Колеса мікроавтобуса монотонно гуркотіли на стиках розбитих доріг Тернопільщини. За вікном у сірому надвечірньому світлі миготіли знайомі до щему верби, перекошені плоти й новенькі ошатні паркани сусідів, чиї заробітчани, мабуть, повернулися раніше. Галина притискала до грудей шкіряну сумку, в якій лежали подарунки: парфуми для сина, дорогий італійський сир, пара пляшок доброго вина з Тоскани та ціла коробка солодощів. Її пальці, загрубілі від їдких мийних засобів та нескінченного прання, звично смикали ручку сумки.
Вона не спала майже дві доби, але втоми не відчувала. Тільки гарячу, тремтливу хвилю в грудях — передчуття радості. Шістнадцять років. Шістнадцять довгих років її життя вимірювалося рейсами бусиків, телефонними дзвінками щонеділі по картках, а згодом по вайберу, та нескінченними грошовими переказами. Вона їхала, коли Тарасикові було чотирнадцять — підліток із тонкими ключицями та переляканими очима. А тепер йому тридцять. Дорослий, самостійний чоловік.
Синьйора Елеонора, капризна вісімдесятип’ятирічна вдова з Флоренції, якій Галина мила ноги, готувала дієтичні супи й терпіла щоденні докори за неправильно складені рушники, несподівано поїхала до своєї доньки в Мілан на цілий місяць. Галина мала законне право на відпустку. Зазвичай вона попереджала сина за місяць, щоб він прибрав у хаті, зустрів на автостанції, але цього разу захотілося казки. Захотілося просто увійти на власне подвір’я, скинути валізу й побачити, як очі сина спалахнуть подивом і щастям: «Мамо! Ти вдома!»
Бусик зупинився на повороті. Водій, кремезний вусатий дядько, витягнув її важку темно-синю валізу, де замість власного одягу лежали речі для дому — нові рушники, постільна білизна з лігурійського льону, дорогий італійський посуд.
— Щасливо вам, пані Галино, — буркнув водій, зачинив дверцята й рушив далі, обдавши жінку клубами сизого дизельного диму.
Галина поправила хустку, глибоко вдихнула сире жовтневе повітря й потягла валізу гравійною стежкою.
Ось і рідний куток. Її хата — колись скромна, збудована ще покійним чоловіком Василем, а тепер наполовину перекрита, поштукатурена, з високим металочерепичним парканом, гроші на який вона висилала два роки тому. Галина штовхнула хвіртку. Залізо глухо скрипнуло. У дворі пахло паленим листям і сирістю.
На подвір’ї, біля ганку, де колись Василь тримав старий велосипед, блищав полірованими боками новенький чорний мотоцикл із червоними смугами. Важкий, спортивний, хижий. Галина на мить зупинилася. Може, сусідський хлопець заїхав?
Вона піднялася на ганок і потягла за ручку дверей. Замкнено. Галина дістала з кишені старий ключ, який завжди носила з собою на дні сумки як оберіг, і провернула його в замку. Механізм піддався не відразу, неначе чинив опір.
У коридорі було тепло й пахло смаженою цибулею та чужими незнайомими парфумами з нудотно-солодким ванільним запахом.
З кухні долинали голоси й приглушений сміх. Галина зробила кілька кроків, ставлячи валізу біля вішалки, заваленої яскравими жіночими куртками та шарфами.
— Тарасе? — тихо покликала вона.
Двері кухні рвучко відчинилися. На порозі з’явився її син. Він змінився: розширився в плечах, відростив коротку модну бороду, був у чорній футболці з якимось іноземним принтом. У руці він тримав чашку з кавою.
Він завмер, витріщившись на матір так, ніби перед ним виросла примара.
— Щось сталося? Мамо? А ти чого тут?
Слова пролунали різко, мов удар батогом. Без радості. Без теплоти. Тільки розгубленість, змішана з відвертим роздратуванням.
Галина спробувала усміхнутися, відчуваючи, як затерпли кутики губ.
— Відпустили раніше, — голос зрадницьки тремтів. — Синьйора Елеонора до доньки поїхала. А що, матері вже й додому без попередження не можна?
Тарас швидко кліпнув очима, озирнувся назад у глибину хати, ніби шукаючи шлях до відступу, і сяк-так видавив:
— Та можна… Просто ми не чекали. Ти ж казала — в кінці жовтня.
— Хотіла сюрприз зробити, — прошепотіла вона, витягуючи до нього руки, щоб обійняти.
Тарас підставив щоку. Його обійми були квапливими, сухими, формальними. Він відсторонився першим, нервово переступаючи з ноги на ногу.
— Ну, проходь… Чого в коридорі стояти.
Галина пройшла повз нього до великої кімнати, яку завжди вважала своєю спальнею. Вона хотіла скинути важке пальто, присісти на знайоме ліжко, доторкнутися до стін, які снилися їй щоночі у крихітній кімнатці для прислуги у Флоренції. Але на порозі кімнати вона зупинилася.
Її ліжко було посунуте в куток. Біля вікна стояло дерев’яне дитяче ліжечко з брязкальцями, на комоді, де раніше стояли фотографії покійного Василя та маленького Тараса, громадилися пляшечки з дитячою сумішшю, підгузки та купа розкиданого косметичного дріб’язку. Повітря було густим від запаху дитячої присипки.
У цей момент двері ванної кімнати відчинилися, і в коридор вийшла струнка чорнява дівчина років двадцяти п’яти у шовковому халаті, загортаючи мокре волосся в рушник. Побачивши літню жінку з валізою, вона здригнулася й з підозрою звела тонкі вищипані брови.
— Тарасе, а це хто? — запитала вона дзвінким, дещо примхливим голосом.
Тарас затулив обличчя рукою, потер чоло й важко зітхнув:
— Іро, познайомся. Це мама. Приїхала.
— Добрий день, — сухо сказала дівчина, але в голосі відчувалася крижана напруга. Вона навіть не зробила спроби підійти ближче.
— Добрий день… — ледь чутно відповіла Галина. — А ви?..
— Познайомся, це Ірина, — ніяково пояснив син, не дивлячись матері в очі. — Ми пів року вже разом живемо. Я ж тобі казав… ну, що дівчину маю.
— Казав, що зустрічаєшся, — тихо мовила Галина. — А в моїй кімнаті що?
З глибини спальні раптом почувся тихий дитячий плач. Двері відчинилися ширше, і з кімнати вийшла ще одна молода жінка з немовлям на руках — втомлена, у розтягнутому спортивному костюмі.
— Це Олена, Ірина сестра, — квапливо заговорив Тарас, перехоплюючи погляд матері. — У неї складна ситуація. Чоловік покинув, грошей на оренду квартири нема, її з дитиною вигнали. Куди їй було йти? Ми вирішили, що хай тимчасово тут пересидить. Хата ж велика, місця всім вистачить.
Галина стояла посеред власного коридору й відчувала, як під ногами зникає тверда земля. Вона не була проти допомоги. Вона сама все життя віддавала останнє чужим людям, мила немічних і жаліла кожного безпритульного собаку. Але те, як це було зроблено — без жодного дзвінка, без дозволу, так, ніби її, Галини, взагалі більше не існувало як господині цього дому, — обпекло серце пекучим болем.
— Зрозуміло, — тільки й змогла видушити вона. — Де мені речі покласти?
— Та… давай у маленькій вітальні, на дивані, — знизав плечима син. — Ми там зараз постіль знайдемо.
Ніхто не запропонував їй гарячого чаю. Ніхто не спитав, як вона доїхала, чи не болять її хворі ноги після двох діб у тісному бусику. Ірина пішла до кухні, звідти долинув її притишений, але роздратований шепіт: «Ти ж казав, вона до зими не приїде! Де ми тепер розвернемося?»
Галина зайшла до крихітної прохідної кімнатки, де стояв старий розкладний диван, сіла на краєчок і закрила обличчя долонями. Сліз не було. Була тільки глуха, тягуча порожнеча.
Наступного ранку Галина прокинулася на світанку. Багаторічна звичка вставати о пів на шосту, щоб встигнути приготувати сніданок для вередливої італійської сеньйори, давалася взнаки. В хаті панувала тиша, порушувана лише рівним сопінням немовляти за стіною.
Галина тихенько вийшла на кухню. Вона вирішила зварити українського борщу, напекти млинців — так, як колись любив Тарасик. Може, вона все надто близько взяла до серця? Може, син просто зніяковів, розгубився? Молоді люди зараз інші, в них усе простіше…
Вона відкрила високий двокамерний холодильник, який сама ж замовляла через інтернет-магазин із доставкою три роки тому. Всередині було майже порожньо: засохлий шматочок сиру в поліетилені, банка купованого майонезу, пів пляшки енергетика й кілька дешевих сосисок. На поличці у дверцятах лежали дорогі дорожні косметичні набори.
Галина насупилася. Відчинила шафку над раковиною — порожні пакети з-під суші та упаковки від піци швидкого приготування. На столі під купою рекламних буклетів лежала пачка рахунків. Вона мимоволі кинула погляд на верхній папірець. Комунальні послуги. За газ — борг у чотири з половиною тисячі гривень. Попередження про відключення. За світло — борг за два місяці.
Галина повільно опустила аркуш.
У голові не вкладалося. Вона щомісяця, як годинник, першого числа йшла до поштового відділення у Флоренції чи переказувала через перевізників 700 євро. Іноді — вісімсот, коли брала додаткові нічні чергування біля ліжка хворої на Альцгеймер синьйори, коли терпіла її безглузді крики й не спала ночами.
Сімсот євро для українського райцентру — це були великі гроші. На ці гроші можна було жити в достатку, оплачувати всі рахунки й відкладати на масштабні справи.
Близько десятої ранку на кухню, позіхаючи, зайшла Ірина. Вона була вже у свіжому одязі, з телефоном, притиснутим до вуха.
— …та ні, кажу тобі, ми в Анталію дивимося, там готель п’ять зірок, усе включено, — щебетала вона комусь у слухавку, не звертаючи жодної уваги на Галину, яка стояла біля плити з чайником. — Тарас обіцяв, що до кінця місяця питання закриємо. Хочеться просто полетіти й забути про цей морок… Ага, ну давай, спишемося.
Ірина поклала слухавку, кинула швидкий погляд на Галину:
— Доброго ранку. Кава є?
— Є, в банці на полиці, — спокійно відповіла Галина. — Ірино, а Тарас спить ще?
— Спить. Він учора допізна з хлопцями на мийці був, байк доводив до ладу.
— Скажи мені… а Тарас де зараз працює?
Ірина скривилася, ніби проковтнула лимон:
— Та він там шукає варіанти. Зараз із бізнесом важко, самі знаєте. Були теми з автозапчастинами, але щось не пішло. Він зараз на себе працює. Шукає стартапи.
Вона налила окріп у чашку, взяла її двома руками й вийшла з кухні, навіть не прибравши за собою розсипані крупинки цукру.
«Шукає стартапи…» — лунало в голові Галини.
Вона пішла до своєї тимчасової кімнати, дістала з дна старої валізи пошарпаний зошит у клітинку в чорній клейончастій обкладинці. Вона вела цей зошит від першого дня заробітків. Кожна цифра там була виписана її рівним, трохи тремтячим почерком.
«Травень: 600€ — на вікна».
«Вересень: 3200€ — заміна покрівлі на хаті».
«Лютий: 800€ — новий газовий котел та батареї».
«Липень: 1500€ — перший внесок за ремонт фасаду»…
Вона перегортала сторінки. За останні три роки сума переказів перевалила за двадцять тисяч євро. Це були не просто гроші — це були її стерті до крові лікті, її хвора спина, яка вила ночами від нестерпного болю, її втрачені роки молодості, самотність на чужині, коли свята зустрічалися на самоті в чотирьох кутках чужого будинку під бурмотіння італійського телевізора.
Галина вийшла надвір.
Вона підійшла до будинку й задерла голову. Старий шифер, порослий темним мохом. Той самий шифер, який клав іще Василь двадцять років тому. Жодної металочерепиці. Вона зайшла за хату: труби опалення старі, котел у прибудові — той самий радянський чавунний монстр, що гудів і жер кубометри газу. Тільки на кухні красувався новенький білий металопластиковий склопакет. Решта вікон були заклеєні старим пожовклим скотчем.
Усередині Галини щось обірвалося. Тихий, глухий тріск — немов тріснула крига на річці.
Опівдні Тарас нарешті вийшов на подвір’я. Він був бадьорий, тримав у руках ганчірку з мікрофібри й підійшов до мотоцикла, з любов’ю витираючи пил з хромованого глушника.
Галина підійшла ззаду.
— Тарасе.
Він озирнувся, злегка примружившись від яскравого сонця:
— О, мамуль. Борщ зварила? Пахне на всю хату.
— Зварила. Скажи мені, синку… А де гроші?
Тарас перестав терти метал. Його рухи стали повільними, настороженими.
— Які гроші?
— Ті, що я тобі надсилала щомісяця. Ті двадцять тисяч євро, які я вислала за три роки на ремонт даху, на котел, на вікна. Де вони?
Тарас знизав плечима, намагаючись зберегти невимушений тон:
— Та розходяться, мамо. Ти що, не знаєш, які зараз ціни в магазинах?
— Розходяться? Двадцять тисяч євро розійшлися на гречку з молоком? — голос Галини не зривався на крик, навпаки, став неприродно тихим, і від цього Тарасові стало ніяково. — Де дах, сину? Де котел? Чому в тебе за газ борг, якщо я тобі окремо передавала гроші на комуналку?
Тарас кинув ганчірку на сидіння мотоцикла, схрестив руки на грудях і насупився:
— Мамо, ну не починай. Що ти влаштовуєш допит тільки-но з порога? Життя дороге. Були непередбачені витрати. Я намагався відкрити свою справу, мене кинули партнери. Треба було викручуватися, віддавати борги. Потім другові поміг — у нього біда була, він поверне, як тільки зможе.
— А мотоцикл? — Галина показала тремтячою рукою на чорного звіра. — Мотоцикл теж із непередбачених витрат?
— Це інвестиція! — зухвало вигукнув Тарас. — Мені треба на чомусь рухатися по місту. Я що, на маршрутках маю їздити у тридцять років? Тобі не соромно, що твій син буде як злидар виглядати?
— А мені не соромно було мити чужі унітази й виносити судна за чужою бабою?! — уперше Галина підвищила голос, і її очі наповнилися гарячими, пекучими сльозами. — Мені не соромно було в одній куртці десять років ходити у Флоренції, економити на кожній чашці кави, щоб тобі копійку зайву надіслати?! Я думала, ти тут дім будуєш! Я думала, ти людиною стаєш!
Тарас почервонів. Його лице скривилося від глухої злості. Він більше не намагався виправдовуватися.
— А що такого?! — крикнув він їй в обличчя, розмахуючи руками. — Що ти мені докоряєш кожною копійкою?! Все одно ж це колись буде моє!
Галина відступила на крок, немов син замахнувся на неї кулаком.
— Що… буде твоє?
— Ну хата! Все! — репетував Тарас. — Ти ж сама з дитинства торочила: «Я все для тебе роблю, усе для Тарасика, усе синочкові залишиться!» Ти сама поїхала, я тебе силою в ту Італію не випихав! Сама вирішила пахати! То чого ти тепер мене рахунками дусиш? Ти ці гроші мені надсилала, значить, вони мої були! Я мав право розпоряджатися ними так, як вважаю за потрібне!
Він розвернувся, грюкнув ногою по підніжці мотоцикла й швидкими кроками пішов до воріт.
Галина залишилася стояти посеред подвір’я. Осінній вітер підхопив сухий кленовий листок і кинув його їй під ноги.
«Ти ж сама казала…»
Ці слова різали душу без ножа. Бо в них була страшна, нещадна правда. Вона сама це створила. Вона сама своїми власними руками виліпила цього тридцятирічного егоїста. З того самого дня, коли поїхала за кордон, вона намагалася заглушити почуття провини за свою відсутність грошима. Вона купувала йому найдорожчі телефони, коли інші діти ходили зі звичайними. Вона слала фірмовий одяг, вона закривала очі на те, що він кинув один інститут, потім другий, бо «хлопчикові важко знайти себе». Вона сама звикла бути не матір’ю, а безвідмовним банкоматом, який працює цілодобово без права на перепочинок.
Вона вчила його брати. Але ніколи не вчила віддавати.
Решту дня в хаті панувала важка, гнітюча мовчанка. Ірина демонстративно не виходила зі спальні, замовляючи доставку їжі кур’єром. Олена тинялася з дитиною по подвір’ю, кидаючи на Галину перелякані, винуваті погляди. Тарас повернувся надвечір, п’яний, із запахом дешевого пива, ліг у спальні й одразу заснув, голосно хропучи.
Галина просиділа всю ніч на старому дивані у вітальні. Вона дивилася у темне вікно, за яким шуміли голі гілки яблуні, посадженої колись її покійним чоловіком. Вона думала про своє життя.
Шістнадцять років. У неї не було нічого свого, крім двох старих сумок та кімнатки з ліжком у будинку чужої жінки в іншій країні. Вона не бачила Рима, хоча жила за дві години їзди від нього. Вона ніколи не купалася в Тірренському морі, хоча щоліта возила туди візок із синьйорою Елеонорою, проводячи всі дні під парасолькою у закритій футболці, бо «на купальник шкода грошей, краще Тарасикові надіслати». Вона не ходила до лікарів, коли нили суглоби, заглушаючи біль дешевими знеболювальними.
Вранці Галина встала, вмилася холодною водою, зібрала волосся у вузол і ретельно зачесалася. В її очах більше не було сліз. Був лише спокійний, холодний розпач, що переплавився у тверду рішучість.
Вона вдяглася й пішла до центру містечка.
Першим ділом Галина зайшла до відділення банку. Вона закрила спільний картковий рахунок, до якого мав доступ Тарас і куди вона автоматично перераховувала залишки своїх заробітків. Відкрила новий — на своє ім’я, з багатоступеневою системою захисту, без жодних додаткових карток.
Потім зайшла в кав’ярню — вперше в цьому місті за шістнадцять років. Купила собі велику чашку доброї кави й шматок шоколадного торта. Сіла біля вікна й повільно з’їла його, смакуючи кожен шматочок.
Дістала мобільний телефон і набрала номер синьйори Елеонори.
— Pronto, Galina? — відгукнувся старечий, але бадьорий голос на тому кінці.
— Buongiorno, signora. Я хочу сказати, що повертаюся. Через два тижні я буду у Флоренції.
— О, це чудово, Галіно! Дочка тут зовсім не вміє готувати різотто так, як ти. Я чекаю на тебе.
Після цього Галина набрала ще один номер — своєї давньої подруги Марії з Чернівців, яка теж працювала у Флоренції вже понад десять років.
— Марійко, привіт. Скажи… твоя пропозиція поїхати на вихідні в Лігурію, до моря, ще діє? На ті дні, коли я повернуся?
У слухавці залунав щирий, здивований сміх подруги:
— Галюню, ти жартуєш?! Ти ж завжди казала, що тобі кожна копійка пече, що треба синові посилати!
— Більше не пече, Марійко. Я їду. Замовляй готель із видом на воду. Найкращий.
Коли Галина повернулася додому, Тарас сидів на кухні з важкою головою, п’ючи мінеральну воду. Побачивши матір, він знітився, але швидко повернув собі звичну маску легкої зверхності.
— Де ти ходила? — буркнув він.
— У справах. Я повертаюся до Італії через два тижні. Квиток уже взяла.
Тарас аж поперхнувся водою:
— Чого так швидко? Ти ж мала на місяць приїхати!
— Бо в мене є робота, Тарасе. Мене там чекають.
Син помовчав, барабанячи пальцями по столу. Потім звів очі — у них знову промайнула та сама споживацька, звична жадібність:
— А гроші залишиш? Нам за газ треба заплатити. Там уже відрізати погрожують. Та й на продукти треба… самій Олені з малою скільки треба памперсів.
Галина мовчки відкрила сумку, дістала гаманець. Витягнула дві новенькі хрусткі купюри по сто євро. Поклала їх на стіл перед сином.
Тарас уже потягнув руку, його пальці майже торкнулися банкнот, на обличчі з’явився вираз полегшення: мовляв, покричала стара, повиступала, а все одно нікуди не дінеться.
І в цю саму мить Галина раптом накрила гроші долонею й різким рухом забрала їх назад, сховавши у сумочку і клацнувши замочком.
Тарас застиг із витягнутою рукою. Його щелепа відвисла.
— Ти що робиш?
— Ні, — спокійно сказала вона, дивлячись синові просто у вічі. — За газ заплатиш сам. І за світло заплатиш сам. І памперси дитині своєї дівчини купиш сам.
— Мамо, ти серйозно?! — голос Тараса зірвався на вереск. — Ти нас кидаєш без копійки?! У нас борги!
— Абсолютно серйозно. У тебе на подвір’ї стоїть мотоцикл. Продай його — вистачить і на газ, і на світло, і на Туреччину з Іриною. У тебе є руки й ноги. Тобі тридцять років, Тарасе. Ти дорослий, здоровий мужик. Пора навчитися годувати себе самому.
Тарас схопився зі стільця, перекинувши чашку:
— Ти ж пожалкуєш! Ти думаєш, ти мені потрібна будеш на старість зі своїм гонором?! Хто до тебе приїде, коли ти зляжеш?!
Галина навіть не здригнулася. Слова, які раніше розірвали б її серце на шматки, тепер падали на землю, як мертве листя.
— Якщо моя старість залежить від того, чи купуватиму я твою любов щомісяця за сімсот євро — то краще я залишуся сама в будинку престарілих. Там хоча б персонал чесно виконує свою роботу за зарплату, а не вдає з себе люблячих дітей.
Два тижні пролетіли, як у тумані. Тарас не розмовляв з матір’ю. Він демонстративно гупав дверима, не сідав із нею за один стіл і всім своїм виглядом показував глибоку образу. Ірина ходила з кам’яним обличчям, навіть не вітаючись.
Галина не намагалася налагодити контакт. Вона спокійно ходила містом, гуляла парком, зустрілася зі старою шкільною вчителькою, сходила на цвинтар до могили батьків та чоловіка Василя. Вона довго стояла біля пам’ятника чоловікові й подумки просила в нього вибачення: «Пробач, Василю. Не так я його виховала. Але я виправлю, хоч під кінець життя, але виправлю».
День від’їзду видався холодним і дощовим.
Галина зібрала свою валізу. Цього разу вона була майже порожньою — подарунки вона так і залишила на столі у вітальні, хоч до них ніхто й не торкнувся.
Тарас неохоче, крізь зуби, погодився підвезти її до автостанції на машині сусіда — мотоцикл у таку зливу не годився. Усю дорогу вони їхали мовчки під монотонний скрип двірників по лобовому склу.
На платформі автостанції вже стояв великий міжнародний автобус білого кольору. Пасажири — переважно жінки з такими ж натрудженими руками й втомленими очима, як у Галини, — метушилися біля багажного відділення.
Тарас дістав валізу з багажника, поставив на мокрий асфальт і зупинився, ховаючи руки в кишені куртки. Він переминався з ноги на ногу. Було видно, що всередині нього борються образа та звична, вкорінена роками надія.
Перед самою посадкою, коли водій уже гукнув перевіряти квитки, син не витримав. Він зробив крок до неї й запитав глухим, трохи жалібним тоном:
— То… цього місяця ти нічого не пришлеш?
Галина поправила капюшон плаща.
— Ні, Тарасе.
— А наступного? — в його голосі пробилася паніка. — Мамо, ну як ми зиму перезимуємо?
Галина зупинилася на східцях автобуса. Вона уважно, довго дивилася на нього. На його високий лоб, на знайомий Василів розріз очей, на міцні плечі, які ніколи в житті не знали справжньої важкої праці.
— Тарасе, я тебе дуже люблю, — сказала вона тихо, але так чітко, що її слова перекрили гул працюючого двигуна. — Я люблю тебе більше за власне життя. Але, здається, я запізнилася рівно на шістнадцять років навчити тебе однієї простої речі.
Тарас кліпнув мокрими від дощу віями:
— Якої речі?
— Що мама — це не зарплата. Мама — це людина.
Вона повернулася й піднялася в салон автобуса, не озираючись.
Автобус рушив, повільно виїжджаючи з перону. Галина сиділа біля вікна. Вона бачила, як фігура сина віддаляється, стає меншою, розмивається струменями дощу на склі, поки остаточно не зникла за поворотом.
Усередині все кричало. Материнське серце, звичне до жертовності, рвалося на частини. Їй нестерпно, фізично боляче хотілося встати, крикнути водієві: «Зупиніть!», вибігти під дощ, кинутися до сина, обійняти його, всунути в кишеню всі ті євро, які вона мала з собою, і сказати: «Тарасику, все буде добре, мамочка заробить, мамочка все владнає, тільки не сердься!»
Але вона вчепилася пальцями в підлокітники крісла й не поворухнулася.
Вона знала: якщо вона зробить це зараз — вона остаточно вб’є в ньому людину. Вона перетворить його на довічного паразита, який згниє у своїй ліні та егоїзмі.
Ця її раптова жорстокість була найвищим, найболючішим проявом любові, на який вона тільки була здатна. Любові, яка відрізає пуповину вдруге — не в пологовому будинку, а в тридцять років.
Автобус набирав швидкість, виїжджаючи на трасу, що вела до кордону.
Галина витерла краєчком хустки сльозу, відкинулася на м’яку спинку сидіння й заплющила очі.
Попереду була Флоренція. Попереду були старовинні вулички, які вона нарешті побачить не крізь вікно чужої квартири. Попереду була Лігурія — синє, безкрає море, солоний вітер і чашка ранкової кави на набережній, купленої за власні, чесно зароблені гроші, які вона більше ні перед ким не повинна виправдовувати.
Вона поверталася в Італію не наймичкою. Вона поверталася туди вільною жінкою, яка нарешті згадала, що в неї теж є життя.
