– Мова йде не про чужих людей, мамо, ну як ти сама цього не розумієш? Треба допомогти мамі Віталія, ти ж маєш таку змогу.

Дочка зателефонувала мені в Італію ввечері, коли я тільки-но прийшла з роботи. Втомлена, з гудячими від цілоденної ходьби ногами, я присіла на краєчок ліжка у своїй маленькій орендованій кімнатці в передмісті Неаполя. Юля навіть не просила. Вона говорила вимогливо, з тією особливою впевненістю, яка буває лише у розпещених або дуже наївних дітей. Наполягала, щоб я допомогла сватам купити квартиру. Їм не вистачало 15 тисяч євро, і Юля хотіла, щоб я просто зараз дістала ці гроші й віддала.

– Юля, я тебе розумію, ти хочеш допомогти, – я постаралася вгамувати тремтіння в голосі й заговорила повільно, здалеку. – Але ти маєш зрозуміти, що мова йде про дуже велику суму. Як свати мені її збираються повертати?

На тому кінці дроту зависла пауза. Я чула, як у слухавці фонить шум українського містечка, чула, як Юля важко зітхнула, розмірковуючи над моїм питанням. А далі вона видала таке, від чого в мене просто мову відняло:

– Та якось буде, мамо, не переживай! Ми ж тепер одна родина. А які рахунки можуть бути між родичами?

Добре, що я сиділа. Мені від цієї її простоти й безпосередності аж погано стало. Вона серйозно вважала, що 15 тисяч євро – це так, дрібниця, яку можна легко подарувати ради «родини». Але ж це не її гроші. Якби вона сама заробляла кожен той євро, якби знала, якою ціною вони дістаються тут, на чужині, вона б у житті такого не бовкнула.

Я поклала слухавку, сказавши, що мені треба подумати, і довго сиділа в темряві. В голові крутилися спогади про останні сім років мого життя.

В Італії я вже майже сім років. Для когось це нетермін, є жінки, які тут по двадцять літ бідують. Але я вважала, що доробилася непогано. Перший рік я взагалі світла білого не бачила – віддавала борги, через які й змушена була виїхати з України після смерті чоловіка. Коли з боргами розрахувалася, почала відкладати. Я з тих людей, що вміють це робити. Я жодного євро даремно не витрачу, не куплю зайвої кофтинки чи дорогих цукерок. Все складаю до копієчки, на купку.

За чотири роки я повністю перебудувала свій будинок у селі. Зі старої мазаної хати, яку мені залишили батьки, я зробила справжній палац: євроремонт, великі вікна, нова покрівля, провели газ, воду, зробили гарне подвір’я з бруківкою. Всі в селі заздрили.

А потім я почала складати далі. Бо ж у мене є дочка, треба про її майбутнє подбати. Та й про себе забувати не варто – я ж не збираюся вічно доглядати чужих італійських синьйор. Доророблю трохи, зберу капітал – і додому, жити в спокої.

Юлі моїй зараз 29 років. Два роки тому вона вийшла заміж. Кажу «нарешті», бо вона чекала на свого Віталія, мабуть, років десять. Ще зі школи в нього закохалася і на інших хлопців навіть дивитися не хотіла. А той Віталій… Він сам не знав, чого хоче. Крутив голови всім дівчатам у місті, то з однією зустрічався, то з іншою, ніяк не міг визначитися. А моя Юля терпіла, плакала в подушку і чекала. Вона була на тисячу відсотків впевнена, що рано чи пізно він зрозуміє, яка вона чудова, і повернеться.

Так і сталося. Два роки тому Віталій зробив їй пропозицію. Юля дзвонила мені серед ночі, верещала від щастя в слухавку: «Мамо, він мене любить! Ми одружуємося!».

Я тоді раділа лише про проформі. Мені ця історія не подобалася з самого початку. Ну не вірила я чоловікові, який десять років ігнорував дівчину, а потім раптом згадав про неї, коли вона виросла, почала сама заробляти, та ще й мати в Італії гроші кує. Але що я могла сказати? Юля заладила як заведені: «Я люблю лише його, мамо, ти нічого не розумієш, це моє щастя!».

Я приїхала в Україну на весілля. Всі витрати взяла на себе, бо дуже хотіла, щоб у доньки все було найкраще: дорогий ресторан, музиканти, сукня з салону. Свати – Галина і Петро – перед святом б’ючи себе в груди, обіцяли, що віддадуть половину грошей після весілля. Мовляв, зараз готівки немає, але вони продадуть якийсь пай чи знімуть з депозиту.

І що ви думаєте? Коли весілля відгуляли, і я м’яко нагадала про борг, сваха лише розраготалася, відмахнувшись рукою:

– Та ну тебе, Ганно! Ти ж у нас багата заробітчанка! То для нас ті гроші – статки, а ти в Європі їх за місяць-другий заробиш. Тобі що, шкода для рідних дітей?

Юля тоді схопила мене за руку і благально мовила:

– Мамочка, будь ласка, не піднімай шуму. Я не хочу суперечок з перших днів шлюбу. Ну пробач їм це.

Я тоді промовчала. Поступилася ради спокою доньки. І це була моя найбільша помилка. Бо свати після того вирішили, що я – бездонна бочка з євро, а гроші мені з неба падають прямо в кишені.

Більше того, після весілля постало питання: де жити молодим? Свати живуть у своїй двокімнатній квартирі, місця там небагато. Я, як добра мати, сказала: «Живіть у моєму палаці в селі. Будинок великий, з усіма вигодами, стоїть порожній, поки я в Італії».

Вони й переїхали. І замість подяки за те, що живуть у розкоші й не платять за оренду, я через пів року почула від сватів докори. На якесь свято сваха сказала моїй сусідці, а та мені переказала: «Що це за заробітчанка така? Сільки років по Італіях вештається, а власній єдиній доньці навіть квартири в місті купити не може! Поселила дітей у селі, хай і в доброму будинку, але ж це село!».

Мене це тоді так зачепило! Квартиру я купити можу. У мене є складені гроші. Але я свідомо цього не робила. Bo якщо купувати квартиру зараз, коли Юля в шлюбі, це буде їхня спільна власність із Віталієм. А я в своєму зятю не впевнена ні на гріш. Він змінює роботи як рукавички: то він бізнесмен, то він ріелтор, то просто на дивані лежить і шукає себе. А Юля тягне на собі весь побут і ще й працює у школі вчителькою.

Зрозумівши, що від мене прямого подарунка у вигляді квартири не дочекаєшся, свати вирішили піти іншим шляхом. Вигадали схему: вони продають свою двокімнатну квартиру, додають грошей і купують велику трикімнатну. Туди, за їхнім задумом, мають переїхати вони самі та молодята. Мовляв, усім вистачить місця, і житимуть однією великою дружньою родиною.

І от для цього грандіозного плану їм не вистачає рівно 15 тисяч євро. І тепер вони через Юлю вимагають ці гроші в мене. Чи то в борг без терміну повернення, чи то просто так – як «внесок у щасливе майбутнє дітей».

Наступного дня після того дзвінка Юля зателефонувала знову. Я саме готувала обід для своєї синьйори.

– Мамо, ну що ти вирішила? – без вступу запитала дочка. Голос у неї був роздратований. – Ми вже знайшли хороший варіант квартири. Власники чекають завдаток.

– Юлю, – витерла я руки об фартух і сіла на стілець біля вікна. – Я багато думала про це. Я не можу дати ці гроші.

– Як це не можеш? – голос Юлі злетів до високих нот. – Мамо, ти ж казала, що в тебе є збереження! Ти ж завжди говорила, що збираєш для мене!

– Для тебе, Юлечко. Для тебе, а не для твоїх свекрів. Якщо я віддам їм 15 тисяч, чиєю буде ця трикімнатна квартира? Вона буде оформлена на Галину і Петра, правда ж?

– Ну і що? Вони ж батьки Віталіка! Вони обіцяли, що потім ця квартира дістанеться нам!

– Обіцяли? – я гірко посміхнулася. – Вони й за весілля обіцяли віддати гроші. Віддали? Юля, будь дорослою дівчинкою. Якщо ви розлучитеся з Віталієм, ти залишишся ні з чим. Взагалі ні з чим! Ці гроші просто зникнуть у чужій нерухомості.

– Ми не розлучимося! – вигукнула дочка, і я почула в її голосі сльози. – Ти завжди його не любила! Ти з першого дня проти нашого шлюбу! Ти просто жадібна, мамо! Тобі шкода грошей для власної дитини!

– Мені не шкода для тебе, Юля. Якщо ви хочете свою власну квартиру – купуйте самі. Зберіть перший внесок, візьміть кредит, я допоможу вам виплачувати посильну суму щомісяця. Але віддавати всі свої тяжко зароблені збереження твоїм сватам на їхню квартиру я не стану.

– Ти зіпсуєш мені життя! – крикнула Юля і кинула слухавку.

Після цієї розмови в мене весь день крутилася голова. Я сиділа у своїй кімнаті й згадувала, як тяжко мені діставалися ці гроші. Згадувала, як мила чужі підлоги, як терпіла капризи літніх людей, як спала по п’ять годин на добу, як відмовляла собі в найпростіших радощах. Мені нічого не впало з неба. Кожен євро був политий моїм потом і сльозами.

За три дні ситуація тільки загострилася. До справи підключилася сама сваха. Вона зателефонула мені увечері, її голос звучав солодкувато-нахабно:

– Ганнусю, привіт! Як ти там в Італіях? Слухай, ну що це Юлька каже, ніби ти грошей не даєш? Ми ж про спільне благо дбаємо! Дітям треба жити в місті, Віталіку треба розвиватися, а в селі які перспективи?

– Доброго вечора, Галино, – холодно відповіла я. – Мої перспективи прості: я працюю тут важкою працею і купувати вам трикімнатну квартиру за свої гроші не планувала.

– Ой, та що ти починаєш! – награно зітхнула сваха. – Виходить, тобі для рідної дитини шкода? Ми ж свою квартиру продаємо, усе віддаємо в спільний казан! А ти трохи докласти не хочеш? Ми ж родина!

– Якщо ми родина, Галино, то поверніть мені спочатку борг за весілля. Тоді й поговоримо про нові кредити.

На тому кінці дроту миттєво змінився тон. Солодкість зникла, з’явилася грубість:

– Ах ось ти як заспівала! Згадала! Та ми твою доньку приймаємо як рідну, а ти за якісь копійки трусишся! Сидиш там на своїх євро і думаєш, що королевою стала? Та якби не мій Віталік, твоя Юля досі б у дівках сиділа, кому вона потрібна була!

– Знаєш що, свахо, – мовила я твердо, хоча все всередині палало від обурення. – Розмову закінчено. Грошей я не дам. І якщо вас щось не влаштовує у моєму будинку в селі, молоді можуть винаймати собі житло самі.

Я вимкнула телефон.

З того дня минув тиждень. Юля зі мною майже не розмовляє. Вона відповідає на мої повідомлення сухо, короткими фразами: «Все добре», «Працюю», «Не маю часу говорити». Я відчуваю, як між нами росте стіна. Вона ображена, вона вважає мене егоїсткою та жадібною матір’ю, яка пошкодувала грошей для її щастя. Свати явно накручують її щодня, переконуючи, що мати з Італії розкошує і не хоче поділитися.

Віталій теж показав своє обличчя – замість того, щоб піти й знайти нормальну роботу та почати заробляти на житло для своєї сім’ї, він ходить зі злими очима і каже Юлі, що її мати «руйнує їхній шлюб».

Я сиджу зараз у своїй кімнаті в Італії, дивлюся на чужі дахи за вікном і думки розривають мене навпіл.

З одного боку, я розумію: якщо я поступлюся і дам ці 15 тисяч євро, я просто викину свої криваві гроші на вітер. Свати оформлять квартиру на себе, Віталій сяде на шию ще міцніше, а за будь-якої сварки Юлю просто виженуть на вулицю без шеляга в кишені. І я залишуся без заощаджень, які так довго збирала на старість.

З іншого боку – це моя єдина донька. Вона зараз на мене дуже ображена. Вона не розуміє моєї логіки, бачить у моїх діях лише байдужість і жадібність. Я дуже боюся втратити зв’язок із нею, боюся, що вона закриється від мене назавжди.

Ситуація накаляється щодня. Свати тиснуть на Юлю, Юля тисне на мене, а я стою між власним глуздом і любов’ю до дитини, не знаючи, як правильно вчинити, щоб і себе не дати ошукати, і доньку не втратити остаточно.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.