Мамо, ти що, жартуєш? Як це — продала дачу? А звідки ми тепер братимемо малину дітям і городину на всю зиму? Любов Василівна слухала здивований і розгублений голос сина у слухавці й уперше за багато років навіть не подумала виправдовуватися. Вона не стала нагадувати про ниючі коліна. Не стала розповідати, скільки сил забирають щотижневі поїздки в переповненому приміському автобусі, як важко сапати грядки в спеку і як важко потім розігнути спину після цілого дня на городі. Жінка просто поглянула на порожній куток у коридорі, де колись стояли брудні робочі чоботи, і спокійно відповіла: — Купите на базарі, Назаре. Так роблять майже всі люди. У слухавці запала довга мовчанка. Син явно не знав, що на це сказати, адже звик чути від матері зовсім інші слова. Любові Василівні нещодавно виповнилося шістдесят чотири роки. Вона працювала черговою в гуртожитку, отримувала скромну платню та звичайну пенсію. Після того як кілька років тому не стало її чоловіка, Михайла Степановича, жінка жила сама у звичайній двокімнатній квартирі. Гроші вона рахувала уважно: сплачувала комунальні послуги, купувала прості харчі, ліки, іноді тішила онуків дрібничками і відкладала дещицю на чорний день
— Мамо, ти що, жартуєш? Як це — продала дачу? А звідки ми тепер
Мамо! Ти зараз серйозно? — не міг повірити син. — Ти справді продала будиночок із ділянкою? Людмила Василівна відсунула від себе чашку з чаєм і притиснула телефон до вуха. — Серйозніше нікуди, Тарасе. — І навіть нам нічого не сказала? Не порадилася! — З ким? На іншому кінці запала тиша. Людмила Василівна підійшла до вікна. — Зі мною, мамо! — нарешті озвався син. — З Оксаною, невісткою своєю. Це ж стосувалося всієї родини. — Ділянка була записана на мене. — Та я не про папери! Ти прекрасно розумієш, про що я. Діти туди їздили. Ми звідти овочі брали. Яблука. Малину. Ти ж щороку стільки всього вирощувала. Мати усміхнулася, але якось зовсім невесело. — Оце ти правильно сказав. Я вирощувала. — Мамо. — Що? — А тепер де ми все це братимемо? Вона подивилася на свої натруджені долоні. — На базарі, сину. Там продають і картоплю, і яблука, і помідори. Уявляєш
— Мамо, ти зараз серйозно? Ти справді продала будиночок із ділянкою? Людмила Василівна відсунула
Ти все добре почула, — насупився Тарас, явно збитий з пантелику її спокоєм. — Ми дорослі люди. У мене з’явилося інше життя. Яна чекає дитину, їй потрібен затишок і спокій. Ти ж розумна жінка, не будеш сперечатися. — Коли ти плануєш піти? — її голос звучав рівно, без жодної нотки хвилювання. Тарас кліпнув очима. Він явно очікував тривалої розмови з поясненнями, проханнями подумати про прожиті роки чи бодай обурення. — Сьогодні, — відповів він, кивнувши на передпокій, де вже стояли дві великі дорожні валізи. — Речі я спакував. Автомобіль забираю зараз, ключі від цієї квартири теж. Ми з Яною поживемо тут, поки не знайдемо щось більше. А ти можеш тимчасово перейти до своєї мами. Ірина повільно підвелася з-за столу й підійшла до вікна. На подвір’ї сусіди поралися біля клумби, двірник підмітав доріжку, діти ганяли м’яча. Звичайний весняний день. Життя навколо вирувало, і світ не розпався на шматки лише тому, що її чоловік вирішив усе перекреслити за одну мить. — Тарасе, — мовила вона, не повертаючись. — Ти дійсно вважаєш, що можна отак просто прийти, оголосити про свої плани і забрати все за кілька хвилин? — А що тут думати? — знизав він плечима. — Ми останнім часом жили як чужі люди. Ти на роботі з ранку до ночі, я теж зайнятий. Спільних тем не залишилося. А там буде дитина. Я повинен подбати про нову родину
— Я йду до Яни, вона при надії. А цю квартиру й машину залиш
У холодильнику на верхній полиці стояла велика керамічна форма, де апетитно рум’янилася запечена курка з молодою картоплею під вершковим соусом. Пані Надія рішуче взяла виделку і вже хотіла скуштувати страву, але Ярослава зайшла на кухню і спокійно сказала: — Не турбуйтеся, пані Надіє. Будь ласка, залиште цю страву, це мої особисті запаси. Свекруха здивовано опустила руку і округлила очі: — Що значить твої? Я приїхала провідати свого рідного сина! — А ваш син не брав участі у купівлі цих продуктів, — чемно пояснила Ярослава. — У нас офіційно діє роздільний бюджет. Богдан із радістю пригостить вас чимось за власні кошти. Пані Надія аж почервоніла від обурення і повернулася до сина: — Богдане, що це за порядки такі? Вона що, не дає тобі їсти у твоїй же хаті? — Це не його хата, а моя, — уточнила Ярослава. — Це житло дісталося мені від бабусі. І всі комунальні платежі я сплачую сама. — Зроби щось негайно! — підвищила голос свекруха, звертаючись до сина. — Невже ти не можеш навести лад
— Якщо ти не готова віддавати свою зарплату на моє авто, то відсьогодні кожен
Тарасе, твоя мама щойно сказала, що весілля буде на сто людей, і платити за це свято маю я. Ти справді так вважаєш? Він відвів очі вбік, ніби шукав якусь підказку на вітрині. — Іро, ну навіщо починати з’ясовувати стосунки прямо тут? — Тут немає чужих. Тут тільки ми й люди, на яких ви вже намагалися записати рахунки. Тарас скривився. — Не пересмикуй. Ми просто дивилися варіанти. Мама має рацію: якщо вже робити подію, то так, щоб не було соромно перед людьми. Залу в ресторані ми вже придивилися, списки майже склали. — Які списки? — Гостей. Родичі з села приїдуть, батькові колеги, мої хлопці з роботи, ще знайомі моєї сестри Світлани підійдуть. — Знайомі Світлани? — перепитала я, ледь стримуючи хвилювання. Галина Петрівна втрутилася своїм м’яким, повчальним голосом: — Світланка після розлучення зовсім закрилася в собі, сидить удома. Їй треба виходити на люди, розвіятися, поспілкуватися з пристойними хлопцями. Гарне весілля — це радість для всієї нашої родини, а не тільки для двох. Я дивилася на Тараса, сподіваючись почути хоч одне слово на свій захист. — І ти вважаєш це правильним? Він тяжко зітхнув, ніби я вередувала через дрібниці
— А весілля, виходить, будемо святкувати за мій рахунок, просто на ваше замовлення? —
На столі вже красувався салат із буряка та чорносливу, щедро посипаний волоськими горіхами, нарізка із запеченого домашнього м’яса, тушкована квасоля з грибами та миска з квашеною капустою. Надія зварила велику каструлю узвару з сушених яблук, груш та чорноплідної горобини. Це був старий перепис її свекрухи, і Надія сподівалася, що Тетяна оцінить цю шану до родинних звичаїв. Вона постелила на стіл найкращу білу скатертину з вишивкою по краях — ту саму, яку берігся для особливих випадків. Поставила святковий посуд, гарно розклала серветки. Перед самим приходом гостей Надія забігла до ванної кімнати. Глянула в дзеркало: очі втомлені, щоки пашать від гарячої духовки, волосся трохи розтріпалося. Вона швидко вмилася холодною водою, причесалася, одягла гарну сукню темно-синього кольору. «Усе добре, усе вийде, це ж рідні люди», — подумки заспокоїла вона себе. Василь вийшов із кімнати за десять хвилин до призначеного часу. Був уже в чистій сорочці, гладко поголений, пахнув свіжістю. Пройшов повз стіл, зазирнув під кришку каструлі з куркою. — А ти впевнена, що треба було пекти курку? — буденно запитав він. — Здається, Тетяна колись казала, що їхня дочка м’яса не їсть. Чи то птицю не вживає, не пригадаю. Надія опустила руки. — Василю, чому ти раніше не сказав? Я ж тебе вчора тричі перепитувала, що вони люблять
— Якщо тобі щось не подобається, двері он там, ніхто силою не тримає. Ці
Свекруха, Надія Петрівна, зійшла на подвір’я з таким виглядом, ніби приїхала з головною перевіркою. Слідом за нею повільно плентався свекор, Степан Іванович, несучи в руках трилітрову банку з якимось каламутним настоєм. — Ой, хата ніби й нічого, але паркан кривий, — гучно мовила свекруха замість привітання. — А тюль якийсь бідненький. Хто ж таке вішає? Вона пройшла до вітальні, провела пальцем по підвіконню і незадоволено скривилася. — Шпалери темні, світла мало, а підлога рипить. Треба все зривати і переробляти. Василю, ти куди дивився, коли це купував? Василь лише ніяково посміхнувся і спробував згладити кути: — Мамо, ми тільки вчора речі завезли. Головне, що стіни міцні й дах не тече. — А толк з того даху, якщо кухня тісна? — не вгамовувалася вона, прямуючи до коридору. — Плитка стара, меблі простенькі. Ні, тут треба робити ґрунтовний порядок. Я показала їм невелику кімнату біля сходів, яку ми лагідно називали гостьовою. Ми поставили туди акуратний диван, застелили чисте простирадло, повісили свіжі фіранки. — Ось тут можете відпочити з дороги, — м’яко сказала я. Свекруха лише фиркнула: — У цій комірчині? Та тут навіть шафа нормальна не стане! І вікно маленьке, як у льоху
— Якщо тобі щось не подобається, можеш постелити собі у коридорі на килимку, а
Тобі сорок років, своєї сім’ї немає, навіщо тобі самій ціла двокімнатна квартира? — мама спокійно відсьорбнула гарячий чай і подивилася на мене так, ніби ми обговорювали погоду за вікном. Я застигла з чайником у руках. На столі холонули свіжі сирники, які я насмажила саме до її приїзду, стояла баночка полуничного варення, яке вона так любить. — Мамо, ти це серйозно зараз кажеш? — перепитала я, повільно сідаючи навпроти. — Цілком серйозно, Надійко. Я все добре обдумала. Свою трикімнатну квартиру я переписую на Романа. У них з Іринкою дитина підростає, їм у їхній малій оселі тісно, а хлопець має думати про майбутнє. А я переїду жити до тебе. У тебе ж маленька кімната все одно вільна стоїть. Я дивилася на неї й не вірила власним вухам. Вона не радилася. Вона не просила дозволу. Вона просто ставила мене перед фактом, наче вирішувала долю старих меблів. Одинадцять років я живу сама. Одинадцять років я щомісяця виплачувала внески за це житло. Відмовляла собі в новому одязі, не їздила на відпочинок, працювала на двох роботах і рахувала кожну копійку, щоб мати власний дах над головою. Мама приїжджала до мене щосуботи. Привозила домашнє печиво, довго розповідала про мого молодшого брата Романа: як йому важко на роботі, який дорогий автомобіль він узяв у виплату, як онук вередує ночами. Я слухала. Завжди уважно слухала, співчувала і намагалася чимось допомогти. — А мене ти запитати не хотіла? — мій голос звучав тихо, але всередині все тремтіло. — А навіщо запитувати, доню? Ми ж рідні люди, одна родина. У тебе місця вистачає, сама живеш, сумуєш, мабуть. Удвох нам буде набагато веселіше й затишніше
— Тобі сорок років, своєї сім’ї немає, навіщо тобі самій ціла двокімнатна квартира? —
Свекруха прийшла скептично налаштована, готова до чергової критики. Вона думала, що вони взяли якусь крихітну однокімнатну квартиру в кредит на сорок років. Але коли двері відчинилися, і вона ступила на теплий дубовий паркет, її обличчя витягнулося. Вона мовчки ходила величезними кімнатами, торкалася мармурової стільниці на кухні, розглядала два санвузли з дорогою сантехнікою і просто не знала, що сказати. Її пиха кудись умить випарувалася. — Це… це все в кредит? — нарешті видушила вона, ковтаючи слину. — Ні, мамо, — гордо відповів Максим, обіймаючи дружину. — Це подарунок від Галини Іванівни. Без жодної копійки боргу. З того самого дня Наталію Валеріївну немов підмінили. Куди й поділася та зверхня дама! Вона раптом стала найніжнішою бабусею і найтурботливішою свекрухою. Перед своїми міськими подругами та колишніми колегами чоловіка вона тепер тільки й робила, що вихвалялася: «А ви бачили, які апартаменти в моїх дітей? Яка там кухня, яка тераса!». Щоправда, про те, що ці «апартаменти» куплені за кошти простої сільської жінки, вона ніколи не уточнювала, воліючи туманно говорити: «Ми всією родиною подбали про майбутнє молодих». А я залишилася в Італії ще на три роки. Чому? Бо зрозуміла: квартиру дітям я дала, а тепер час подумати про себе та свій рідний дім. Я не хотіла повертатися в занедбану хату з похиленим тином. Я хотіла повернутися переможницею
Життя іноді робить такі круті повороти, що тільки руками сплеснеш. Хто б мені років
Марійко, ти ж тільки м’ясо на вогні не пересуши, пильнуй добре! Його легко зіпсувати, якщо ґав ловити, — донісся з відчиненого вікна літньої кухні дзвінкий, повчальний голос Галини Степанівни. Свекруха навіть не дивилася у двір, але якимось дивним чином контролювала кожен рух невістки на відстані. Марія стояла біля мангала, з якого пашіло нестерпним жаром. Легенький літній сарафан геть прилип до спини від задухи. Сонце припікало в потилицю так, що голова йшла обертом, а в повітрі стояв густий дим упереміш із запахом духмяного маринаду. Вона вкотре обережно повернула залізні прути з м’ясом, відганяючи настирливих комарів. А всього за кілька кроків від неї, у затінку старезної розлогої яблуні, зручно вмостився її чоловік Назар. Він розкинувся у розкладному кріслі так, щоб упіймати бодай найменший подих свіжого вітерця. В одній руці Назар тримав холодний домашній узвар, а на колінах лежав розгорнутий журнал зі сканвордами
— Марійко, ти ж тільки м’ясо на вогні не пересуши, пильнуй добре! Його легко

You cannot copy content of this page