Українці Сьогодні

Оксаночко, та що ти вигадуєш? Яке ще там може бути диво? Василь мій уже на цвинтарі, хата наша, город наш, ми сорок років тут прожили. Давай підпишу, що треба, бо в мене корова не доєна. — Не ваша вже ця хата, тітко Надіє. І город не ваш. Покійний Василь Іванович два роки тому в районі в нотаріуса все чисто переписав на іншу жінку. Надія Григорівна стояла посеред сільради в чорній жалобній хустці й просто дивилася на дівчину. У голові не було ніяких думок. Лише дивна, порожня дзвінка тиша, наче вона вийшла з теплої хати босоніж на сніг. Вона прожила з Василем майже сорок літ. Звичайна сім’я, як у всіх у селі. Не краща й не гірша. Василь не пиячив, заробляв копійку, додому вертався вчасно, тримав господарство. Син Сергій уже дорослий, давно жив у великому місті, мав хорошу роботу й сім’ю. Василь пішов раптово. Уранці пив каву на ґанку, говорив, що треба полагодити хвіртку, а ввечері просто ліг на диван і більше не підвівся. Село посумувало, сусіди допомогли з похороном, син побув два дні й поїхав назад до роботи. Надія залишилася одна у великій садибі, де кожен куток пахнув працею її покійного чоловіка. І от тепер — чуже жіноче ім’я на офіційному гербовому папері

— Надіє Григорівно, ви тільки сядьте, бо в мене в папці папір лежить, після

Життєві історії 0

Мамо, у твоєму віці люди вже про спокій думають і про онуків, а не про весілля. Невже тобі мало всього, що ти маєш? Надія витерла долоні об фартух і пильно поглянула на доньку. — А що саме я маю, Тетяно? Тетяна саме перебирала полуницю у великій мисці. Її щоки враз спалахнули, очі заметушилися, але вона все-таки не стрималася й випалила: — Усе! Хату, подвір’я, нас із Василем. Чого тобі ще треба на сьомому десятку? Люди ж почнуть язиками плескати. Скажуть, що здуріла стара на старості літ. Надія нічого не відповіла. Вона мовчки відірвала кілька сухих листочків із куща м’яти, кинула їх у скляний чайник і тільки тоді дуже тихо запитала: — А від якого саме року жінці заборонено відчувати себе людиною? Назви мені цю дату. Тетяна знизала плечима й відвернулася до вікна. — Та до чого тут заборони. Просто це має дивний вигляд. Навіщо тобі чужий чоловік у хаті

— Мамо, у твоєму віці люди вже про спокій думають і про онуків, а

Життєві історії 0

Добрий день, пані Галино! — крикнула Марта сусідці біля хати. — А я думала, ви аж завтра будете. Андрій же казав, що раніше суботи тебе не чекати. Марта повільно випросталася. — Коли казав? — Та недавно. Він тут часто буває. — Часто? Пані Галина відразу перестала усміхатися. — Ну, час від часу. — Я думала, він навесні сюди лише двічі приїжджав. Сусідка подивилася на дитячий самокат і раптом заходилася поправляти панаму. — Та я хіба рахую, дитино? Марта підійшла ближче до огорожі. — Пані Галино, а ви не знаєте, чий це самокат? — То, мабуть, Маркіянів. — Якого Маркіяна? Сапка в руці сусідки завмерла. — Ой. Мартусю, ти тільки не подумай, що я лізу не у свої справи. Я була переконана, що ти все знаєш. — Що саме я маю знати? Пані Галина зітхнула, відклала сапку на грядку й підійшла майже впритул до сітки. — Тут інколи буває Леся з дітьми. Марта не відповіла. — Яка Леся? — Андрієва колишня дружина. Перша дружина твого чоловіка, — схвильовано мовила сусідка, розуміючи, що видає велику таємницю

— Марто, ти точно сьогодні поїдеш? Може, залишишся в місті до суботи? — голос

Життєві історії 0

Андрію, де мій холодильник? У слухавці запала пауза. Коротка і надто передбачувана. — А, ти про це… Та це мама попросила. У них у селі старий зовсім перестав морозити, літо ж на дворі, усе псується. Вона тимчасово забрала. Ти не переживай, ми все повернемо. — Тимчасово? — Соломія повільно опустилася на кухонний стілець. — З моєї кухні? Без мого відома і згоди? — Та чого ти відразу сердишся? Ти ж була в дорозі, мала справи, я не хотів тебе смикати. А в селі спека, куди їм молоко дівати? Це ж мама, не чужі люди. Згодом куплять собі новий, а цей привезуть назад. Соломія мовчки завершила дзвінок. Вона сиділа на стільці й відчувала, як усередині все стискається від гіркоти. Річ була навіть не в холодильнику. Річ була в тому, що це відбувалося постійно. Просто раніше вона заплющувала очі, терпіла й щоразу шукала виправдання заради спокою в домі

— Якщо ви вважаєте нас родиною тільки тоді, коли з моєї хати можна щось

Життєві історії 0

Свекруха переступила поріг квапливо, навіть не знімаючи взуття, пройшла просто до кімнати. У руці вона тримала велику картату сумку. Я знала ту торбину напам’ять: за шість років подружнього життя я жодного разу не бачила, щоб із неї дістали щось нове чи бодай охайне. – Ось, розібрала комірчину та полиці, – свекруха перекинула торбину на диван. – Речі добротні, ще носити й носити. Светрик зі справжньої вовни, зараз такого вдень зі свічкою не знайдеш. На покривало випав тьмяно-сірий розтягнутий светр із покошлаченими рукавами, запрані штанці з витягнутими колінами і безформна шапка кольору пилу. Соломійка мовчки відступила мені за спину, міцно тримаючись за поли моєї кофти. – Дякую, Маріє Степанівно, – озвалася я звично, аби не починати прикрої розмови. – Складу поки що. Свекруха тим часом зміряла Соломійку прискіпливим поглядом з голови до п’ят. – А це що на ній? Знову нове купила? – Курточку взяли. Стара вже зовсім куца стала, рукави ледь до ліктів діставали. Марія Степанівна лише скривилася й похитала головою. – Гроші на вітер пускаєте. Діти ростуть як на дріжджах, усе горить на них, а ти виряджаєш, наче панянку на показ. Я он скільки добра принесла – одягай і не думай, усе задарма дісталося. А ви останні копійки розтринькуєте, а потім будете бідкатися, що до зарплати не дотягуєте

– Доньці моїй усе найкраще треба, бо вона в мене одна, а ви вже

Життєві історії 0

Як у тебе тут гарно, — тихо мовив колишній, гріючи долоні об теплий кухоль. — Затишно. І пахне справжньою домівкою. — А в тебе хіба не пахне? — рівним тоном спитала вона, сідаючи навпроти. — У вас же сучасне помешкання, новий ремонт, дорогі меблі. Ти ж сам мені знімки показував, тішився. Ярослав скривився. — Ремонт є. Усе модне є. А дому немає, Людо. Розумієш? Порожньо там. Як у виставковій залі, гарно, але холодно й чуже все. Він відпив ковток чаю й потягнувся по варення. Їв так зосереджено, ніби вже давно не куштував нічого домашнього. Людмила не квапила його. У ній не було бажання дорікати, залишилася лише спокійна розважливість. Потроху Ярослав почав говорити про те, що наболіло. Виявилося, що реальність зовсім не схожа на ті солодкі мрії, якими він жив на початку нових стосунків. Молода обраниця абсолютно не збиралася дбати про домашнє вогнище. Її будні складалися з догляду за собою, зустрічей із подругами в кав’ярнях і нескінченних покупок. На вечерю чоловік, який повертався з керівної посади виснаженим, отримував або замовлену готову їжу, або пропозицію знову йти до ресторану

— Дивний ти, Ярославе… Ти що, серйозно думаєш, що після двадцяти п’яти років шлюбу

Життєві історії 0

Галина саме витирала пил у вітальні, коли почула, як чоловік говорить по телефону на терасі. — Мамо, ну що ви там одна в тому селі будете зимувати? Хату законсервуємо, сусід нагляне. Після мого ювілею збирайте речі, я приїду машиною і все заберу. Будете жити в нас. Кімната на першому поверсі вільна, тепло, туалет у хаті. Галька догляне, поїсти приготує. Все, крапка, я сказав — значить, так і буде. Галина застигла з ганчіркою в руках. Свекруха, Надія Петрівна, була жінкою складною: владною, різкою на язик, вічно невдоволеною тим, як невістка виховує дітей чи прасує синові сорочки. Але справа була навіть не в характері свекрухи — справа була в іншому. Василь навіть не спитав. Він не підійшов, не сів поруч увечері, не сказав: «Галю, мамі важко. Давай подумаємо, як це краще влаштувати». Він просто розпорядився її часом, її простором, її життям. Увечері, коли вони лягали спати, Галина обережно торкнулася його плеча: — Василю… Ти справді вирішив, що Надія Петрівна переїде до нас назовсім? Він навіть не повернувся від телевізора на стіні. — А що? — Нічого. Просто… ти б хоч сказав мені. Може, треба кімнату побілити, ліжко інше купити, там матрац старий. Треба подумати, як побут налагодити. Він раптом різко повернувся до неї, обличчя його напружилося, очі звузилися. — А я що, маю в тебе дозволу питати? га? Може, мені заяву в трьох примірниках написати

Чайник на газовій плиті свистів тонко й настирливо, наче намагався докричатися до Галини крізь

Життєві історії 0

Батьку, ти в своєму розумі? Мати плаче, їй важко! Ти розумієш, як це виглядає перед людьми? Що я маю казати знайомим? Що мій батько на старості літ пішов шукати пригод? — Денисе, вислухай мене, будь ласка… — Що тут слухати?! Ти зрадив сім’ю! Якщо тобі начхати на матір, то подумай хоча б про онуків! Ти для мене більше не авторитет. Донька Марина навіть не стала розмовляти. Вона надіслала довге повідомлення, у якому звинуватила його в егоїзмі, невдячності й тому, що він «завжди думав тільки про себе». Він згадав, як три роки ходив в одному зимовому пальті, щоб оплатити доньці контракт в університеті; як ночами підробляв кресленнями, щоб купити синові його першу машину. Він віддав їм усе своє життя, не вимагаючи нічого натомість. А тепер, коли він просто захотів пожити як сам хоче, його оголосили ворогом. Микола вимкнув телефон на кілька днів. Вечори в порожній квартирі були найважчим випробуванням. Звикнувши до шуму великої родини, він губився в цій тиші. Він сам куховарив — варив прості супи, смажив картоплю. Сам прасував свої сорочки, мив посуд. Часом на нього накочувала така чорна туга, що хотілося взяти той самий саквояж, приїхати назад, стати на порозі й сказати: «Тамаро, вибач, я все вигадав». Але він згадував те всепоглинаюче почуття самотності посеред затишної квартири, коли поруч була людина, якій ти абсолютно байдужий як особистість. І розумів: самотність у порожній кімнаті значно чесніша й легша, ніж самотність удвох

Микола стояв у передпокої біля старого дубового трюмо й застібав ґудзики на сірій куртці.

Життєві історії 0

Так, господине, сьогодні за прогнозом заморозки на ґрунті передають. Якщо не приберемо коренеплоди зараз, усе погниє в погребі. Давай я заведу свого мотоблока, підвеземо причіп і за кілька годин усе перевеземо. Чого ти сама з тими відрами носишся? Робота на осінньому городі закипіла так, як не кипіла вже багато років. Гудів невеликий бензиновий мотоблок, земля розсипалася пухкими масними грудками, вивільняючи соковиту, вкриту золотистою шкіркою моркву. Михайло вправно керував технікою, викидав наповнені ящики на край межі, а Катерина акуратно зрізала гичку, складаючи добірні овочі у дерев’яні ящики для зимового зберігання. — А знаєш, Катю, — Михайло вперше назвав її просто на ім’я, відставивши офіційне «Петрівна», — я після Надії думав, що життя закінчилося. Син у Вроцлаві, донька в Одесі… Вони люди непогані, гроші іноді на картку скидають, дзвонять по неділях на дві хвилини: «Як ти, тату? Все добре? Ну бувай, у нас справи». А в тій порожній хаті стіни давлять. Город закинув, усе бур’яном заростало. Думав, для кого мені те все садити? Хто його їстиме? А зараз ось попрацював день — і спина болить, і втома приємна, і відчуваєш, що ти ще потрібен на цьому світі

Жовтень у селищі над річкою пахнув терпким полином, вологим чорноземом і сизим димом від

Життєві історії 0

Якщо в тебе хтось є, то так і скажи прямо, мамо. Не змушуй нас губитися у здогадках, — голос Оксани тремтів від напруги, образи та звичної для неї вимогливості. Оксана сиділа навпроти. Поруч примостився тридцятип’ятирічний Вадим. За вікном чувся сухий стукіт залізної лопати об землю. Це Іван копав картоплю на городі за літньою кухнею. Він вийшов з хати рівно в ту мить, коли біля воріт загальмувало авто дітей. Не захотів сидіти за одним столом. Не тому, що злився, — Іван узагалі рідко злився відкрито. Просто не знав, куди подіти очі перед сином і донькою. — Немає в мене нікого, Оксано, — спокійно відповіла Ярослава. Голос її звучав тихо, але без жодного коливання. — Скільки разів тобі повторити? — Тоді навіщо розлучатися з татом? — Оксана сплеснула руками. — Поясни! Йому шістдесят сім, тобі шістдесят п’ять. Ви сорок років разом! У вас троє онуків. Тато не п’є, не гуляє, все життя копійку беріг, хату таку вимурував! Він тебе двадцять років чекав, мамо! Двадцять років один тут кукував, поки ти гроші возила. Люди в селі що скажуть? Що стара з глузду з’їхала на старості літ? — Люди скажуть те, що захочуть, як завжди говорили, — мовила Ярослава. — Я хочу купити однокімнатну квартиру в місті, — продовжила вона, переводячи погляд на сина. — Невеличку. На третьому поверсі, біля парку. — То купуйте разом з татом! Продайте цю хату або залиште на літо, та й живіть у місті удвох! Навіщо суд? Навіщо це приниження перед чужими людьми? — Ні, — Ярослава вперше підняла очі й подивилася просто на доньку. — Я хочу, щоб та квартира була тільки моя. Оформлена на мене. Куплена на мої гроші

Чай у горнятку давно вихолов, укрившись тонкою, ледь помітною плівкою. На скатертині в дрібну