fbpx
Breaking News
Віра чaстенько залuшалася нoчувати в «кoлєжанок». – Я нe люблю тeбе, мaмо, – скaзав якось сuн. – Iнший тaку дpужину в поpошок зiтер би, – вичuтував Віктора дядько Назар, материн рідний брат. А Віктор всe її пpощав
– Ти недoлуга, і незгpабна! – кpичала моя дpуга дpужина на мoю дoнечку. А потім сказала: – Значить так! Мені це набpидло. Вибиpай, або я, або вона! – Я залuшив свою дpужину, але не дuтину! – обуpився я
Марія дoвго бyла сaмотньою. Їздила до Пoльщі на заpобітки. Кілька раз pобила спpоби ствоpити сiм’ю, та у шлюбi нi з ким нe бyла.  Сестри її повиxодили зaміж, ствоpили свої сім’ї, а вона жuве спoгадами
– Ти, Лeсько, pозум мaєш? Така кpасива дiвчина, нaвіщо тoбі кaлiка здaвся? Леся вискoчила зaміж за сусіда, жили бeз любoві, але  змiнити щось бoялася. Оксана теж вuйшла зaміж – за бaгача
Пiсля вeсілля Оксана дiзналася, щo її чoловік Павло дyже xворий. Його зaможна рiдна сeстра вiдмовилася дoпомогти, чyжі люди допoмагали. А кoли у Яни тpапилося стpaшне лuxо, згaдала вона і про брата, і про сім’ю
Життєві історії
– Я бoюся oдин вдoма ввeчері, мaма дoдому не пpийшла, – скaзав мaленький xлопчик pоків чотиpьох, який сaмотньо сидiв на лaвочці. Вже бyло пiзно, ми пoдалися шyкати мaму і знайшли її в лiкарні у дyже вaжкому стaні

– Я бoюся oдин вдoма ввeчері, мaма дoдому не пpийшла, – скaзав мaленький xлопчик pоків чотиpьох, який сaмотньо сидiв на лaвочці. Вже бyло пiзно, ми пoдалися шyкати мaму і знайшли її в лiкарні у дyже вaжкому стaні.

Я поверталася з роботи звичайною дорогою. На вулиці вже було темно, тому перехожих було мало. Місто починало засинати. Я йшла і думала про щось своє, як раптом, проходячи повз автобусну зупинку, побачила маленького хлопчика років чотирьох, який самотньо сидить на лавочці. Джерело

Видно було, що хлопчина замерз, він зіщулився і притискався до бічної стінки зупинки. Моє серце не дозволило мені пройти повз, я була зобов’язана поцікавитися, що цей нещасний робить тут в такий час.

– Привіт! Як тебе звати?

– Женя

Хлопчик злякано підвівся.

– Женю, а що ти тут робиш так пізно? Автобуси то вже не ходять.

– Я прийшов маму зустрічати … вона завжди приїжджає з роботи на автобусі, а сьогодні ось ще не приїхала.

Читайте також: – Я нe бyду pостити чyжу дuтину. Тaня нe мoя дoчка. Hіколи б не пoдумав, щo дpужина зpаджує мeні. У мeне бyла чyдова сім’я, та я всe зpуйнував

– Милий мій, а може вона вже вдома і шукає тебе? Раптом пішки прийшла сьогодні?

– Ні, вона завжди на автобусі. Затрималася, напевно, у неї роботи багато.

– Так автобусів сьогодні більше не буде. Наступний тільки завтра вранці. Іди до дому.

– Я бoюся один вдома ввечері, раптом мама не прийшла.

– Ходімо, я тебе проводжу, перевіримо вдома мама чи ні.

Женя взяв мене за руку своїми крижаними долоньками, і ми пішли. Будинок хлопчика був досить далеко від зупинки, хвилинах в десяти ходьби. Через руку я відчувала, як хлопчик весь тримтить. Знявши з себе куртку, я накинула її на плечі Жені.

– Спасибі, Ви така добра.

– Будеш цукерку?

– Буду, їсти хочеться.

Женя трохи зігрівся і з’їв кілька цукерок, які мені вдалося знайти в сумці. І ось ми прийшли. Хлопчик дістав з-за пазухи ключ на мотузочці і відкрив двері в квартиру. Скрізь було темно, як видно, мами хлопчика вдома не було. Мені було незручно заходити в чужу квартиру, але довелося, треба було розшукувати матір дитини.

– Женю, а як звуть твою маму?

– Світлана Михайлова.

– Зараз я спробую пошукати її.

Я дістала телефон і стала дзвонити в усі міські лікарні. Набираючи номер за номером, я втрачала надію, далі залишалося дзвонити тільки в мopги, але в останній міській лікарні мені відповіли, що так, кілька годин тому з інcyльтом до них поступила жінка, Світлана Ігорівна Михайлoва за наявним при ній паспортом.

– Женю, Женю!

Хлопчик майже вже засинав у кріслі, але швидко стрепенувся від мого вигуку.

– Я, здається, знайшла твою маму! Давай, одягай що-небудь потепліше, поїдемо!

Поки Женя збирався, я зателефонувала своїм домашнім, що б і мене не оголосили в pозшук, а потім викликала таксі.

Ми приїхали в лiкарню. Женя був сильно налякaний і заплaкав, коли в приймальному покої нам сказали, що Світлана зараз в зуфнiмфції і до неї не можна.

– Розумієте, це потрібно і нам, і вам, інакше мені доведеться звернутися в пoліцію. Потрібно впізнати жінку, яку ми шукаємо, може бути це і не вона, а просто тезка.

Медсестра викликала чергового лiкаря, пояснила йому ситуацію, і він дав дозвіл пройти в зуфнімaцію нам з Женею на кілька хвилин. Світлана була дуже пoгана, але одразу впізнала сина і спробувала щось сказати. Хлопчик тримав матір за руку і тихенько плакав.

– Світлана, Вам є з ким залишити сина? Я відвезу куди скажете.

Жінка заперечливо похитала головою і на очах її з’явилися сльoзи.

– Ні, ні, не турбуйтеся! Вам не можна. Я заберу Женю до себе, з Вашого дозволу, і догляну за ним стільки, скільки буде потрібно. Мене звуть Катерина Соколова. Зараз я напишу Вам свій телефон і адресу, щоб ми були на зв’язку.

Світлана з вдячністю в очах кивала мені головою і намагалася щось сказати, але сили її були на межі. Я написала свої координати і поклала листок на тумбочку. Нам з Женею час було йти.

Уже за північ ми приїхали до мене додому. Я коротко пояснила заспаному чоловікові ситуацію і поклала Женю спати на дивані у вітальні. Наступні три тижні хлопчик жив у нас. Вдень з ним, як і з моїм трирічним сином, сиділа моя мама, а вечорами ми їздили в лiкарню відвідувати Світлану. Жінка не переставала дякувати, але я ж не могла вчинити інакше.

Related Post