Navigate
X

Сину, це правда? Ви їдете в Одесу до моря? — мати почала розмову по телефону з хвилюванням. — Я вчора заходила до вас, але ключ не підійшов, ви що, змінили замок? А сусідка пані Галина казала, що бачила зранку, як Мар’яна купувала нову валізу! Ви що, в Одесу збираєтеся? На море? — Мамо, ми планували сказати пізніше, — почав Остап, але мати не дала йому договорити. — Пізніше? Коли? У понеділок, коли я була у вас з варениками? Чи у вівторок, коли ти допомагав мені з розсадою? Чому ви мовчали? Я що, вже стала чужою? Десять років побралися, а тепер ви мене ігноруєте? Всі питають: «Ольго Миколаївно, а чому ви з дітьми не їдете?» — Мамо, це наша спільна подорож. Наша з Мар’яною. Десятиріччя шлюбу. Ми не хотіли нікого турбувати. Там романтична програма, спокій. — А я що, заважаю романтиці? — перебила Ольга Миколаївна. — Я ж тиха, як миша! Буду сидіти у своєму номері, нікого не чіпатиму. Мені теж море потрібне! У мене тиск

Теплий травневий вітер розвівав легкі фіранки в спальні Мар’яни. Тридцятивосьмирічна жінка, яка виглядала набагато молодшою за свої роки, зосереджено перераховувала…

Z Oksana

Виходить, Лідо, ти дарма в Італії стільки років гарувала, бо тепер економиш на найнеобхіднішому? – картає мене сусідка Галина, безцеремонно заглядаючи в мій кошик. – Не думала я, що італійські синьйори шкодують собі черешень купити. Ми з нею випадково зустрілися в нашому місцевому продуктовій крамниці на кутку. Я якраз стояла біля ящиків із ранніми овочами та фруктами. Галина розпрямила плечі, поправила пишну зачіску й дивилася на мене з сумішшю жалю та якогось прихованого задоволення. А я і справді дивилася на цінники, бо грошей щось зовсім мало останнім часом. Так хотілося цих стиглих, темно-бордових черешень, від одного вигляду яких слина котилася. Але як глянула, що вони по 100 гривень за кілограм, то зітхнула, покрутила в руках пластиковий лоток і поставила назад на полицю. Вирішила, що обійдуся. Куплю краще буханець свіжого хліба, пачку дешевого макарону та шматочок звичайного масла. – Та ні, Галю, чого ж дарма, – тихо відповіла я, намагаючись не показувати, як її слова зачепили за живе. – Кожен купує те, що йому зараз по кишені. А черешні… ну що ті черешні? Побалую себе пізніше, коли сезон буде в розпалі й ціна впаде. – Ой, та годі тобі розповідати! – махнула вона рукою, голосно шелестячи своїм дорогим пакетом. – Усі ж знають: хто з Італії повертається, той гроші лопатою горне. А ти стоїш, копійки рахуєш. Навіщо тоді було здоров’я на чужині лишати

– Виходить, Лідо, ти дарма в Італії стільки років гарувала, бо тепер економиш на найнеобхіднішому? – картає мене сусідка Галина,…

user2

Мамо, тату, ми з Ігорем теж подали заяву! — з порога заявила Олена, гордо піднявши підборіддя. Я так і застигла посеред кімнати з рушником у руках. Моє серце просто стислося від неприємного передчуття. — Як це — теж? — розгублено запитав батько, знімаючи окуляри. — Оленко, ми ж тільки-но про весілля Галі розмовляли. Звідки такий поспіх? — А чому я маю чекати? — обурилася сестра. — Ми любимо один одного. Чим я гірша за Галю? Зіграти два весілля окремо батьки просто не мали грошей. Працювали вони в колгоспі, великих статків ніколи не тримали. Тому, поміркувавши кілька безсонних ночей, вони вирішили об’єднати все в один день — так було простіше і значно дешевше. Я тоді дуже засмутилася. Мені так хотілося, щоб це свято було тільки моїм, я ж про це так довго мріяла! Уявляла, як ітиму вулицею в білій сукні, як усі дивитимуться тільки на нас зі Степаном. А вийшов якийсь суцільний балаган. Гості змішалися, родичі сперечалися, чий кум має сидіти ближче до наречених, а Олена весь час намагалася затьмарити мене своєю пишнішою зачіскою та гучнішим сміхом. Весільні фотографії, де ми стоїмо вчотирьох, я потім сховала на саме дно старої скрині

Ми з рідною сестрою Оленою не спілкувалися дуже багато років. А все через те, що не могли поділити батьківську спадщину.…

user2

Я згадала наше весілля. Замість привітань Галина Петрівна весь вечір сиділа з кислим обличчям, а родичкам на вухо шепотіла: «Ну, побачимо, на скільки її вистачить. Супи варити не вміє, худа як тріска, ніякої породи». Тоді я намагалася посміхатися і завойовувати її прихильність, пекла пироги, запрошувала на чай, купувала дорогі подарунки на свята. Але у відповідь отримувала лише критику: то пиріг занадто глевкий, то чай не такий, то подарунок «занадто вигадливий, краще б грошима віддали». Згодом я просто втомилася стукати в зачинені двері. Ці два дні я провела в тиші, яка замість відпочинку принесла лише головний біль. Готувати для себе однієї не було жодного бажання. На кухні і справді не було їжі – а для кого я мала готувати, якщо чоловік з сином на всі вихідні поїхали до свекрухи. Я навіть втішилася, бо давно хочу схуднути, тому на яблуках і салатиках протягнула ці два дні. Думала, відпочину від побуту. В понеділок я б, як і завжди, щось смачненьке приготувала б своїм хлопцям: запекла б м’ясо або зробила їхні улюблені котлети з пюре. У неділю ввечері прокрутився ключ у замку

Стас у мене був би чудовим чоловіком, якби не так сильно слухав свою маму. Я заміжня вже шість років, у…

user2

Ти б хоч чашку за собою сполоснула, панянко! — голос Катерини Іванівни здригнувся до невістки від накопиченого обурення. — Бачиш, я ледве ходжу, а тут такий безлад! Наталя не відірвала погляду від екрана монітора. Її пальці продовжували швидко, ритмічно стукати по клавішах. — Катерино Іванівно, я працюю, — сухо відповіла невістка, не обертаючись. — Працюєш? — Катерина Іванівна з усієї сили стукнула палкою об підлогу, щоб привернути увагу. — Матір Божа! Що це за робота — картинки роздивлятися? Мій Андрійко працює на трьох роботах, щоб вас обох прогодувати, ледь живий додому приходить! Наталя завмерла. Вона повільно повернула голову, і Катерина побачила глибокі тіні під її очима, які свідчили про безсонні ночі. — Андрійко працює? — тихо, з прихованою гіркотою перепитала Наталя. — Ви справді так вважаєте? “Нахлібниця”, — подумала свекруха. Життя навчило її, що чесна праця — це коли руки в мозолях, а не стукання по пластикових кнопках. — Я тобі по-людськи кажу, — голос Катерини Іванівни злетів до високих нот, — спина відвалюється! Лікар сказав — мені потрібен повний спокій, повний догляд! Ти взагалі розумієш, що ти дружина мого сина і маєш дбати про нас, чи ти просто гостя в нашому домі

Сонце ледь пробивалося крізь брудне скло кухонного вікна у квартирі, де запах старої кави змішувався з ароматом чийогось роздратування. Катерина…

Z Oksana

Заходь, Лесю, тепер це твій дім, – лагідно сказав тоді свекор, зустрічаючи мене на порозі з короваєм. Свекор, взагалі, був чудовою, світлою людиною. Він відносився до мене, як до рідної доньки. Завжди захищав, якщо бачив, що я сумую за рідною домівкою, приносив з майстерні пахучі стружки, показував, як народжується краса зі звичайного шматка дерева. Вона теж його полюбила, як батька. А от з свекрухою, Ганною Іванівною, відразу не склалося. Мама чоловіка мала дуже непростий характер. У перший же день, коли я спробувала допомогти прибрати на кухні, вона вихопила в мене з рук ганчірку. – Не чіпай, ти тільки розмазуєш бруд! У кожній хаті свої порядки, а ти тут ще ніхто, щоб свої правила встановлювати, – холодно відрізала вона. Мені іноді здавалося, що свекруха нікого не любить, крім себе. Навіть до власного сина вона ставилася споживацьки, постійно вимагаючи уваги та звіту за кожну витрачену копійку. І хоч з мамою чоловіка не складалося, все ж я спочатку була щасливою. Я була закохана, вірила в краще. Незабаром у шлюбі народила донечку, Василинку. Я наївно думала, що стосунки з свекрухою трохи потеплішають після появи в домі дитини, адже це її перша внучка! Але все ставало лише гірше

В школі всі обговорювали новину – Леся Володимирівна звільняється і їде за кордон. Директор не дуже хотів відпускати таку чудову…

user2

Мамо, будь ласка, приберіть руки від моїх шаф, — голос Марти звучав напрочуд спокійно, хоча всередині все здригалося. — І виходьте з моєї кухні. Зараз же. Свекруха зупинилася, але не відійшла. Вона відкрила дверцята і почала переставляти банки. — Ось тому тут у вас постійний бруд, — кинула вона, не повертаючи голови. — Жодного порядку. — У нас не бруд, Олена Петрівно. У нас — затишний дім, у якому ми живемо, — відповіла Марта. Свекруха зверхньо підняла брову. — Затишний дім? Ти називаєш затишком оці крихти на стільниці? Рушники, що висять не під тим кутом? А крупи? Чому вівсянка стоїть поруч із рисом, а не за алфавітом? Це ж елементарні речі, Марто. Марта ледь помітно посміхнулася. — За алфавітом? Ви це серйозно? Олено Петрівно, ви справді думаєте, що після десятигодинного робочого дня я буду звіряти крупи з літерами алфавіту? — Я завжди серйозна, коли йдеться про побут, — відрізала свекруха. — Я просто розчарована. У порядної господині все має блищати, як у лікарні. І ти ось так зустрічаєш мого сина? У цій розтягнутій домашній кофті? Зібране абияк волосся? Де твоя жіночність, де повага до себе

Листопадовий вечір був вологим і непривітним. Вітер ганяв по асфальту пожухле листя, яке нагадувало маленькі човники, що шукали притулку біля…

Z Oksana

Ігорю, сину, треба картоплю підгорнути, поки дощ не пішов, — просила зранку Марія Іванівна. — Добре, мамо, зараз каву доп’ю і зроблю, — відмовлявся Ігор, не відриваючись від телефона. Мій чоловік пообіцяє, але виконати забуде. Або просто піде гуляти з друзями чи засяде за комп’ютерні ігри. Свекруха прийде ввечері з роботи, втомлена, побачить порожній город і починає голосно лаятися на весь дім: — Ну що за людина! Нічого не зроблено! Мені що, самій знову все треба робити на старості літReceipt? Жодної допомоги в цьому домі! Так як свекор мав не дуже добре здоров’я, серце постійно підводило, то по господарству він уже нічого не робив. Весь тягар тримався на Марії Іванівні. Мені ставало по-людськи шкода її. Тому частенько я сама потайки йшла і виконувала ту роботу, яку свекруха просила виконати мого чоловіка. Сама копала, сама збирала ті квіти та яблука, прибирала подвір’я, тільки щоб в домі був спокій і не чути було щоденних криків. Але найбільше свекруху дратувало те, як Ігор ставився до її праці біля будинку. Вона обожнювала свій палісадник. Саджала там рідкісні тюльпани, троянди, засівала зелений газон. А чоловік дуже неакуратно заїжджав машиною на подвір’я і постійно псував їй траву і квіти, які вона з такою любов’ю висаджувала біля хати

Довший час я вважала, що у всьому винна свекруха, а тепер я зрозуміла, що мій чоловік теж не святий. До…

user2

Ось, є гречка. Я вчора варила. Зараз підігрію, — каже донька. — Ну давай хоч гречку, — кажу я, а сама очима по столу воджу. На столі стояла вазочка: ну, печення там якесь було, сухарики, цукерки дешевенькі, варення в піалці полуничне, яблука на столі лежали. Світлана налила мені в тарілку цієї гречки. Навіть масла не поклала, бо, каже, закінчилося, а в магазин вона сьогодні ще не ходила. Поставила переді мною тарілку, заварила чай у великому кухлі. — Їж, мамо, смачного. Я взяла ложку, жую ту гречку. Суха, в горло не лізе, але що робити — їсти ж хочеться. Запиваю чаєм, заїдаю печивом. Світлана сіла навпроти, підперла щоку рукою, розпитує про дачу: що там зійшло, чи не померзли помідори, як сусідські кури. Я відповідаю, а сама думаю: «Ну, вагітна дитина, важко їй готувати, мабуть, тому й порожньо в холодильнику». Мені навіть шкода її стало. Думаю, треба буде наступного разу з дачі привезти їй свіжого сиру, яєць домашніх у куми взяти. І тут чую — ключі в замку повернулися. Двері відчинилися, почувся важкий крок. — О, це Сергій прийшов, — оживилася Світлана і відразу підвелася зі стільця

З ранньої весни до пізньої осені я живу на дачі. В місто приїжджаю лише в разі потреби, коли вже зовсім…

user2

Ти нездара і ні до чого не годишся! — кричав Олексій, ходячи по кімнаті у своїх незмінних сірих штанах. — До речі, вчора, коли ти пішла на свою роботу, мама довго плакала. Вона сказала, що розраховувала, що у мене все складеться по-іншому. І мені спало на думку, що я з нею абсолютно згоден. Ти мені не підходиш! Коли ж ти нарешті підеш звідси? Марія мовчки збирала речі. Вона не плакала, не сперечалася і нічого не доводила. Просто складала у невелику дорожню сумку свій нехитрий одяг. Відтепер у неї почалося нове життя. Але всього цього могло б не статися, якби не події, що передували цьому дню. За кілька тижнів до цього дня вони їхали в гості до родичів Олексія. Машина сріблястого відтінку блиснула глянсовим кузовом і в’їхала на автозаправку. Погода була похмурою, небо затягнули хмари, і Марію нещадно хилило на сон. — Маріє, ти що, задрімала? Прокинься! — Олексій повернувся з переднього сидіння і затряс її за плече

— Ти нездара і ні до чого не годишся! — кричав Олексій, ходячи по кімнаті у своїх незмінних сірих штанах.…

user2