— Якщо ви з Назаром не візьмете на себе картоплю і помідори, я просто ляжу посеред городу і не встану а сусіди скажуть, що ви мене у могилу звели, — спокійно, наче диктувала список покупок, промовила свекруха і поклала на стіл вирваний із зошита аркуш.

Я подивилася на папірець. Там був акуратно накреслений план дачної ділянки Галини Петрівни, розфарбований трьома кольоровими олівцями.

Майже половина території палала червоним кольором, частина була замальована зеленим, а з самого краю притулився маленький блідо-жовтий куточок.

— Червоне — це ваша ділянка, — пояснила свекруха, поправляючи окуляри. — Тут у нас піде сорок відер картоплі, три ряди помідорів, капуста пізня і ранній буряк. Ви молоді, здорові, сили маєте повно. Зелене — це моє: трохи огірків, кабачки і квасоля на суп. А жовте, де суниці та кілька кущиків кропу, — це для Вікторії.

Вікторія, молодша сестра мого чоловіка, сиділа навпроти і повільно помішувала ложечкою каву. Вона дивилася у вікно з таким відчуженим виглядом, ніби мова йшла про розподіл угідь десь на іншому континенті.

Вікторія працювала адміністраторкою у салоні краси, виховувала чотирирічного Дем’янчика і вважала, що весь світ заборгував їй співчуття та допомогу, бо її чоловік Роман працював далеко на будівництві й бував удома лише раз на кілька місяців.

— Галино Петрівно, — я обережно посунула аркуш назад до середини столу. — Ми з Назаром не планували цього року садити город. У нас зараз дуже щільний графік на роботі. Ми можемо спокійно купити все необхідне на базарі або в найближчому супермаркеті.

Свекруха аж підстрибнула на стільці, сплеснувши руками.

— Купити? Траву ту без смаку і запаху купувати? Та там же суцільні добрива і жодної користі! А тут своя земелюшка, сонечко, чисте повітря. Досить вам у вихідні перед моніторами сидіти, хоч спини розімнете на свіжому повітрі. І для кишені яка вигода!

Я глянула на чоловіка. Назар працював провідним інженером з обслуговування складної медичної техніки. Цілими тижнями він їздив районними лікарнями, лагодив діагностичні апарати, тягав важелезні валізи з інструментами і розбирався з платами.

До вечора п’ятниці він зазвичай ледве тримався на ногах і мріяв лише про те, щоб виспатися і провести два дні в тиші.

Я працювала архітекторкою. Мої вихідні майже завжди були заповнені терміновими кресленнями для замовників, узгодженнями та виправленнями планів будинків.

Дача свекрухи розташовувалася за сорок кілометрів від міста. Звичайні шість соток, старий дерев’яний будиночок, який давно просив ремонту, і скляна теплиця, що трималася на доброму слові. Раніше ми приїжджали туди двічі на сезон: навесні посмажити ковбаски та восени привітати Галину Петрівну з днем народження.

— Мамо, ну яка картопля? — тихо мовив Назар, потираючи втомлені очі. — Нам простіше восени взяти кілька сіток у знайомого фермера і покласти у льох.

— Сітки він візьме! — ображено підібгала губи свекруха. — А мати, виходить, сама повинна землю колупати? Я ж для кого стараюся? Щоб у вас узимку повний погріб банок стояв! Усе, годі балачок. У суботу о восьмій ранку чекаю на дачі. Треба перекопати ділянку і розкидати добрива.

Назар важко зітхнув, але промовчав. Він із дитинства не вмів суперечити матері. Йому завжди здавалося, що простіше поступитися, ніж вислуховувати докори про невихованість і невдячність.

Я вирішила не роздмухувати суперечку. Подумала, що ми один раз поїдемо, допоможемо скопати кілька грядок, і на цьому велика аграрна кампанія закінчиться.

Як же гірко я тоді помилялася.

У суботу вранці наш багажник був забитий мішками з перегноєм, лопатами, граблями і ящиками з розсадою, яку свекруха наказала забрати у своєї далекої родички на іншому кінці міста.

День видався нестерпно важким. Травневе сонце палило з самого ранку. Назар копав тверду, забиту торішнім листям землю, раз у раз хапаючись за поперек, а я вибирала довгі корені бур’янів. Свекруха стояла над нами в панамі й керувала процесом: тут копайте глибше, там рівняйте ширше, а сюди гній не кладіть.

Ближче до обіду на таксі приїхала Вікторія. Вона вивела Дем’янчика, витягла великий пакет із солодощами і сіла в затінку під старою грушею.

— Ой, як ви тут розгорнулися, — ліниво промовила вона, поправляючи свіжий манікюр. — А ми тільки прокинулися, поснідали неспішно. Назаре, ти вже мангал розпалив? Дем’янчик м’яса просить, йому білок потрібен.

Мій чоловік, брудний і виснажений, мовчки встромив лопату в ґрунт і пішов рубати дрова для вогнища. М’ясо, до речі, купували ми самі, бо Галина Петрівна напередодні наголосила, що на природі треба добре їсти, а в її доньки грошей зайвих немає.

Увечері, повернувшись додому, ми ледве дійшли до ліжка. Назар випив пігулку від болю в спині, а я довго не могла заснути через ниючі руки.

Ми думали, що головне зроблено. Але це був лише початок нескінченної круговерті.

Родинний огородницький проєкт почав витягувати з нашої родини сили, час і кошти з неймовірною швидкістю.

Щоп’ятниці свекруха телефонувала Назарові з новим переліком термінових потреб: спеціальні захисні засоби від жуків, підживлення для кущів, нові шланги для поливу, мотузки для підв’язування помідорів, плівка на парник.

У червні прийшла небувала посуха. На роботі в мене був аврал — здавали великий об’єкт, я сиділа над проєктом до пізньої ночі. У середу Назар повернувся додому білий як стіна після складного виклику в обласну лікарню. Тільки-но він роззувся, пролунав дзвінок.

— Сину, у нас біда! — панічно кричала у слухавку Галина Петрівна так голосно, що було чути в коридорі. — Насос у свердловині перегорів! Усе горить на сонці! Якщо сьогодні не польєш, до ранку всі помідори зів’януть!

— Мамо, я щойно переступив поріг, — тихо сказав Назар. — Я цілий день був на ногах, у мене голова розколюється.

— Тобто тобі байдуже до нашої праці? — ображено затремтів голос матері. — Я тут сама з тиском ледве ходжу, а ти не можеш приїхати? Купи новий насос і привези, бо пропаде вся городина!

Назар поїхав. Він заїхав у будівельний гіпермаркет, придбав недешевий імпортний насос, простояв у довжелезній вечірній тягучці на виїзді з міста, а потім до опівночі при світлі ліхтарика міняв обладнання і носив воду.

Додому він зайшов о другій годині ночі, а о шостій уже дзвонив будильник. Наступного дня через хронічну втому він припустився прикрої помилки під час налаштування апаратури в клініці й отримав сувору догану від керівництва.

У липні город почав давати перший урожай. З’явилася свіжа зелень, хрумка редиска, молоденькі огірочки. Я наївно вважала, що тепер ми принаймні побачимо результат своїх зусиль.

Але розподіл результатів праці виявився вельми несподіваним.

Коли ми приїхали на чергові вихідні, свекруха дбайливо склала всі зібрані перші овочі у великий ошатний пакет і винесла його до хвіртки, де якраз зупинилося таксі з Вікторією.

— Це Дем’янчикові, дитині потрібні живі вітаміни без хімії, — радісно повідомила Галина Петрівна.

— А нам бодай жменю огірків знайдеться? — тихо запитав Назар, який цей город полоз, поливав ночами і доглядав щотижня.

— А ви люди дорослі, почекаєте масового збору, — відмахнулася свекруха. — Не будете ж ви відбирати свіже в маленької дитини.

Я дивилася, як зовиця бере пакет, навіть не подякувавши, і в мені щось остаточно обірвалося.

Того ж вечора я відкрила на комп’ютері порожню таблицю. Я методично, за всіма збереженими чеками та виписками з банку, внесла кожну копійку, яку ми витратили на цей дачний сезон, починаючи з перших травневих днів.

Пальне на нескінченні поїздки посеред тижня. Придбання нового насоса, шлангів, дорогого ґрунту, добрив, садового інвентарю. Продукти, м’ясо для шашликів і смаколики, які ми щоразу везли на прохання родини.

Підсумкова сума внизу стовпчика дорівнювала майже двом хорошим місячним зарплатам.

Я покликала чоловіка на кухню і показала йому екран.

— Подивися, будь ласка, — спокійно сказала я. — Це реальна ціна нашої безкоштовної домашньої городини.

Назар довго дивився на цифри. Він потер лоба, зітхнув і важко опустився на стілець.

— Катю, ну ти ж знаєш маму. Це ж не про гроші і не про помідори. Їй хочеться відчувати, що ми всі разом, що ми одна велика родина.

— Велика родина, Назаре, це коли всі допомагають одне одному, — відповіла я. — А в нас виходить так: ти працюєш фізично до запаморочення, я куховарю на всіх і полю бур’яни, Вікторія відпочиває, твоя мама роздає вказівки, а платимо за все виключно ми. За ці кошти ми могли б купувати найдобірнішу фермерську продукцію цілий рік, ще й залишилося б на курс масажу для твоєї спини. Ти схуднув, ти постійно виснажений і маєш проблеми на роботі.

— Я поговорю з мамою, щоб ми їздили рідше, — невпевнено пообіцяв він.

Але нічого не змінилося. Назар не міг сказати тверде «ні». Він продовжував їздити на першу ж вимогу.

Тоді я просто перестала складати йому компанію, посилаючись на термінові робочі проєкти. Свекруха сприйняла це як особисту зневагу і почала постійно натякати синові, що його дружина надто горда, цурається простої праці й не поважає старших.

Розв’язка настала у другій половині серпня.

У суботу вранці ми вперше за все літо спокійно спали. У Назара випав рідкісний вільний день, бо напередодні пройшла хороша злива, а свекруха поїхала до міста в особистих справах. Ми планували нарешті піти на довгу прогулянку парком, випити кави в затишному куточку і просто побути удвох.

О десятій ранку телефон чоловіка розірвав тишу наполегливим дзвінком.

— Назаре, терміново збирайтеся і їдьте на дачу! — голос Галини Петрівни аж дзвенів від хвилювання. — Хлопці вже під’їжджають, треба приймати нову теплицю!

— Яку ще теплицю? — хрипким від сну голосом перепитав Назар, сідаючи на ліжку.

— Велику, сучасну, посилену, на шість метрів! Я подумала, що стара вже зовсім розвалюється, урожай мерзне. Я оформила замовлення. Зараз її вивантажать біля воріт, а збирати будете самі, щоб зайвого не переплачувати майстрам. І візьміть із собою гроші, там чимала сума за доставку і конструкцію. У мене готівки немає, а це ж для нашого спільного городу!

Я сиділа поруч і чітко чула кожне слово.

Назар розгублено подивився на мене і спробував заперечити:

— Мамо, про які гроші йдеться? У нас зараз немає вільних коштів. Ми відклали все на обов’язкову річну страховку автомобіля і на лікування зубів для Каті.

— То зніміть із кредитки! — легко кинула свекруха. — Ви ж обоє добре заробляєте, віддасте потихеньку. Це ж довгострокова справа, на роки вперед! Я вже розписалася за доставку, водій стоїть чекає на розрахунок. Давайте швидше, не тримайте людей!

Вона вимкнула зв’язок. Назар розгублено глянув на шафу і почав поспіхом шукати джинси.

— Катю, перекинь, будь ласка, гроші з нашого ощадного рахунку, — попросив він, уникаючи мого погляду. — Я поїду, віддам водієві, а потім ми з мамою спокійно все з’ясуємо. Незручно перед чужими людьми.

Я встала, підійшла до робочого столу, де лежала папка з нашими сімейними збереженнями та картками, взяла її в руки і сховала в тумбу, зачинивши на ключ.

— Ні, Назаре, — тихо і дуже чітко сказала я.

Чоловік завмер із футболкою в руках.

— Катю, будь ласка, не починай зараз. Людина чекає під брамою, мамі соромно. Я мушу закрити це питання.

— Ми не будемо віддавати наші останні збереження за теплицю на чужій ділянці, — спокійно пояснила я. — Земля належить твоїй матері. Урожай забирає твоя сестра. Працюєш там тільки ти. А сплачувати за чиїсь раптові забаганки ми повинні з грошей, які збирали на власне здоров’я?

— Але що робити? Залишити її саму посеред вулиці розбиратися з кур’єрами?

— Саме так. Твоя мама — доросла, дієздатна жінка. Вона зробила велике замовлення, не запитавши нашої думки, не поцікавившись, чи є в нас ресурси і можливість його оплатити та збирати. Нехай знаходить вихід сама або повертає покупку виробникові.

У цю саму мить телефон Назара писнув. Прийшло коротке повідомлення від сестри:

«Назарчику, мама сказала, ви їдете на дачу. Заскочте дорогою в м’ясний магазин, купіть доброго ошийка кілограми зо два і соку натурального, ми з Дем’янчиком хочемо смачно пообідати на природі».

Я бачила, як мій чоловік читає ці рядки. Як повільно опускаються його плечі. Як він дивиться на свої натруджені руки, на мій спокійний, але твердий погляд, а потім знову на екран телефона.

Щось у ньому переламалося саме в ту секунду.

Він повільно сів назад на край ліжка, кинув футболку і набрав номер матері.

— Алло, мамо, — його голос прозвучав незвично сухо і твердо. — Ми не приїдемо. І грошей ми не перекажемо. Жодної гривні.

У слухавці на кілька секунд запала тиша, а потім пролунав обурений вигук:

— Що значить не приїдете? А хто буде розраховуватися?

— Той, хто замовляв. У нас немає зайвих коштів. Якщо тобі нічим заплатити, скажи водієві, щоб вантажив усе назад і повертав на склад.

— Та як ти смієш так розмовляти з матір’ю! — почала голосити Галина Петрівна. — Я для вас спину гну, ночами не сплю, щоб у вас усе своє було! Рідна мати попросила про допомогу, а ти за копійку тримаєшся? Це тебе дружина твоя проти мене налаштувала?

— Мамо, досить, — спокійно перебив її Назар. — Ми більше взагалі не будемо займатися цим городом. Ні картоплею, ні помідорами, ні теплицями. Мені не потрібні безкоштовні овочі такою ціною. Мені потрібне моє здоров’я і нормальний відпочинок у мої вихідні дні. Замовляй збірку майстрам або відправляй усе назад. А на обід попроси Вікторію приїхати і допомогти тобі.

Він натиснув кнопку відбою і поклав телефон на тумбочку.

У кімнаті запанувала цілковита тиша. Я підійшла до нього, сіла поруч і міцно обійняла за плечі. Назар притулився до мене і важко, протяжно видихнув, ніби нарешті скинув із себе невидимий тягар, який ніс усе це літо.

Десь за дві години нам зателефонував Роман, чоловік Вікторії. Він щойно повернувся зі свого відрядження і ще навіть не встиг розібрати речі.

— Назаре, привіт, — у голосі швагра відчувалася стримана усмішка. — Слухай, мені тут теща щойно телефонувала в сльозах. Вимагала, щоб я терміново мчав на дачу, платив за якусь споруду і крутив там болти до ночі. Що у вас там сталося?

— Та нічого надзвичайного, — спокійно відповів Назар. — Просто ми відмовилися бути спонсорами і робочою силою. І що ти їй відповів?

— Сказав, що я тільки з дороги і взагалі ми всі овочі купуємо біля дому. Коротше кажучи, розрахувалася вона сама. Виявляється, у неї на ощадній книжці давно лежали відкладені гроші. Просто вона вирішила, що витрачатися маєте ви. Тепер Віка на мене губи дує, каже, що ми всі безсердечні.

— Звикай, — посміхнувся мій чоловік.

Після тієї суботи Галина Петрівна не виходила з нами на зв’язок майже місяць. Вона показово видалила Назара з родинної групи в телефоні й усім знайомим розповідала, як діти залишили її напризволяще.

Від дачних знайомих ми згодом дізналися, що каркас усе ж таки поставила наймана бригада, за що свекрусі довелося викласти ще одну кругленьку суму.

Вікторія після того випадку теж різко втратила інтерес до поїздок за місто. Без Назара, який тягав важкі мішки, лагодив полив і купував продукти на всю компанію, заміський відпочинок виявився не таким уже й безтурботним.

Ба більше, коли Галина Петрівна залишилася без безкоштовної допомоги сина, вона спробувала залучити до сапання доньку, що призвело до гучної сварки між ними.

Наприкінці серпня ми з Назаром поїхали на великий фермерський ярмарок на околиці міста.

Між довгими рядами приємно пахло свіжою травою, польовими квітами, стиглими серпневими яблуками та медом.

Ми підійшли до прилавка літнього господаря, у якого ящики вгинатися від великих, пахучих рожевих помідорів, що пахли справжнім серпневим сонцем.

— Доброго дня! — привітно усміхнувся чоловік. — Беріть томати, щойно з поля зірвані, солодкі, як цукор! І перчик соковитий є, і огірочки молоді.

Назар подивився на мене, потім на ящики з овочами. На його обличчі з’явилася спокійна, щира усмішка.

— Зважте нам, будь ласка, кілограмів п’ять помідорів, — сказав він, дістаючи гаманець. — І огірків хрумких теж візьмемо.

Ми поклали акуратні паперові пакети в багажник нашого чистого автомобіля. У салоні більше не пахло прілим листям і хімікатами від шкідників. У Назара нарешті минув біль у попереку, а я спокійно, без поспіху і нічних авралів, завершила свій великий робочий проєкт.

На початку вересня Галина Петрівна зателефонувала сама.

Голос її звучав стримано і сухо. Вона попросила Назара приїхати на пів години, щоб допомогти перекрити воду в системі перед настанням холодів. Про город, теплицю чи образи вона не сказала жодного слова.

Чоловік поїхав. Він швидко зробив усе необхідне, перевірив труби і вже за пару годин повернувся додому.

— Знаєш, — сказав він, миючи руки на кухні, — мама сказала, що наступної весни засіє більшу частину ділянки газонною травою. Каже, важко самій доглядати стільки землі. Залишить собі лише дві маленькі грядочки для душі.

Я нічого не відповіла, лише усміхнулася і поставила на стіл велику миску салату з ярмаркових томатів, щедро приправлених свіжою зеленню та запашною олією.

Вони були соковиті, смачні й не коштували нам ані зіпсованого здоров’я, ані сварок, ані витрачених нервів. Вони коштували рівно стільки, скільки повинні коштувати прості сезонні овочі. І це була найчесніша ціна за наш спокій.