fbpx
Життєві історії
Донька обіцяла свекрусі, що догляне її і та швиденько віддала їй квартиру

Ще чимало років тому мої свекри оформили дарчу на власну квартиру на свою рідну доньку, бо дуже добре з нею ладнали, любили зятя і надіялися, що донька Олена їх догляне на старості років. Звісно, що ми з чоловіком це знали. Василь вважав, що це правильно, і у нас клопотів тоді менше буде, а моєї думки ніхто й не запитував, бо я чужа людина в їх родині. Хіба я маю якесь право до їхнього житла?

А потім Олена вмовила своїх тата і маму продати ту квартиру, бо з чоловіком взяли кредит на власний бізнес. Справа у них не дуже добре пішла, а гроші самі повернути не змогли. Квартиру в місті продали, батькам купили стару маленьку хатину в невеличкому селі.

Олена, немає чого говорити, таки частенько навідувалася до батьків в село, привозила продукти, допомагала на городі і по господарству, а потім, на жаль, її не стало. Пішла вона молодою, у 50 років.

Свекрам в селі було непросто жити одним, роки немолоді, онуки, діти доньки, не навідувалися до бабусі й дідуся, а зятю тим паче було не до них і вони стали кликати до себе мого чоловіка. І чим частіше Василь туди їздив до них, тим частіше вони кликали сина до себе.

Тепер вже свекри таки зовсім старі: їй 73 роки, а йому – 77. Вони дійсно самі робити нічого не можуть, ледь не кожен день Василеві телефонують, скаржаться на щось постійно, просять допомоги.

Василь не може так часто їздити до них, та й далеко дуже, це витратно для нас. І батьки стали просити сина, щоб забрав до себе в місто.

А я прямим текстом кажу Василеві, що в квартирі мені їх не треба. У нас хоч і трикімнатна, але двоє дітей. Та й доглядати за ними я не збираюся. Хату їх в селі продати неможливо, вона там нічого не варта, валиться вже, її й даром не хоче ніхто, хіба що город обробляти, бо він там давно бур’янами заріс. У батьків пенсія є, доньчині діти, їх рідні онуки, хай їх і доглядають, раз квартиру забрали.

Єдине чим я можу допомогти, це знайти гарний будинок для літніх людей. І знаєте, що мене здивувало найбільше, що навіть рідні люди мене осуджують, кажуть, що я совісті не маю, це ж батьки чоловіка. Але вони ніколи ні про мене, ні про мою сім’ю не думали. Сім’я Олени гроші забрала – тепер нехай і доглядають чи забирають бабусю з дідусем до себе. Мені байдуже, так як і їм була байдужа я.

А я не хочу брати на себе такий тягар. Я теж вже не молода, щоб доглядати за ними. Чоловік розуміє мене, але й батьків шкода. Ходить сумний вже тиждень. Ну що тут можна зробити? Родичі кажуть, що я маю забрати до себе їх, та в мене і свої старенькі батьки є, мені потрібно про них дбати.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page