— Кажуть, що найрідніші люди ніколи не рахують, скільки ти з’їв за їхнім столом, але моя тітка примудрялася заглядати в кожну банку з варенням ще до того, як її встигали закрити.
— Мар’яно, ти ще спиш? Давай, сонечко, піднімайся, бо день не чекає, — Ганна Петрівна лагідно, але наполегливо поторкала онуку за плече, а потім підійшла до вікна й відсмикнула фіранки.
Кімнату одразу залило яскраве ранкове світло, від якого тринадцятирічна дівчина зажмурилася й сильніше загорнулася в ковдру.
— Бабусю, ну будь ласка, ще хоч пів годинки, сьогодні ж вихідний, — сонно пробурмотіла Мар’яна.
— Які пів годинки, дитино? А на подвір’ї хто підмете? А в садку бур’яни пополоти? Ми з дідом уже не маємо того здоров’я, самій же відомо, як у нас крутить суглоби на погоду. До того ж завтра приїжджає твоя тітка Леся з донькою, треба, щоб скрізь порядок був, як у найкращих хатах.
— Ой, краще б вони взагалі не приїжджали… Чого вони щоліта до нас їздять, наче тут медом намазано?
— Мар’яно, що це за розмови? — Ганна Петрівна навіть розгубилася від такої відвертості й трохи насупилася. — Взагалі-то, Леся — моя молодша донька, а Христинка — така ж моя онука, як і ти. Вони мають повне право побути в рідній домівці.
— Якщо вона така ж онука, то хай приїжджає і теж допомагає поратися по господарству. Чому вся робота завжди дістається тільки мені?
— Вони їдуть відпочивати, в гості, а не працювати! Давай, уставай, годі лінуватися, — вже звичним тоном пробурчала бабуся й вийшла з кімнати.
Мар’яна ще кілька хвилин полежала, глибоко зітхнула й нарешті підвелася з ліжка. Вона чудово розуміла, що сперечатися з бабусею немає сенсу.
Перед кожним приїздом молодшої доньки Ганна Петрівна завжди помітно нервувала, намагаючись догодити їй у всьому. Бабуся дуже боялася почути чергові зауваження чи невдоволення з боку Лесі, яка з самого дитинства росла делікатною, мала слабке здоров’я та реагувала на найменший пил чи протяг.
Мар’яна жила з дідусем та бабусею у великому затишному будинку недалеко від морського узбережжя з п’яти років. Свого батька вона зовсім не пам’ятала, а її мама, старша донька стареньких, рано пішла з життя через важку хворобу.
Питання про те, щоб віддати дитину під опіку держави, у родині навіть не виникало. Після важкої втрати Ганна Петрівна та Василь Іванович одразу ж оформили всі необхідні документи і забрали дівчинку до себе.
На той час Леся ще не була заміжня й жила разом із батьками у цьому ж будинку. Коли сталося нещастя зі старшою сестрою, вона проявила неабияку практичність і запропонувала батькам доволі несподіваний компроміс.
Леся запропонувала, щоб затишна трикімнатна квартира, яка залишилася після її сестри, повністю відійшла їй, а батьківську хату з часом переписали на маленьку Мар’яну, оскільки дівчинка все одно залишається жити з ними. Молодша донька мотивувала це тим, що їй уже хочеться починати власне доросле життя у місті.
Батьки довго радилися, зважували всі «за» і «проти», але зрештою погодилися на такі умови. Квартира старшої доньки все одно стояла пусткою, а так усім здавалося, що все поділено справедливо.
Отримавши міську нерухомість, тітка Леся швидко влаштувала особисте життя, вийшла заміж, а через кілька років вони з чоловіком вирішили переїхати жити та працювати в один із північних регіонів, де пропонували значно кращі фінансові перспективи. Там у них народилася донечка Христина, але сімейне щастя тривало недовго — невдовзі подружжя розлучилося.
Повертатися на південь Леся не захотіла, оскільки мала хорошу посаду із солідним стабільним доходом, який дозволяв їй ні в чому собі не відмовляти. Проте щоліта вона брала відпустку, сідала з донькою в поїзд і їхала до батьків, ближче до теплого моря та свіжих фруктів.
Мар’яна щиро не любила ці літні візити міських родичів. І справа була не лише в тому, що її змушували тижнями вимивати кожен куточок і працювати на городі до сьомого поту.
Тітка Леся завжди поводилася дуже специфічно: вона приїжджала на правах головної господині, хоча юридично цей будинок уже давно належав Мар’яні. Тітка могла робити зауваження щодо будь-якої дрібниці, переставляти речі на кухні чи критикувати бабусині методи ведення господарства.
Стосунки з дев’ятирічною двоюрідною сестрою теж не складалися. Христинка була на чотири роки молодшою, але вже змалечку перейняла від мами звичку вимагати до себе особливої уваги й ніколи не зважала на чужі кордони чи бажання.
Та найбільше Мар’яну зачіпала навіть не ця зверхність, а дивовижний апетит гостей, який прокидався в них одразу після перетину порогу хати. Як тільки вони з’являлися на подвір’ї, багатий і доглянутий дідусів сад зазнавав справжнього спустошення.
Тітка Леся та її донька буквально не вилазили з-під дерев, зриваючи та з’їдаючи все, що встигало бодай трохи змінити колір. Часто вони обривали плоди ще зовсім зеленими, не даючи їм жодного шансу дозріти під сонцем.
Те, що дивом залишалося на верхніх гілках або запізнювалося з дозріванням, тітка Леся згодом дбайливо збирала, варила величезні порції варення, закручувала в банки й забирала з собою в місто.
У результаті Мар’яна, яка цілий рік допомагала дідусеві доглядати за деревами, поливала їх і підживлювала, за ціле літо не могла нормально покуштувати плодів з власного садка. Тітка просто випереджала її на кожному кроці.
Єдине, чим дівчинка могла втішитися, — це пізній інжир та один зимовий сорт яблук. Ці дерева давали врожай уже восени, коли галасливі гості поверталися до свого повсякденного міського життя.
— Мар’яно, ти вже підв’язала ту молоду черешню з краєчку? Треба гілки трохи підперти, бо минулого року вони ледь не під корінь зламалися, — гукнула бабуся, виходячи на ґанок із мискою в руках.
— А ви не пам’ятаєте, чому вони тоді зламалися? Може, через те, що на тих гілках Христина разом із тіткою Лесею висіли по черзі цілими днями? — незадоволено відповіла дівчина, не відриваючись від роботи.
— Ой, ну що ти знову вигадуєш і бурчиш під ніс? Тобі що, шкода кількох ягід для рідні? Вони ж не чужі люди.
— Мені не шкода, бабусю, але я б теж хотіла хоч раз поїсти спілої черешні, а не дивитися на голі гілки. Вони ж рвуть усе підряд, навіть кисле.
— Перестань вигадувати проблеми там, де їх немає. Ну що ти за дитина така вредна ростеш? У Лесі в місті немає свого садочка, там на ринках усе привізне, дорого коштує та й хімією оброблене. Нехай дитина хоч тут поїсть вітамінів прямо з дерева, для здоров’я корисно.
Ганна Петрівна завжди знаходила виправдання для своєї молодшої доньки, хоча в глибині душі розуміла, чому та поводиться настільки демонстративно. Справа була в тому, що Леся вже кілька разів заводила розмову про те, щоб переписати половину будинку на Христину.
Вона вважала, що це буде максимально чесно: мовляв, її донька теж має право на свою частку майна у курортній зоні, де можна відпочивати влітку.
— Але ж ми з батьком свого часу чітко домовилися з тобою, Лесю, — терпляче пояснювала їй тоді Ганна Петрівна. — Квартира твоєї сестри повністю перейшла у твою власність, ти її продала, розпорядилася коштами на свій розсуд. А цей будинок ми пообіцяли залишити Мар’яні, щоб у дитини теж був свій куток у житті.
— Квартира в місті — це зовсім інша справа, її утримати важче, та й ціни там інші, — не поступалася Леся. — А от виросте Христинка, захоче з друзями на відпочинок приїхати, і де їй зупинятися? Хто її сюди пустить, якщо вас із татом уже не буде поруч? Мар’яна точно закриє ворота перед її носом.
— Ну, це вони вже самі між собою будуть вирішувати, коли виростуть. Ми з батьком усе розділили за совістю ще тоді, і нічого змінювати на старість не збираємося, — твердо підсумовувала бабуся, закриваючи тему.
Після тих розмов Леся могла тижнями не дзвонити батькам, демонструючи образу, але від своєї ідеї отримати бодай частину південної ділянки все одно не відмовлялася, сподіваючись рано чи пізно переконати стареньких.
Цього року приїзд тітки Лесі та Христини пройшов за вже звичним сценарієм. Щойно переступивши поріг рідної хати, тітка демонстративно провела пальцем по комоду в передпокої та заглянула під ліжко в гостьовій кімнаті.
— О, вимила все-таки? Ну слава Богу, а то я так боялася, що знову доведеться дихати пилюкою. У мене ж одразу починається нежить, сама знаєш, мамо.
Мар’яну така поведінка родички завжди неймовірно обурювала, але вона намагалася мовчати, щоб не засмучувати дідуся. Проте справжня хвиля роздратування накотила на неї трохи пізніше, коли вона випадково поглянула у вікно, що виходило в садок.
На подвір’ї, біля невеликого дерева ранньої вишні, стояла Христина й безжально обривала ледь рожеві плоди. Ягоди були ще абсолютно твердими та кислими, але дівчинку це взагалі не бентежило — вона швидко відправляла їх до рота одну за одною.
Не витримавши такого видовища, Мар’яна швидко взула капці й вибігла на подвір’я.
— Христино, ти що робиш? Навіщо ти гілки так сильно гнеш, вони ж молоді, зламаєш! — голосно гукнула вона до сестри.
— Відчепись від мене, я просто їм ягоди, тобі що, жалко? — невдоволено буркнула мала й продовжила своє заняття, навіть не повернувшись.
— Та їж на здоров’я, тільки ти хіба не знаєш, що дід учора це дерево спеціальним розчином обробив? — із абсолютно серйозним виразом обличчя збрехала Мар’яна, ледь стримуючи усмішку.
— Яким ще розчином? Навіщо? — Христина на секунду зупинилася й з підозрою подивилася на кузину.
— Ну як навіщо? Дід помітив, що на листі з’явилися якісь шкідники, комахи всякі, от і побризкав усе дерево захисним засобом, щоб урожай не пропав. І сусідні дерева теж трохи зачепив. Ті шкідники швидко розмножуються, якщо їх вчасно не зупинити.
— Ну то й що? Мені нічого не буде, той засіб же для комах придумали, а не для людей. Люди від такого не хворіють, — самовпевнено заявила дев’ятирічна дівчинка, хоча руку від гілки все ж прибрала.
— Як знаєш, моя справа — попередити, — знизала плечима Мар’яна, хоча в душі трохи засмутилася, що її план з порятунку саду не спрацював так швидко, як хотілося б. — Потім тільки не кажи, що ми тебе не попереджали, якщо живіт заболить.
— Ой, не розказуй мені казок, — відповіла Христина, хоча після цього скривилася від чергової кислої ягоди й повільно пішла в бік гойдалки.
Щоб більше не дивитися на це все й не псувати собі настрій, Мар’яна взяла свій пляжний рушник, сумку й пішла в бік моря. Гості приїхали лише кілька годин тому, а вона вже в думках рахувала дні до їхнього від’їзду назад додому.
Коли Мар’яна ближче до вечора повернулася з пляжу, вона ще здалеку помітила біля їхнього паркану знайому машину медичної допомоги. У дівчини всередині все стислося від хвилювання — вона дуже злякалася, що комусь із стареньких, бабусі чи дідусеві, раптово стало зле через спеку.
Вона швидко забігла в хату, розчинила двері до вітальні й побачила зовсім іншу картину, якої точно не очікувала.
На великому дивані лежала Христина, згорнувшись калачиком. Вона трималася обома руками за живіт і голосно плакала на всю кімнату, а поряд із нею з рушником і склянкою води бігала бліда тітка Леся.
— О, прийшла! Це все вона! Це вона в усьому винна! — як тільки Мар’яна переступила поріг, Христина одразу ж показала на неї пальцем, продовжуючи схлипувати.
— До чого тут взагалі я? Що сталося? — щиро здивувалася Мар’яна, переводячи погляд з однієї родички на іншу.
— До того, що ти сама сказала, що дід обробив усі дерева отрутою, а я їх наїлася! Тепер мені погано через тебе!
— Так, тихо, ніхто тут нічим серйозним не отруївся, заспокойтеся, — спокійним і втомленим голосом перервав цей потік звинувачень лікар, який якраз закінчував писати щось на папері.
Він підвівся, віддав рецепт занепокоєній матері й додав:
— Ось, купіть у звичайній аптеці ці ліки, давайте дитині пити більше простої води й кілька днів потримайте на легкій дієті. Звичайне легке нездужання через немиті плоди.
Як тільки за лікарем зачинилися двері, тітка Леся вже не стримувала своїх емоцій і одразу ж звернулася до батька, який тихо сидів у кутку кімнати.
— Тату, ну як так можна?! Чому ти мені одразу не сказав, що обприскав весь сад хімікатами? Ви ж чудово знали, якого числа ми приїжджаємо, і що дитина першим ділом побіжить до дерев їсти свіжі ягоди!
— Лесю, та Бог з тобою, що ти таке говориш? — зовсім розгубився Василь Іванович, поправляючи окуляри. Він з підозрою і докором подивився на Мар’яну, але дівчина вирішила в цей момент промовчати й не видавати себе. — Нічим я дерева не обробляв цього року, навіть не думав про таке.
— Ну звісно, так я тобі й повірила! Якщо вам просто шкода кількох вишень для власної внучки, то так би прямо й сказали! Ми б тоді взагалі до вас не їхали через усю країну, щоб вислуховувати таке!
— Доню, заспокойся, батько каже щиру правду. Ми нічого в саду не бризкали, самі ж із тих дерев усе їмо щодня, — спробувала втихомирити доньку Ганна Петрівна, стаючи на бік чоловіка.
— Тоді чому Христинці так погано? Подивися на неї, вона навіть сісти нормально не може, так живіт крутить!
— Ну, так зазвичай і буває, коли їсти зовсім зелені ягоди прямо з гілки, та ще й брудними після вулиці руками, — тихо, але чітко промовила Мар’яна, стоячи біля дверей.
— А тебе взагалі ніхто не запитує, знайшлася тут розумниця! — різко відповіла тітка Леся, кинувши на племінницю дуже сердитий погляд. — Це ти повинна була простежити за молодшою сестрою й забрати її від тих дерев, якщо бачила, що вона там робить!
— Я їй нормально сказала, що не треба їх їсти, але вона мене просто не захотіла слухати. Що я мала зробити, силою її відтягувати чи руки зв’язувати?
— Мар’яно! — почувся суворий голос дідуся. — Навіщо ти вигадала цю історію про обприскування? Я ж нічого такого не робив! Навіщо людей лякати?
— Ой, та я вже й сама не знаю, — з удаваним сумом знизала плечима дівчина й швидко пішла до своєї кімнати, щоб не продовжувати цю безглузду суперечку.
Бабуся з дідусем ще дуже довго намагалися переконати Лесю, що дівчинка просто переїла кислих плодів, і ніякої хімії на деревах немає й близько. Проте молодша донька виявилася надто впертою і не захотіла нікого слухати, залишившись при своїй думці.
Наступні кілька днів тітка Леся практично не виходила з кімнати, дбайливо доглядаючи за донькою. Як тільки Христині стало значно краще, Леся демонстративно зібрала всі їхні великі валізи й замовила таксі до вокзалу.
— Раз ви тут нам зовсім не раді й шкодуєте кожну вишню для дитини, то більше нас у гості не чекайте. Будемо відпочивати в інших місцях, де людям не шкода того, що в них росте під ногами, — ображено кинула тітка на прощання, навіть не обійнявши батьків.
Ганна Петрівна та Василь Іванович після цього випадку ще кілька днів поспіль вичитували Мар’яну за її невдалий жарт, який призвів до такого сімейного скандалу.
— Та я ж просто хотіла пожартувати й трохи налякати її, щоб вона перестала гілки ламати! — з усмішкою виправдовувалася Мар’яна. — Хто ж знав, що Христина настільки все близько до серця прийме, а тітка Леся взагалі власним батькам вірити перестане? Кожен бачить лише те, що сам хоче бачити.
Зате того літа Мар’яна вперше за багато років змогла по-справжньому насолодитися відпочинком і спокійно наїстися стиглих, солодких фруктів та ягід із власного садка, які ніхто не зривав зеленими.
Тітка Леся після тієї сварки дійсно триматися осторонь і кілька років поспіль взагалі не приїжджала на південь, обмежуючись лише рідкісними телефонними дзвінками до батьків на свята.
Коли ж через три роки вона все-таки вирішила знову навідатися до рідної хати разом із підрослою донькою, їхня поведінка кардинально змінилася. До дідусевого саду вони тепер навіть не підходили й близько, обходячи дерева десятою дорогою.
Гості вирішили для себе, що їм набагато спокійніше купувати свіжу черешню, персики та абрикоси на місцевому ринку або в сусідів через дорогу, ніж знову ризикувати здоров’ям у саду своєї кмітливої племінниці. Мар’яну такий розвиток подій повністю влаштовував.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
