Набридло! — Дмитро не стримався і з силою кинув свою робочу сумку на стілець. Звук цей змусив Анжелу здригнутися. — Ой, Дімо. Ти вже тут? — пробурмотіла вона, нарешті підвівши голову. — А я й не помітила, котра година. — Звісно, ти не помітила, — процідив Дмитро, підходячи до плити. Він відкрив каструлю і відчув слабкий запах підгорілого тіста. — Це що? Це те, що я маю їсти після дванадцяти годин роботи? У каструлі була сіра маса, яка колись, мабуть, планувалася як локшина, але перетворилася на суцільну підгорілу галушку. Поруч на тарілці лежали дві котлети, які виглядали як шматки вугілля. — Ну чого ти знову починаєш сварку з порога? — Анжела нарешті злізла з підвіконня, ображено підтиснувши губи. — Я весь день була з Павликом! Ти хоч уявляєш, як це важко? Він сьогодні з самого ранку розкидав іграшки, не хотів їсти кашу, постійно капризував. Мені здається, у нього знову лізуть зуби. Я виснажена! — Виснажена? — Дмитро обернувся до неї, і в його погляді промайнув гнів. — Анжело, Павлику вже два з половиною роки. Він нормальна, активна дитина. Ти кажеш про виснаження кожен божий день уже три роки поспіль. Ти хоч раз за сьогодні витерла пил? Ти бачила, що у ванній гора брудної білизни вже тиждень лежить? — Я не наймалася бути твоєю служницею! — вигукнула Анжела. — Я — жінка, я — особистість! Я маю право на свій час, на свій саморозвиток! Ти думаєш, мені цікаво цілими днями мити унітази та варити твої кляті борщі? Світ змінився, Дмитре! Зараз жінки реалізують себе, а не деградують біля плити
Осінь у Збаражі завжди особлива. Вона не просто приходить, вона огортає місто туманами, що підіймаються від річки Гнізни, і заповнює…