Оленко! Де ключі від машини? — крикнув чоловік з коридору. — Мені сьогодні треба до мами в село заскочити, вона там якихось курей передати хотіла, та й на ринок за саджанцями заїдемо. Давай швидше, бо запізнюся! Олена повільно повернулася. Вона не поспішала до сумки. Її погляд був спокійним, але в глибині зіниць застигла крижана рішучість, яку вона вирощувала в собі останні три роки. — Ключі в моїй сумці, Андрію. І вони там залишаться. Сьогодні я їду на роботу сама. Андрій завмер. Його обличчя виражало суміш подиву та роздратування. — Що ти сказала? — перепитав він, ніби не вірячи власним вухам. — Ти що, жартуєш? Мені треба до мами. Я їй обіцяв. Машина ж під хатою стоїть, навіщо мені на автобус іти? Ми ж сім’я, чи ти вже забула? — Я дуже добре пам’ятаю, що ми сім’я, — тихо відповіла Олена. — Саме тому я хочу, щоб ти згадав свої слова трирічної давнини. Пам’ятаєш, як ти казав, що машина — це «корито для спалювання грошей»? Що таксі в Коломиї дешеве, а автобуси ходять часто? Чому ж ти зараз так різко змінив свою думку? — Ну, казав, то й що! — вибухнув Андрій. — Тоді в нас її не було! А тепер вона є. То чому я маю шкандибати на вокзал, якщо в моєї дружини стоїть власний транспорт? Тобі що, шкода для рідного чоловіка? Ти стаєш просто нестерпно дріб’язковою, Олено
Місто Коломия, що на Івано-Франківщині, завжди славилося своїм особливим гонором та вмінням тримати марку. Тут, серед розкішних австрійських кам’яниць та…