Я сиділа на кухні, повільно допиваючи каву й перебираючи в голові список речей для поїздки до мами. — Олено, не забудь, потяг о третій, — Степан зазирнув у кухню, поправляючи комір сорочки. Я вкотре подумала, як добре він виглядає, незважаючи на легку сивину на скронях і ледь помітні зморшки біля очей. П’ятнадцять років життя під одним дахом, а я досі мимоволі любуюсь ним. — Я замовив тобі машину через додаток, прийде сповіщення, коли водій під’їде. Тобі не треба буде тягти валізу до зупинки. — Дякую, любий, — я посміхнулася. — Не хвилюйся, я все встигну. Мамі привіт передати? — Обов’язково, — кивнув він, підходячи ближче. — І скажи, що її фірмові голубці зі шкварками я згадую чи не щотижня. Натяк зрозумілий? — Більш ніж, — засміялася я. — Я передам, і вона обов’язково наготує тобі цілий кошик на дорогу назад. Мамин ювілей — сімдесят п’ять років — це подія, яку не можна проігнорувати, навіть якщо доводиться їхати самій. У Степана несподівано з’явилося відрядження в іншу область, і як він не намагався змінити графік, нічого не вийшло. «Нічого, — заспокоював він мене ввечері, — відсвяткуємо наступними вихідними всією родиною. Я повернуся, і ми влаштуємо справжнє свято у нас»
Степан ніколи не виходив із дому, не поцілувавши мене. Це був його маленький щоденний ритуал — навіть якщо ми зранку…