Українці Сьогодні

Якщо в тебе хтось є, то так і скажи прямо, мамо. Не змушуй нас губитися у здогадках, — голос Оксани тремтів від напруги, образи та звичної для неї вимогливості. Оксана сиділа навпроти. Поруч примостився тридцятип’ятирічний Вадим. За вікном чувся сухий стукіт залізної лопати об землю. Це Іван копав картоплю на городі за літньою кухнею. Він вийшов з хати рівно в ту мить, коли біля воріт загальмувало авто дітей. Не захотів сидіти за одним столом. Не тому, що злився, — Іван узагалі рідко злився відкрито. Просто не знав, куди подіти очі перед сином і донькою. — Немає в мене нікого, Оксано, — спокійно відповіла Ярослава. Голос її звучав тихо, але без жодного коливання. — Скільки разів тобі повторити? — Тоді навіщо розлучатися з татом? — Оксана сплеснула руками. — Поясни! Йому шістдесят сім, тобі шістдесят п’ять. Ви сорок років разом! У вас троє онуків. Тато не п’є, не гуляє, все життя копійку беріг, хату таку вимурував! Він тебе двадцять років чекав, мамо! Двадцять років один тут кукував, поки ти гроші возила. Люди в селі що скажуть? Що стара з глузду з’їхала на старості літ? — Люди скажуть те, що захочуть, як завжди говорили, — мовила Ярослава. — Я хочу купити однокімнатну квартиру в місті, — продовжила вона, переводячи погляд на сина. — Невеличку. На третьому поверсі, біля парку. — То купуйте разом з татом! Продайте цю хату або залиште на літо, та й живіть у місті удвох! Навіщо суд? Навіщо це приниження перед чужими людьми? — Ні, — Ярослава вперше підняла очі й подивилася просто на доньку. — Я хочу, щоб та квартира була тільки моя. Оформлена на мене. Куплена на мої гроші

Чай у горнятку давно вихолов, укрившись тонкою, ледь помітною плівкою. На скатертині в дрібну

Життєві історії 0

Ти знову на себе спустила гроші, а вдома навіть хліба свіжого немає? Святослав стояв біля відчиненого холодильника і дивився всередину з таким виглядом, ніби його там особисто обдурили. На полиці самотньо стояла банка з домашнім лечо, невеликий шматок сиру і каструля з борщем, який Надія зварила ще в неділю. Надія щойно переступила поріг. У лівій руці вона тримала звичайний пакет із супермаркету, а в правій — невеликий паперовий пакунок з магазину одягу. — Я щойно зайшла, Святославе. Добрий вечір, — спокійно відповіла вона, ставлячи покупки на тумбочку в передпокої. — Я бачу, що зайшла. Тільки от із чим? Він нарешті повернувся до неї. У його погляді не було звичайної втоми після робочого дня. Там було щось значно неприємніше — бажання дорікнути першим, поки вона не встигла запитати про його справи. Надія повільно зняла плащ і акуратно повісила його на вішалку. День видався неймовірно важким. Звіти на роботі довелося переробляти двічі, керівництво вимагало термінових правок, голова гула від дзвінків. А дорогою додому колега умовила її заскочити до крамниці. Надія купила просту світлу блузку. Її стара вже зовсім зносилася на ліктях, і сидіти в ній на зустрічах було якось ніяково. Звичайна жіноча покупка на зароблені власною працею кошти. Але прямо зараз, біля порога власної оселі, ця покупка чомусь здалася їй мало не провиною. — Я забігла по дорозі за продуктами, — сказала Надія, намагаючись не підвищувати голос. — Продукти, кажеш? А в тому гарному пакеті що, макарони

— Ти знову на себе спустила гроші, а вдома навіть хліба свіжого немає? Святослав

Життєві історії 0

Дзвінок додому в село здався мені нескінченно довгим. Почувши про дорогий ресторан, мама тихо зітхнула у слухавку. — Донечко, та куди ж я поїду серед таких поважних панів? — лагідно промовила вона. — Там усі жінки будуть у шовках та дорогих прикрасах, а в мене лише той святковий костюм, який ми тобі ще на випускний купували. Старенький він уже, вийшов з моди. Будуть люди пальцями показувати, перешіптуватися та сміятися за спиною. — Ніхто нічого поганого не скаже, мамо, — твердо відповіла я, ковтаючи сльози. — Ти моя найрідніша людина у світі. Приїжджай, будь ласка. — Раз тобі це справді потрібно, дитинко, я обов’язково буду, — лагідно сказала вона після невеликої паузи. — Тільки ж я не можу з порожніми руками на такий поважний ювілей з’явитися. Спечу свій гостинець, як годиться. Наступні два дні перед святом минули у безкінечній метушні. Свекруха виснажила всіх своїми примхами. Вона вимагала ідеального порядку, сварилася з адміністраторами закладу через розсадку гостей, вибирала найдорожчі позиції в меню та повсякчас нагадувала мені, щоб я не здумала осоромити її своїм виглядом. Роман лише покірно кивав на всі забаганки матері та намагався якомога довше затримуватися на роботі. День ювілею видався теплим і безвітряним. Банкетна зала дорогого ресторану в центрі міста сяяла важким кришталем, дзеркалами у золотих рамах та холодною, непривітною розкішшю. Офіціанти у строгих чорних жилетах безгучно снували між столами

— Клич уже свою маму з села, нехай люди хоч трохи щиро посміються! —

Життєві історії 0

Щось сталося? Мамо? А ти чого тут? Слова пролунали різко, без радості. Без теплоти. Тільки розгубленість, змішана з відвертим роздратуванням. Галина спробувала усміхнутися, відчуваючи, як затерпли кутики губ. — Відпустили раніше, — голос зрадницьки тремтів. — Синьйора Елеонора до доньки поїхала. А що, матері вже й додому без попередження не можна? Тарас швидко кліпнув очима, озирнувся назад у глибину хати, ніби шукаючи шлях до відступу, і сяк-так видавив: — Та можна… Просто ми не чекали. Ти ж казала — в кінці жовтня. — Хотіла сюрприз зробити, — прошепотіла вона, витягуючи до нього руки, щоб обійняти. Тарас підставив щоку. Його обійми були квапливими, сухими, формальними. Він відсторонився першим, нервово переступаючи з ноги на ногу. — Ну, проходь… Чого в коридорі стояти. Галина пройшла повз нього до великої кімнати, яку завжди вважала своєю спальнею. Вона хотіла скинути важке пальто, присісти на знайоме ліжко, доторкнутися до стін, які снилися їй щоночі у крихітній кімнатці для прислуги у Флоренції. Але на порозі кімнати вона зупинилася

Колеса мікроавтобуса монотонно гуркотіли на стиках розбитих доріг Тернопільщини. За вікном у сірому надвечірньому

Життєві історії 0

Не суди батька, Світланко, — рівним голосом відповіла мати. — Ти своєї дороги тримайся. А ми з ним самі розберемося, коли час прийде. Я знаю, що роблю. Світлана знизала плечима й відступила. Тоді вона не зрозуміла материнських слів. Роки минали, діти приїжджали тільки на свята — на Великдень та на проводи. Привозили онуків, залишали подарунки, тішилися домашнім пирогам і швидко поверталися до свого міського життя. А Марія з Василем залишалися вдвох у великій хаті. Вони жили як чужі люди під одним дахом: він сам по собі, вона сама по собі. Їли за одним столом, говорили про господарство, про дрова на зиму, про сіно для худоби, але душі між ними вже не було давно. А потім прийшла та лютнева негода. Василь пішов розчищати стежку біля воріт, бо намело вище колін. Раптом сперся на держак лопати, зблід, опустився просто на сніг і більше сам не підвівся. Його відвезли до лікарні, але лікарі тільки розводили руками: час згаяно, відновлення навряд чи настане, потрібен постійний цілодобовий нагляд

— Ти все життя до інших бігав, а доглядати за тобою тепер мушу я?

Життєві історії 0

Чуєш мене, Надіє? Сметану бери найжирнішу, домашню, не дивися на ціну! І м’ясо вибирай свіже, гарне, а не те, що зі знижкою на полицях лежить! Надія завмерла біля відчинених дверцят холодильника. Вона дивилася на Андрія довгим поглядом і раптом спіймала себе на думці, що бачить перед собою чужу людину. Тридцять два роки спільного життя, дорослі діти, які вже давно розлетілися по своїх домівках, а він розмовляє з нею з такою зневагою, наче вона не дружина, а хатня робітниця, яка завинила перед господарем. Рука сама потягнулася до зав’язок старенького кухонного фартуха, щоб скинути його додолу, але Надія стрималася. Вона завжди вміла терпіти й гасити будь-які суперечки ще до того, як вони розгоряться. — Андрію, та що з тобою коїться від самого ранку? Чого ти кричиш? — Нічого не коїться! — він квапливо схопив зі столика в передпокої в’язку ключів від машини, брякнув ними так різко, що ключі ледь не випали з тремтячих пальців. — Мама їде, я ж тобі людською мовою пояснив! За якусь годину вже буде тут! А в нас у хаті шаром покоти, навіть пригостити людину нічим

— Тільки посмій мені купити не те, що треба! — чоловік нервово пригладив поріділе

Життєві історії 0

Тещенько, збігайте хутко за хлібом в магазин, бо моїй мамі до борщу житнього захотілося, а білий вона не дуже любить! Максим уже тримав у витягнутій руці полотняну торбинку, дивлячись на Марію Степанівну так невимушено, наче просив про найпростішу послугу у світі. Мати Наталі навіть не встигла відставити велику скляну миску з тертим буряком та чорносливом. Вона якраз збиралася винести її до великого столу у вітальні, де вже лунали перші голоси родичів, стукіт виделок і передсвятковий сміх. – Максиме, крамниця ж он за рогом будинку, – спокійно сказала Наталя, відбираючи в чоловіка сумку. – Спустися сам, ти ж на хвилину. – Та я ж гостей зустрічаю біля порога, куртки забираю, взуття розставляю, – усміхнувся він, ніби це пояснювало геть усе. – А Марія Степанівна зараз вільна, салати вже майже дороблені, вона швидше обернеться. Марія Степанівна перевела погляд зі зятя на доньку. Їй явно не хотілося зчиняти суперечку посеред довгоочікуваного свята. Квартиру діти придбали після тривалого збирання коштів, ремонтували довго й важко, і сьогодні був перший вечір, коли всі зібралися разом. – Та добре, Наталочко, я швидко, – лагідно сказала мати, знімаючи фартух. – Заодно й свіжим повітрям подихаю, ноги розімну

– Тещенько, збігайте хутко за хлібом в магазин, бо моїй мамі до борщу житнього

Життєві історії 0

Якось у п’ятницю Андрій сидів у затишній кав’ярні зі своїм давнім університетським товаришем Назаром. Вони дружили майже двадцять років, разом пройшли студентські гуртожитки, перші невдалі підробітки, ремонти в оселях і незліченні поїздки на риболовлю. Назар чудово знав Світлану, вони часто збиралися родинами на свята й завжди знаходили спільну мову. — Слухай, Назаре, — мовив Андрій, помішуючи каву, — а ти Свєту випадково не бачив останнім часом? Вона все там же працює? Назар спокійно відклав телефон на стіл. — Бачив якось біля пошти. Працює там само. Нормально виглядає. — Та зрозуміло, що виглядає, — з легкою посмішкою хмикнув Андрій. — Вона завжди вміла тримати марку на людях. Тільки ж я знаю, як воно — лишитися самій у порожній оселі. Мине ще трохи часу, подивимося, хто з нас більше виграв від цього розлучення. Назар спохмурнів і уважно подивився на друга. — А тобі навіщо це знати, Андрію? — Що саме? — Навіщо ти весь час чекаєш, що їй стане гірше без тебе? Ти сам пішов. У тебе інша людина, нові плани. Чому тобі так кортить, щоб вона бідувала чи сумувала

— Ти хоч розумієш, що комусь за тридцять п’ять із нуля починати набагато важче,

Життєві історії 0

Марія штовхнула хвіртку. На подвір’ї, де вона мріяла посіяти рівний смарагдовий газон і поставити дерев’яну гойдалку, панував дивний, хаотичний безлад. Скрізь стояли дешеві пластикові вазони отруйно-коричневого кольору, засаджені перерослими петуніями. Доріжка була заставлена якимись коробками, біля гаража валялися порожні пляшки з-під дорогого пива. А біля її трояндової клумби стояла жінка. На ній був довгий атласний халат кольору фуксії з леопардовими вставками, на голові — пишна салонна укладка, щедро залита лаком, а з-під халата визирали доглянуті ноги в м’яких капцях із помпонами. Жінка ліниво тримала в руках невеличку сапку, манірно висмикуючи одну травинку за одною довгими пальцями з яскраво-червоним перламутровим манікюром. Це була Любов Василівна — мати Романа, Маріїна сваха. — Ой, лишенько! Свахо! — скрикнула Люба, помітивши Марію біля воріт. Вона кинула сапку просто на кущ квітучої чайної троянди й сплеснула руками. — Нарешті ви приїхали! А ми вас тільки надвечір виглядали, Роман казав, що автобуси з Італії завжди на митниці по пів доби стоять! Любов Василівна підпливла до Марії, обдавши її густою хвилею солодких пудрових парфумів, і незграбно торкнулася щокою її щоки

Старий двоповерховий бус «Неаполь – Львів» глухо гудів на польсько-українському кордоні. Заплакані дощем шибки

Життєві історії 0

О, дивіться, та це ж наша сваха! Справжня італійська сеньйора приїхала! — захоплено вигукнув хтось із далеких родичів Миколи. Катерина легко, невимушено засміялася, привіталася з усіма знайомими й підійшла до іменинника. Вона вручила Миколі гарно упакований подарунок — дорогий італійський шкіряний ремінь та портмоне ручної роботи, які допомогла обрати Клара. — З ювілеєм вас, Миколо Степановичу. Многая літа, здоров’я і спокою на душі, — тепло сказала вона. Микола дивився на неї, не кліпаючи. Його очі спалахнули таким живим, щирим захопленням, що Катерина мимоволі зніяковіла, як дівчисько. Він міцно стиснув її руку своїми великими, теплими долонями. — Дякую, Катерино Василівно… Ви навіть не уявляєте, який це для мене подарунок — те, що ви приїхали. Ви сьогодні просто… неймовірна. Очей не відвести. Ольга, яка стояла поруч із чоловіком Тарасом, спостерігала за цією сценою. Вона поправляла сукню і дивилася на матір уже зовсім інакше — з повагою, легким острахом і дивним усвідомленням того, що її мама — це самодостатня, красива жінка, а не просто далеке джерело фінансової стабільності

Теплий середземноморський вітер ледь коливав фіранки на вікнах квартири в тихому передмісті Неаполя. Був