свою справу. Нога змерзла, нила, і єдине, про що жінка мріяла дорогою додому, — це зігрітися і почути просте людське співчуття. Натомість почула це. Святослав сидів у теплій кімнаті на дивані, гортав стрічку новин і пив гарячий чай. Його голос звучав настільки буденно, ніби він говорив не про діряве взуття дружини посеред холодного листопада, а про якусь дрібницю, на яку шкода витрачати час. — Святе, ти це серйозно зараз? — тихо перепитала Марина. Вона все ще сподівалася, що він жартує. Невдало, безглуздо, але жартує
— Буде в тебе нормальна робота — тоді й поговоримо про нові чоботи, а поки що можна й у цих походити, — спокійно кинув чоловік, навіть не підводячи
Якщо твої батьки приїдуть на наше весілля у тому старому одязі з села, мені буде соромно перед колегами, тому хай краще просто передадуть гроші поштою і залишаться вдома, — спокійно мовила наречена, виправляючи перед дзеркалом тонку шовкову хустинку на шиї. Саме після цих слів Назар мовчки відійшов до коридору, підняв велику темну дорожню сумку і тихо причинив за собою важкі вхідні двері. Усе знайоме оточення називало його везунчиком. Звичайний хлопець із роботящої родини, вправний слюсар-механік, до якого на заводі прислухалися навіть сивочолі майстри. Своїми мозолистими руками він заробляв на гідне життя, чесно винаймав житло, купував добротні речі й ні в кого не позичав ані шеляга. А коли зустрів її — охайну, завжди бездоганно вдягнену працівницю планового відділу — повірив, що то його доля. Усі передвесільні клопоти тривали два місяці. Вона обирала заклад для вечері, замовляла дорогі запрошення для свого начальства, міряла розкішні сукні. Назар без зайвих суперечок оплачував усі забаганки, бо вважав: для коханої нічого не шкода. Але коли зайшла мова про його батька й матір, вона скривила губи. Спочатку натякала, що літнім людям важко трястися кілька годин у громадському транспорті. Потім вигадувала, що в залі буде замало вільного місця. А в суботу вранці, коли залишалося всього кілька годин до прибуття святкової машини, сказала всю правду без сорому: їй ніяково дивитися на батьківські натруджені пальці й простий одяг перед своїми знайомими
— Якщо твої батьки приїдуть на наше весілля у тому старому одязі з села, мені буде соромно перед колегами, тому хай краще просто передадуть гроші поштою і залишаться
Галю, та ти подивися, яка тераса вийшла! — заздрісно буркотіла сусідка. — Я б там від ранку до вечора сиділа. А кухня яка світла! Ти вже була всередині після ремонту? 76-річна Галина Михайлівна збільшила фотографію на телефоні й посунула його сусідці Вірі. На екрані стояв гарний двоповерховий будинок у селі неподалік Вінниці: світлі стіни, темний дах, великі вікна, простора тераса, молоді туї вздовж доріжки. Два роки тому там була стара батьківська хата Галини Михайлівни, а тепер місце змінилося до невпізнання. — Ще не була. Оленка каже, що меблі не всі привезли. — Два роки везуть? — Не два. Сам будинок давно готовий. Усередині ще щось доробляють. Віра примружилася. — А гроші ж переважно твої пішли? — Не починай. Продали мою стару квартиру у Вінниці, ще залишилися заощадження. Доньки теж вкладалися. Син Тарас допоміг з опаленням і проводкою. Усі щось робили. — То чому господиню досі не запросили? Галина відклала телефон. — Яка я господиня? Це сімейний будинок. Там вони сказали, що кімнату для мене зробили. — Ти ту кімнату хоча б бачила? — На фотографії поки лише
— Галю, та ти подивися, яка тераса вийшла! Я б там від ранку до вечора сиділа. А кухня яка світла! Ти вже була всередині після ремонту? Сімдесятишестирічна Галина
Мамо, тільки не кажи, що знову сама полізла на другий поверх мити вікна. Я тобі минулого разу що говорила? Подзвони тітці Любі через дорогу, заплати їй, нехай допоможе. Ти вже не дівчина, щоб по сходах із відром бігати. Оксана поставила дорожню сумку просто посеред просторої веранди й почала розстібати куртку. Вона приїхала з Києва ранковим потягом до Вінниці, а звідти ще майже годину добиралася до рідного села. Її мати, сімдесятидев’ятирічна Галина Павлівна, стояла біля кухонного столу й спокійно нарізала домашній сир. Сива коса була зібрана на потилиці, поверх теплої кофти — старенький фартух із дрібними волошками. — Не бігала я нікуди. Два вікна протерла й спустилася. У моїй хаті вже скоро без дозволу доньок і двері відчинити не можна буде. — Не жартуй. Я серйозно хвилююся. Я живу далеко, а хто ближче, нехай допомагає тобі. Батьківський будинок і справді був добротний: два поверхи, велика веранда, п’ять кімнат, світла кухня, ванна, проведена вода, новий котел
— Мамо, тільки не кажи, що знову сама полізла на другий поверх мити вікна. Я тобі минулого разу що говорила? Подзвони тітці Любі через дорогу, заплати їй, нехай

You cannot copy content of this page