Navigate
X

Марія штовхнула хвіртку. На подвір’ї, де вона мріяла посіяти рівний смарагдовий газон і поставити дерев’яну гойдалку, панував дивний, хаотичний безлад. Скрізь стояли дешеві пластикові вазони отруйно-коричневого кольору, засаджені перерослими петуніями. Доріжка була заставлена якимись коробками, біля гаража валялися порожні пляшки з-під дорогого пива. А біля її трояндової клумби стояла жінка. На ній був довгий атласний халат кольору фуксії з леопардовими вставками, на голові — пишна салонна укладка, щедро залита лаком, а з-під халата визирали доглянуті ноги в м’яких капцях із помпонами. Жінка ліниво тримала в руках невеличку сапку, манірно висмикуючи одну травинку за одною довгими пальцями з яскраво-червоним перламутровим манікюром. Це була Любов Василівна — мати Романа, Маріїна сваха. — Ой, лишенько! Свахо! — скрикнула Люба, помітивши Марію біля воріт. Вона кинула сапку просто на кущ квітучої чайної троянди й сплеснула руками. — Нарешті ви приїхали! А ми вас тільки надвечір виглядали, Роман казав, що автобуси з Італії завжди на митниці по пів доби стоять! Любов Василівна підпливла до Марії, обдавши її густою хвилею солодких пудрових парфумів, і незграбно торкнулася щокою її щоки

Старий двоповерховий бус «Неаполь – Львів» глухо гудів на польсько-українському кордоні. Заплакані дощем шибки ледь пропускали перші сизі промені світанку.…

user2

О, дивіться, та це ж наша сваха! Справжня італійська сеньйора приїхала! — захоплено вигукнув хтось із далеких родичів Миколи. Катерина легко, невимушено засміялася, привіталася з усіма знайомими й підійшла до іменинника. Вона вручила Миколі гарно упакований подарунок — дорогий італійський шкіряний ремінь та портмоне ручної роботи, які допомогла обрати Клара. — З ювілеєм вас, Миколо Степановичу. Многая літа, здоров’я і спокою на душі, — тепло сказала вона. Микола дивився на неї, не кліпаючи. Його очі спалахнули таким живим, щирим захопленням, що Катерина мимоволі зніяковіла, як дівчисько. Він міцно стиснув її руку своїми великими, теплими долонями. — Дякую, Катерино Василівно… Ви навіть не уявляєте, який це для мене подарунок — те, що ви приїхали. Ви сьогодні просто… неймовірна. Очей не відвести. Ольга, яка стояла поруч із чоловіком Тарасом, спостерігала за цією сценою. Вона поправляла сукню і дивилася на матір уже зовсім інакше — з повагою, легким острахом і дивним усвідомленням того, що її мама — це самодостатня, красива жінка, а не просто далеке джерело фінансової стабільності

Теплий середземноморський вітер ледь коливав фіранки на вікнах квартири в тихому передмісті Неаполя. Був полудень, італійська сеньйора Клара спала у…

user2

У першу ж суботу Галина одягла пальто й узяла сумочку. — Мамо, ти куди це зранку намилилася? — запитала Оксана, виходячи з кімнати в халаті та з горнятком кави. — Мені треба прогулятися, доню. Хочу трохи пройтися на свіжому повітрі. — Та куди ти підеш, на вулиці туман і вогко. Давай я покличу Павла, він тебе на машині підвезе, куди скажеш. Або замовить доставку, якщо треба щось купити. — Ні, люба, я хочу піти пішки. Сама. Оксана подивилася на матір тим особливим поглядом, яким зазвичай дивилася на авторів рукописів, що намагалися виправдати власні помилки: з легким докором і підозрою. Проте сперечатися не стала й повернулася до своїх текстів. Галина вийшла з під’їзду, сіла в автобус і поїхала на околицю. Новий багатоповерховий будинок стояв на самому краю житлового масиву. Ліфт підняв її на тринадцятий поверх із приємним легким гудінням. Галина відімкнула двері й переступила поріг. У кімнаті приємно пахло свіжою шпаклівкою, чистотою і прохолодою. Рівні сірі стіни, пластикове вікно на всю ширину кімнати і невеликий балкончик, на якому якраз вистачало місця для одного маленького стільця

— Тобі що, мало нашої великої трикімнатної оселі, що ти вирішила потайки купити собі житло на тринадцятому поверсі? Саме так,…

user2

Марʼяна ніколи не вимагала чогось надзвичайного. Вона не просила чоловіка про дорогі подарунки чи відпочинок на курортах. Вона навіть не просила, щоб свекруха, Галина Степанівна, попереджала телефоном за день до того, як приїхати з іншого кінця мікрорайону. Не просила вона й про те, щоб свекруха перестала перекладати посуд у кухонних шафах, щоразу примовляючи, що так набагато зручніше господині. Марʼяна просто підлаштовувалася. Усміхалася, коли треба було розрядити атмосферу, і відходила вбік, коли чула кроки у передпокої. У їхній родині це називали мудрістю та збереженням спокою. Марʼяна роками вважала, що сплачує за цей спокій цілком прийнятну ціну. Вони одружилися вісім років тому. Весілля було скромним, майже непомітним, бо грошей на пишне свято не вистачало, а Галина Степанівна одразу заявила: гуляння на один вечір — це марнотратство, краще відкласти на перший внесок за квартиру. Марʼяна тоді погодилася. Вона не хотіла починати спільне життя із суперечок. Через рік народилася Софійка. Зараз дівчинці було вже сім. Вона росла спокійною дитиною, із батьковим поглядом і маминою звичкою спершу довго дивитися, а вже потім щось говорити

— Якщо ти зараз не навчишся терпіти мою маму, то нашого шлюбу просто не стане, — сказав Назар, навіть не…

user2

Надія Іванівна з’явилася на їхньому порозі наприкінці зими. З собою привезла кілька великих валіз і коробок. Андрій метушився, заносив речі, а Соломія допомагала розкладати їх у колишньому кабінеті. Свій робочий стіл вона заздалегідь пересунула у вітальню. Свекруха оглянула кімнату, поправила фіранку на вікні. — Нічого, якось помістимося, — усміхнулася вона. Соломію трохи здивувало це «помістимося», але вона нічого не сказала. Зрештою, людині довелося змінити звичний уклад життя, їй теж непросто. Перший тиждень минув майже непомітно. Надія Іванівна зранку пила чай, потім дивилася телевізор або читала. Соломія намагалася не порушувати її спокій. Готувала сніданки, йшла на роботу, ввечері поверталася до звичних справ. Але згодом почалися дрібні зміни. Одного вечора Соломія зайшла на кухню і хотіла взяти приправи. Їх на звичному місці біля вікна не виявилося. Вона озирнулася і побачила баночки на іншій поличці, ближче до плити. Надія Іванівна саме наливала собі воду. — Надіє Іванівно, ви переставили мої спеції? — спокійно запитала Соломія. — Ой, так, Соломійко. Там, де вони стояли, зовсім незручно. Я поставила ближче, щоб під рукою були, коли готуєш

— Отже, твоя мама переїжджає до нас, бо свою житлову площу вона вже переписала на твою сестру? — Соломія сіла…

user2

Ганно Василівно, я вирішила трохи освіжити кухню, тому ваші старовинні горнятка заховала у далеку шафу, а на поличку поставила наші нові, великі. Так значно сучасніше виглядає, погодьтеся? Невістка Мар’яна лагідно посміхнулася, ставлячи на стіл дві масивні керамічні кружки яскраво-салатового кольору. Вона щиро вважала, що робить добру справу, додаючи затишку трикімнатній оселі. Ганна Василівна повільно зупинилася посеред кухні. Її погляд ковзнув до верхньої полиці, де за склом завжди стояли тонкі порцелянові горнятка з ніжними синіми волошками. Це був весільний дарунок її покійної матері, найдорожча серцю річ, яка пов’язувала її з минулим і батьківським домом. Майже сорок років вона щоранку наливала в них свіжозаварений трав’яний чай. Тепер на видному місці стояли зовсім інші речі, чужі її звичному погляду. — Звісно, Мар’яночко. Якщо вам так зручніше, хай буде, — тихо промовила жінка, намагаючись не видати легкого щему в душі. — Мамо, ну чому ти знову зітхаєш? — до кімнати бадьорим кроком увійшов син Ярослав. Він міцно пригорнув дружину, поцілував її в щоку і повернувся до матері. — Мар’яна намагається зробити дім затишнішим для нашої молодої сім’ї. Ти ж сама казала, що в кожному домі повинен бути свій лад і одна справжня господиня

— Любове Василівно, я ваш старий сервіз склала в коробку і винесла в комору, бо він зовсім не пасує до…

user2

Винен я, Наталко. Усе знаю, усе розумію. Життя мене покарало так, що ворогу не побажаєш. Дружина… не стало її три роки тому. Усе майно, увесь бізнес пішов на її лікування, на лікарів в Німеччині… Ковбасний цех збанкрутував, довелося продати за безцінь за борги. Квартиру в центрі розміняв на крихітну однокімнатну хрущовку, щоб розрахуватися з кредиторами. Я зараз на пенсії. Одинокий, хворий старий… Нікого в мене немає на цьому світі, крім вас. Він підвів очі, і в них блиснули сльози — чи то щирі, чи то майстерно зіграні. — Наталко, я ж тоді дурний був, засліплений. Але ж згадай, скільки всього доброго я для тебе зробив! Я ж тебе з бідності витягнув, десять років ми жили, як королі! Ти ж у золоті ходила! Невже ти все це забула? Я приїхав просити пробачення. Прости мене, якщо можеш. Пустіть мене назад. Будинок у вас он який величезний, місця всім вистачить. Будемо жити разом, як справжня родина. Я по господарству допомагатиму, город копатиму, за садом доглядатиму… Нам же під старість триматися разом треба! Я дивилася на нього й не вірила своїм вухам. Яка неймовірна, безсоромна, фантастична нахабність! Коли він був багатий, сильний і молодий — він викинув мене на вулицю, як непотріб, зневажив мою вагітність, відібрав останній дах над головою і навіть не поцікавився, чи вижила його дитина. А тепер, коли він втратив усе, коли залишився біля розбитого корита, старий, немічний і нікому не потрібний — він прийшов жити у мій дім

Коли перше розлучення остаточно розірвало моє молоде життя навпіл, моєму синові Артемчику щойно виповнилося дев’ять років. Тоді мені здавалося, що…

user2

Мамо, ну навіщо тобі отой птах, здай його кудись або відпусти, ти ж ледве сама на ногах тримаєшся! — Сину, а тебе я теж мала колись комусь віддати, як важко було? — тихо, але твердо відповіла Софія у слухавку. Син на іншому кінці дроту лише важко зітхнув і перевів розмову на погоду. Софія поклала телефон на поличку поруч зі старим сервантом. У хаті знову запала тиша, яка останні роки стала її постійною супутницею. Вона зосталася сама ще тоді, як провела у засвіти чоловіка. Відтоді минуло багато часу. Дні тяглися повільно, перетікаючи з однієї пори року в іншу. Хата стояла на самому краю села, біля широкої річки. Навесні вода підходила мало не до самого городу, а взимку стежку до хвіртки замітало так, що без лопати годі було й потикатися надвір. Село потроху вилюднювало. Молодь шукала легшого хліба та кращої долі, виїжджала на заробітки чи осідала у великих містах. Старі сусіди відходили один за одним, залишаючи після себе забиті вікна та зарослі споришем подвір’я

— Мамо, ну навіщо тобі отой птах, здай його кудись або відпусти, ти ж ледве сама на ногах тримаєшся! —…

user2

Галино Петрівно, ми з Назаром не планували цього року садити город. У нас зараз дуже щільний графік на роботі. Ми можемо спокійно купити все необхідне на базарі або в найближчому супермаркеті. Свекруха аж підстрибнула на стільці, сплеснувши руками. — Купити? Траву ту без смаку і запаху купувати? Та там же суцільні добрива і жодної користі! А тут своя земелька, сонечко, чисте повітря. Досить вам у вихідні перед моніторами сидіти, хоч спини розімнете на свіжому повітрі. І для кишені яка вигода! Я глянула на чоловіка. Назар працював провідним інженером з обслуговування складної медичної техніки. Цілими тижнями він їздив районними лікарнями, лагодив діагностичні апарати, тягав важелезні валізи з інструментами і розбирався з платами. До вечора п’ятниці він зазвичай ледве тримався на ногах і мріяв лише про те, щоб виспатися і провести два дні в тиші. Я працювала архітекторкою. Мої вихідні майже завжди були заповнені терміновими кресленнями для замовників, узгодженнями та виправленнями планів будинків. Дача свекрухи розташовувалася за сорок кілометрів від міста. Звичайні шість соток, старий дерев’яний будиночок, який давно просив ремонту, і скляна теплиця, що трималася на доброму слові. Раніше ми приїжджали туди двічі на сезон: навесні посмажити ковбаски та восени привітати Галину Петрівну з днем народження

— Якщо ви з Назаром не візьмете на себе картоплю і помідори, я просто ляжу посеред городу і не встану…

user2

Ти ж не викинеш рідну матір з дітьми на вулицю? Ми вже біля магазину, спускаємося до вашої хвіртки. Зустрічай! Надія завмерла посеред коридору з ганчіркою в руках. У слухавці чувся бадьорий, нетерплячий голос свекрухи, Марії Василівни. Позаду неї лунав дитячий галас, шурхіт важких торб і гуркіт приміського автобуса, який щойно рушив далі по трасі. – Маріє Василівно, ви про що? – перепитала Надія, глянувши у вікно. Була остання субота травня, одинадцята ранку. У планах – посіяти квасолю, розсадити помідори в теплиці, а надвечір просто посидіти на веранді з горнятком чаю. – Як це про що? – щиро здивувалася свекруха. – Я привезла онуків. Вікусиних. Зорянку, Дениска і малого Павлика. Віка з чоловіком на відпочинок полетіли, путівки гарячі підвернулися, гріх було відмовлятися. А дітей куди? Не в місті ж їм на асфальті паритися. От я й подумала: у вас же дача, город, свіже повітря, річка за городом. Поживемо в тебе з місяць, відпочинемо. Ти ж рада? Надія мовчала. Вона дивилася на вимиту підлогу, на зелений садок за склом, і відчувала, як звичний спокій тріщить по швах. – Надіє, ти що, зв’язок пропав? – підвищила голос свекруха. – Я чую, Маріє Василівно. Чудово чую. Але ви навіть не попередили. У мене в холодильнику їжі на два дні, рівно на нас з Андрієм

– Ти ж не викинеш рідну матір з дітьми на вулицю? Ми вже біля магазину, спускаємося до вашої хвіртки. Зустрічай!…

user2