Українці Сьогодні

Оленко! Де ключі від машини? — крикнув чоловік з коридору. — Мені сьогодні треба до мами в село заскочити, вона там якихось курей передати хотіла, та й на ринок за саджанцями заїдемо. Давай швидше, бо запізнюся! Олена повільно повернулася. Вона не поспішала до сумки. Її погляд був спокійним, але в глибині зіниць застигла крижана рішучість, яку вона вирощувала в собі останні три роки. — Ключі в моїй сумці, Андрію. І вони там залишаться. Сьогодні я їду на роботу сама. Андрій завмер. Його обличчя виражало суміш подиву та роздратування. — Що ти сказала? — перепитав він, ніби не вірячи власним вухам. — Ти що, жартуєш? Мені треба до мами. Я їй обіцяв. Машина ж під хатою стоїть, навіщо мені на автобус іти? Ми ж сім’я, чи ти вже забула? — Я дуже добре пам’ятаю, що ми сім’я, — тихо відповіла Олена. — Саме тому я хочу, щоб ти згадав свої слова трирічної давнини. Пам’ятаєш, як ти казав, що машина — це «корито для спалювання грошей»? Що таксі в Коломиї дешеве, а автобуси ходять часто? Чому ж ти зараз так різко змінив свою думку? — Ну, казав, то й що! — вибухнув Андрій. — Тоді в нас її не було! А тепер вона є. То чому я маю шкандибати на вокзал, якщо в моєї дружини стоїть власний транспорт? Тобі що, шкода для рідного чоловіка? Ти стаєш просто нестерпно дріб’язковою, Олено

Місто Коломия, що на Івано-Франківщині, завжди славилося своїм особливим гонором та вмінням тримати марку.

Життєві історії 0

Доню! Мати приїхала, відкривай! — донька Жанна стояла, як вкопана. — Та підхопи ж ти сумку, вона ж непідйомна, руки відпадають! Клавдія Іванівна стояла на сходовому майданчику, важко сопучи та витираючи піт із чола. — Гліб, зять мій, вдома? Чого він там застряг? Нехай вийде, поможе матері затягнути речі. — Мамо, ти якими долями? На ніч дивлячись, без дзвінка. Що сталося? — Жанна схрестила руки, перегороджуючи вхід у квартиру. — Як це — що сталося? Жити до вас приїхала, — буденно, ніби мова йшла про похід по хліб, повідомила Клавдія Іванівна. Пусти в хату, чого на протязі стоїмо! — невдоволено скривилася мати. — Продує ж, я тільки-но після застуди очуняла. Жанна не зсунулася ні на міліметр. — В якому сенсі — «жити»? — Жанна зміряла матір холодним поглядом. — У тебе ж своя трикімнатна в самому центрі. Що сталося, мамо? Що ти боїшся розповісти

Місто Переяслав, що на Київщині, завжди дихало історією. Кожен камінь тут пам’ятає князів і

Життєві історії 0

Іра, ну невже так складно було просто змовчати? — Тарас стояв біля вікна, нервово крутячи в руках порожню чашку. — Це ж моя сестра. Ну куди вона піде, якщо не до нас? Я повільно опустила руки. — Вона доросла жінка, Тарасе, — тихо відповіла я, намагаючись тримати голос рівним. — У неї є свій дім, своя робота… була принаймні. Чому ми маємо вирішувати її проблеми за рахунок нашого спокою? Ми ж домовлялися, що наша квартира — це наше місце сили. А тепер я почуваюся тут як у залі очікування на вокзалі. — Ти завжди була занадто правильною, — буркнув він, не дивлячись на мене. — А життя — воно складніше. У Люди зараз важкий період. Просто потерпи трішки. Хіба це так багато? Вона ж не назавжди, невже ти не можеш трохи потерпіти

— Іра, ну невже так складно було просто змовчати? — Тарас стояв біля вікна,

Життєві історії 0

Знову пральна машина працює? — голос матері Романа пролунав уже з коридору. Я почула її кроки — важкі, впевнені, господарські. — Ви ж так на комунальних послугах розоритеся, зараз такі тарифи! Марино, ну невже не можна назбирати повний барабан? Ти там одну блузку крутиш? Я видихнула, намагаючись зберегти спокій. — Любове Степанівно, ми самі розберемося з нашими рахунками, — відповіла я, виходячи до неї. — Ми дорослі люди, Роман добре заробляє, і я маю свою ставку. Ми можемо собі дозволити чисті речі тоді, коли вони нам потрібні. Вона зміряла мене поглядом знизу вгору. — Мій син — дорослий і самостійний, бо я його так виховала. Він знає ціну кожній копійці. А твоєї зарплати вчительки ледь на миючі засоби вистачає, якщо так марнотратити. Ти б краще повчилася заощаджувати, як нормальні жінки роблять. Я нічого не відповіла. Просто розвернулася і пішла до свого столу. Але неприємний осад від цих дрібних докорів нікуди не зникав. Він накопичувався десь глибоко всередині, перетворюючись на важкий камінь

— Марічко, сонечко, ну хіба важко витерти посуд до блиску, щоб ані цяточки не

Життєві історії 0

Олено! Ти вдома? — почувся владний голос свекрухи з коридору. — Серйозна розмова до тебе є. За нею, трохи згорбившись, ішов свекор Микола Петрович. Олена миттєво напружилася. Зазвичай родичі Сергія приходили поодинці, а такий спільний візит без попередження не віщував нічого спокійного. — Доброго дня. Сідайте, я зараз чайник поставлю, — запропонувала Олена. — Не треба нам ніякого чаю, — різко відмахнулася Галина Іванівна. — Ми до тебе у справі. Олена відклала документи вбік і випрямила спину. Свекруха нервово смикала ремінець своєї сумки, а Микола Петрович гучно відкашлявся, збираючись із думками. — Олено, ти ж знаєш, яка біда у нашої Оксани. Розлучилася вона з тим своїм непутящим, тепер із двома дітьми у нас у залі тулиться, — почав свекор. Олена щиро співчувала зовиці. — Їй потрібен свій куток, — підхопила Галина Іванівна. — Ми з батьком готові допомогти з першим внеском на квартиру тут, у Корсуні, але наших пенсійних заощаджень зовсім не вистачає. — І ми подумали, — Микола Петрович на мить зупинився. — Може, ти б підсобила? У борг, звісно. Ми ж не чужі люди. Віддамо все, як тільки зможемо з пенсії. Дай сімсот тисяч гривень нашій доньці

Містечко Корсунь-Шевченківський, що на Черкащині, завжди славилося своїми величними гранітними скелями та розкішним палацово-парковим

Життєві історії 0

Ти навіть свої шкарпетки знайти не можеш, не знаєш, де вони лежать! — Олю, не вигадуй, — кинув він, не піднімаючи очей. — Ти ж знаєш, я цілий день на роботі, голова обертом від тих звітів. Мені справді не до пошуків дрібниць. Тобі що, важко просто подати? Це ж хвилина справи. Я дивилася на його потилицю — знайому до кожної волосинки, до кожної зморшки на шиї — і раптом усвідомила дивну річ. Справа була зовсім не в шкарпетках. І навіть не в тому, що ми тридцять років ділимо один дах, один бюджет і один набір каструль. Справа в тому, що за ці десятиліття я непомітно для самої себе перетворилася на предмет інтер’єру. Я стала для нього чимось на кшталт зручного крісла: воно завжди стоїть у тому самому кутку, воно м’яке, воно звичне, і про нього згадуєш лише тоді, коли воно починає рипіти або коли з нього збивається подушка. Ця розмова, така буденна і майже механічна, трапилася вже після нашого повернення. А все почалося з тієї поїздки, яка мала стати «величним подарунком» на наш тридцятирічний ювілей — перлову весільну річницю. Того дня Михайло прийшов додому раніше, ніж зазвичай

— Ти навіть свої шкарпетки знайти не можеш, не знаєш, де вони лежать! Михайло

Життєві історії 0

Кажуть, ти вчора в сільському клубі двері зсередини підперла, — ці слова тітки Марії замість вітання змусили мене зупинитися посеред стежки, не дійшовши до хвіртки власного дому. — То брехня, тітко. Не було там нікого, крім музики та шуму, — тихо, але твердо відповіла я, намагаючись не дивитися їй в очі. Тітка Марія лише підібгала губи, поправила свою квітчасту хустку і зміряла мене поглядом, у якому змішалися цікавість і прихована втіха. Я занесла воду в хату, намагаючись ступати якомога тихіше. Батьки вже сиділи за столом. — Прийшла? — коротко кинув батько, не повертаючи голови. — Прийшла, тату. Я почала переливати воду в балію, намагаючись зайняти руки роботою. — Галю, — почав батько знову, і я почула, як важко йому дається кожне слово. — Я вже вп’яте питаю: що там було

— Кажуть, ти вчора в сільському клубі двері зсередини підперла, — ці слова тітки

Життєві історії 0

Мамо! Я вирішив більше не переказувати гроші батькові, — коротко відповів син. — З мене досить. У телефоні повисла така тиша, що було чутно, як б’ється його власне серце. Потім мати гучно закашлялася. — Як це? Чому? Там же відсотки великі. Це ж вигідно для вас! — Я передумав. Мені не потрібні ваші відсотки. Я сам відкрив накопичувальний рахунок на ім’я своєї дружини та доньки. Катерина Борисівна не збиралася здаватися. Її голос миттєво змінився з солодкого на сталевий. — Це просто плювок нам в обличчя, сину! Недовіра до батьків! Ми ж хотіли як краще. — Мамо, я знаю про твою норкову дорогу шубу. І про сумку для Каті, моєї сестри, теж знаю. На мої гроші, — відрізав Дамир. — Ти наш син! — заверещала вона. — Ти зобов’язаний нам усім! Твої гроші — це і наші гроші також! У мене плани, у мене запис до лікаря, Каті треба вчитися. Ти не маєш права так чинити! — Я дуже багато вам дозволяв і пробачав, мамо, більше не буду, — сказав він і поклав телефон

Містечко Звенигородка, що на Черкащині, завжди славилося своїми розлогими садами та затишними вуличками, де

Життєві історії 0

Сину! Ми з батьком вже вирішили все, — Галина Іванівна впевнено поклала свою долоню на руку Андрія. — Продаємо нашу ділянку під лісом. Отримаємо добрі кошти, додамо заощадження і дамо вам на перший внесок. Досить уже по чужих кутах та орендованих квартирах поневірятися. Андрій завмер. Наталя, його дружина, яка саме відкусила шматок домашнього пирога, теж заціпеніла. — Мамо, ви що? — Андрій обережно поставив чашку на стіл. — Яка ділянка? Ви ж там щоліта проводите час, батько там бджіл планував завести. — Переб’ємося як-небудь. Михайле, ну скажи їм! — Галина зиркнула на чоловіка. — Мати каже діло, — глухо промовив Михайло Петрович. — Сорок років ми ту землю плекали, але зараз там уже й паркан погнив, і дах на будці тече. А вам жити треба сьогодні. — Тату, ми самі назбираємо, — Андрій похитав головою. — Ще два-три роки і буде і у нас свій куточок. — Три роки! — Галина сплеснула руками. — Три роки жити «на чемоданах» з дитиною, яка от-от з’явиться? Наталя розгублено подивилася на свекруху. — Галина Іванівна, це ж величезна сума. Ми не можемо просто так взяти ваші статки. — Можете і візьмете, — відрізала свекруха. — Це не обговорюється, у суботу прийдуть дивитися землю

Ця історія бере свій початок у затишному містечку Бучач, що на Тернопільщині. Це край,

Життєві історії 0

Мамо, а ми кабачки заберемо сьогодні? — почула я голос Тетяни, сестри Степана, яка щойно під’їхала з чоловіком. — Мені треба дітям рагу зробити, а в магазині вони зараз такі дорогі! — Звісно, доню, забирай. Там Леся якраз все прополола, тепер їх добре видно. І огірків назбирай, скільки влізе. Я випрямилася. В очах на мить потемніло від різкого руху. Я дивилася, як Тетяна, навіть не привітавшись зі мною, пішла до грядок з великим пакетом. Вона вибирала найкращі плоди. Ті самі, які я поливала минулої неділі, коли Степан поїхав за запчастинами до машини, а я залишилася тут одна під дощем. — Тетяно, привіт, — сказала я, коли вона наблизилася. — Ой, Лесю, привіт. Не помітила тебе в траві. Ну як ти? Не втомилася ще? — вона посміхнулася тією самою «сімейною» посмішкою, за якою не було ні краплі щирості

— Як ти не розумієш — це ж все своє, домашнє, чи ти вважаєш,