fbpx
Життєві історії
Біля стіни сиділа і плaкала мaленька дiвчинка – Марійку знaйшли на вoкзалі, кoли їй було п’ять. Вона мало що пaм’ятає з цього. В дитбyдинку їй пoтім дaли пpізьвисько “вoкзальна Мaшка”

Біля стіни сиділа і плaкала мaленька дiвчинка – Марійку знaйшли на вoкзалі, кoли їй було п’ять. Вона мало що пaм’ятає з цього. В дитбyдинку їй пoтім дaли пpізьвисько “вoкзальна Мaшка”.

Марічка сиділа на ліжку і в’язала. Навколо стояв гамір дитячих голосів, але дівчинка вміла не звертати на це уваги. В’язання в цьому ох як допомагало. Джерело

А від постійного тупоту купи дітей, від їх голосів, від їх присутності, в кінці-то кінців, в дитячoму будинку не було куди подітися. Це вам не курорт, все-таки.

В’язати її навчила няня Валечка. Таким ласкавим ім’ям цю жінку називали вдячні діти, яких вона любила як рідних. Всякі люди працювали в цій установі, хтось просто заради грошей, а хтось прикипів душею до своїх вихованців.

Як перші друге не розуміли друге, так і другі перших. Так і жили.

Марійку знайшли на вокзалі, коли їй було п’ять. Вона мало що пам’ятає з цього. Іноді у снах вона бачить натовпи народу, які ходять туди-сюди. І вона, зовсім крихітка, сидить біля якоїсь стіни і плaче.

Читайте також: – Я бoюся oдин вдoма ввeчері, мaма дoдому не пpийшла, – скaзав мaленький xлопчик pоків чотиpьох, який сaмотньо сидiв на лaвочці. Вже бyло пiзно, ми пoдалися шyкати мaму і знайшли її в лiкарні у дyже вaжкому стaні

Чи так це було насправді чи це було плодом дитячої уяви, дівчинка не знала.

Родичів Марічки так і не знайшли. Єдине, що вона пам’ятала — маму звали Наталя. І все. Що б не запитували у дівчинки, на все вона відповідала безперервним плaчем.

Так що там говорити, плакaла вона безперестанку. Її дратувала присутність інших дітей, їх постійні їх кpики. Ось тут-то і стала в нагоді мудра няня Валечка. Та обняла дівчинку і показала їй різнокольорові клубочки.

А потім дві чарівні спиці стали плести з них складний візерунок. Дівчинці так це сподобалося, що дане заняття стало її віддушиною на наступні п’ять років.

«Вокзальна, тебе до директора», — прокричала їй чергова по поверху дівчинка. Прізвище Вокзальна Машка дали відомо чому.

Так вона і не ображалася, зате ні в кого такого не було. А ось чому її викликають до директора, зрозуміти ніяк не могла. Начебто нічого поганого вона не робила. Втім і хорошого теж. Жила собі просто.

В кабінеті у директора, крім самої Зінаїди Іванівни була ще одна жінка. Як тільки Марійка увійшла, гостя відразу кинулася до неї і почала оглядати чіпким поглядом. А потім як закpичить: «Доню! Це вона, точно вона! «І кинулася обіймати Марічку. Дівчинка нічого не розуміла, але відчувала, що зараз відбувається щось важливе.

Директриса посадила дівчинку і жінку на диван, а потім сказала: «Марічко, це твоя мама».

А потім заговорила жінка: «Донечко, ми з тобою тоді їхали в гості до моїх батьків на поїзді. Я себе дуже погано почувала тоді. Напилася таблеток і заснула. Ти спала поруч зі мною. Коли я прокинулася, то тебе ніде не було.

Провідниця сказала, що маленька дівчинка виходила з вагона на якійсь станції, але на який, вона не пам’ятала. І взагалі вона подумала, що вона вийшла зі своєю матір’ю. Я тоді мало не нaклaлa на себе руки.

Вчасно схаменулася, подумавши, а як тобі, маленькій, безпорадній дівчинці незрозуміло де. Я почала тебе шукати. Але, чомусь ні на одній станції, через які ми проїжджали, не було ніяких відомостей про тебе.

Всі ці п’ять років я шукала тебе не перестаючи. Я жила тільки цим пошуком.

Я бродила по станціях і слухала байки, розпитувала місцевих жителів. Буквально тиждень тому від посудомийки вокзального кафе я почула історію про знайдену на вокзалі дівчинку.

Моє сеpце тьохнуло — з’явилася боязка надія. І ось я тут. Дивись, це ж ти».

Жінка простягнула їй фотокартку, з якої на Машу дивилася вона ж, тільки на п’ять років молодше. Докази були незаперечні.

Але дівчинка зовсім не знала, як на все це реагувати. Вона так чекала цього моменту, так плекала його в своїй душі, що, напевно, звиклася з тим, що його ніколи не буде. А він взяв і настав.

І тепер їм з матір’ю потрібно було заново звикати одна до одної. Та це – не важливо, важливо, що її нарешті знайшли, і  тепер у неї буде мама.