Як ти? Мама знову писала? — тихо запитав чоловік у дружини. — Твоя мати надсилала повідомлення двадцять три рази за останні три години, Іване, — відповіла жінка, відставляючи чашку вбік. — Там дванадцять довгих голосових. — Облиш, Анно, — він втомлено потер перенісся. — У неї зараз непростий період. — У мене теж. Але я не виставляю на продаж власні речі й не чекаю, що за це хтось інший має відшкодовувати збитки, — відрізала Анна. Усе почалося в липні. Валентина Іванівна прийшла до них у гості, оглянула вітальню і видала: «А тут у вас сусідів зверху не чутно?» «Мамо, це ж окремий будинок», — відповів Іван. «Правильно зробили, що взяли будинок. Треба думати про майбутнє. Чотири спальні — це чудово. Я от думаю, може, мені свою квартиру продати та до вас перебратися жити? Старість — вона ж така, не питає», — кивнула вона, ледь торкнувшись чашки губами. Анна тоді лише посміхнулася, вважаючи це жартом. Але через тиждень жарт перетворився на стратегію. Іван, вечеряючи, ледь чутно промовив: — Мама хоче переїхати до нас. Каже, що буде допомагати з онуком, поратися по господарству. — Іване, я поважаю твою родину, — Анна підібрала слова, — але жити з людиною, яка мене не любить — це шлях у нікуди. Я маму бачити твою тут не хочу. Обирай: вона або я
Осінь у передмісті цього року видалася напрочуд сірою. Рясні дощі перетворили ґрунтові дороги в котеджному містечку на справжнє випробування, а…