Navigate
X

Збирай її речі, тату, бо я не буду з нею жити! Мені байдуже, що про це люди скажуть, мені не з ними жити! Максим ходив по вітальні широкими кроками, нервово смикав комір сорочки й навіть не дивився в бік дверей. А за тими дверима, у тихій дитячій кімнатці, його дружина саме заколисувала їхнього маленького сина. — Ти схаменися, сину, — тихо, але дуже твердо озвався батько, Степан Григорович. — Збав голос, дитину сполохаєш. Хто це тобі дав право рідну матір твого сина за поріг виставляти? — А мені набридло брехати самому собі! — Максим махнув рукою. — Ви з мамою мені все життя твердили, що сім’я — це обов’язок. Що треба жити правильно, як люди кажуть. Одружили мене на тихій дівчинці, бо вона вам до душі припала. А де там любов? Її ніколи й близько не було! — Не було? — старий чоловік повільно підвівся з крісла, дивлячись синові просто у вічі. — А хто біля її воріт вечорами стояв? Хто сорочки найкращі прав, коли вона в нашу сторону бодай оком вела? Чи то мені пам’ять відібрало? — То було колись, у юності! — роздратовано крикнув Максим. — Тоді мені здавалося, що це на все життя. А зараз я зустрів ту, поруч із якою справді дихаю. Справжню жінку зустрів, розумієш? — Я розумію тільки одне, — Степан Григорович насупив густі сиві брови. — Бачу перед собою дорослого чоловіка, який раптом вирішив, що можна все перекреслити одним помахом руки. А дитина? Про Івасика ти подумав?

— Збирай її речі, тату, бо я не буду з нею жити! Мені байдуже, що про це люди скажуть, мені…

user2

Максиме! Твоя мама знову повністю вигребла наш холодильник! — не витримала дружина зрештою під час чергової розмови з чоловіком. — Я тільки й роблю, що працюю, бігаю по магазинах з важкими сумками і готую цілими днями, а в результаті ми самі сидимо на порожніх полицях! — Катерино, ну перестань перебільшувати, — Максим знову зачинився у своєму улюбленому панцирі «я її чудово розумію». — Тобі що, шкода шматка їжі для літньої людини? Вона ж усе своє життя працювала, економила кожну копійку заради мене. Я просто не маю морального права дорікати їй чимось. Катерина здивувалася. Їй зовсім не було шкода продуктів як таких. Їй було шкода себе. Своїх вільних вечорів, свого законного права просто прийти додому після напруженого робочого дня і знати, що цей холодильник — її особиста територія. — Я зараз їй зателефоную, — тихо сказав чоловік. — Скажу прямо, що так далі тривати не може, це переходить усі межі. — Не треба дзвонити їй зараз, — Катерина повільно похитала головою. — Давай краще спробуємо зробити зовсім інакше. І вона розробила план. Не підступний, а максимально чесний перед свекрухою

— Катерино, ти серйозно вважаєш, що мені більше нічим займатися у вихідний день, окрім як вислуховувати твої щоденні докори щодо…

Z Oksana

Ще в четвер увечері Марія складала списки: м’ясо на ринку в перевіреної господині, домашня сметана, сир, свіжі овочі, трави. У п’ятницю після роботи до пізньої ночі тушкувала, випікала коржі на торт, маринувала підчеревину з часником і сухими травами. Суботній ранок пройшов на ногах: крутила рулетики з баклажанів, заправляла салати, варила узвар із сушених яблук і груш. Їй хотілося, щоб у хаті пахло святом, щоб усім було затишно й ситно. Свекруха прийшла на дві години раніше, ніж було домовлено, разом з Іриною. Галина Степанівна навіть пальта до кінця не зняла, одразу пішла на кухню з оглядинами. — Ой, Маріє, нащо ти стільки наготувала? Хто це все з’їсть? Скільки праці переведено намарне, — похитала вона головою, оглядаючи заставлені тарілками столи. — Нічого, мамо, людей багато прийде, усі скуштують, — спокійно відповіла Марія, витягаючи з духовки пиріг. Ірина взяла з дощечки скибку сиру, пожувала і сказала: — Смачно. Мені так ніколи не вдається, та й коли мені біля плити стояти? У голосі своячки прозвучала звична нотка образи на життя

— Якщо тобі не шкода викидати добро, то ми заберемо, бо в людей діти ростуть, — свекруха клацнула кришкою пластикового…

user2

Маріє Василівно, ви що, серйозно? У вашому віці вже не про романтику думати треба, а про те, щоб тиск унормувати та вчасно ліки придбати, — дорікнула невістка. — Берегли б ви свої сили, чесне слово, бо бігати за вами потім ніхто не буде, — Олена сиділа на дерев’яному стільці і дивилася куди завгодно, тільки не в очі своїй свекрусі. Марія Василівна повільно переставила металеву турку з ароматною кавою на гарячу конфорку. Вона відчула, як усе всередині стиснулося від такого холодного, зневажливого тону. — Мені п’ятдесят два роки, Олено. Не сто. І я ще зовсім не розучилася хотіти, щоб мене помічали. Помічали просто так, як жінку, без знижок на вік чи соціальний статус у родині. Олена голосно фиркнула, різко підвелася з місця. — Ой, та киньте ви ці дурниці. Самі подумайте: зараз навіть молоді дівчата ніяк не можуть розібратися зі своїм особистим життям, а ви. Ну, це точно не про вас. Мабуть, забагато вечорами мелодрам по телевізору дивитесь, от у голові й з’явилися зайві ілюзії. «Не про вас». Ці слова пролунали в тиші кухні різко й боляче. Марія Василівна міцно стиснула пальці, і на душі ці слова, сказані невісткою, лягли важким каменем

— Маріє Василівно, ви що, серйозно? У вашому віці вже не про романтику думати треба, а про те, щоб тиск…

Z Oksana

Запихай ковбасу глибше в пральну машину, бо вона вже під під’їздом стоїть! — Наталко, ти при своєму розумі? — мій чоловік Василь стояв посеред кухні з відвислою щелепою і тримав у руках палицю домашнього суходільного сервелату. — Їй же там капці будуть, вона порошком пропахне! — Не пропахне, я її в три пакети замотала і зверху чистим рушником прикрила! Пхай, кажу, бо через дві хвилини дзеленчатиме у двері! Ось так звичайно починався наш суботній вечір перед візитом моєї любої зовиці — сестри чоловіка. Звати її Мирослава, але я подумки давно кликала її «Мирося — порожній судок». Бо ця жінка ніколи не приходила до нас на гостину з порожніми руками — вона завжди несла з собою велетенську торбу, напхану пластиковими контейнерами всіх можливих розмірів. Усе почалося ще кілька років тому, коли ми з Василем тільки побралися і переїхали у власне житло. Я тоді була молода, наївна і дуже хотіла показати себе бездоганною господинею. Перед кожним приходом рідні я вистоювала біля плити по пів дня, вишукувала цікаві переписи, випікала домашні пироги і запікала м’ясо. А Мирослава оцінила мої старання по-своєму, з суто практичного боку

— Запихай ковбасу глибше в пральну машину, бо вона вже під під’їздом стоїть! — Наталко, ти при своєму розумі? —…

user2

Полуниця в мене порахована. Частину перетру з цукром, частину заморожу на зиму, а решту понесу на базар людям. Ви що думаєте, вона сама собою вродила, задарма? Тут праця вкладена, кожна копійка на рахунку. Земля задурно нічого не родить. Назар усе ще тримав бідну ягідку в руці, не знаючи, що тепер із нею робити. Він опустив очі, підібгав губи, і в куточках його очей заблищали сльозинки, які він щосили намагався стримати, бо вважав себе вже дорослим. — Бабусю, а цю куди подіти? — спитав він тремтячим голосом. — Та їж уже, раз зірвав, не викидати ж під ноги свиням, — знехотя махнула рукою свекруха. — Дякую, — без жодної радості прошепотів хлопчик і повільно надкусив ягідку. Вона вже не здавалася йому такою смачною та жаданою. Улянка ображено відійшла вбік, сіла на старий побілений ослінчик біля хати й почала малювати прутиком на втоптаній землі. Варвара Степанівна, вочевидь, вирішила, що провела належну науку і показала, хто на цьому обійсті справжній господар. Вона повернулася, щоб іти назад до парника, але коло хвіртки зупинилася й кинула через плече: — І до малини навіть не підходьте, коли поспіє. Вона тільки-но зав’язується, її теж на продаж берегти треба. Марина мовчки поставила пакунки з покупками на стіл у літній кухні. У грудях пекла гіркота від почутого. Вона глибоко зітхнула, намагаючись опанувати себе, підійшла до дітей і спокійно сказала: — Дітки, збирайтеся. Сідаємо в машину

— Поклади полуницю на місце, бо це не для вас росте! — гукнула бабуся з іншого кінця городу так голосно,…

user2

Мамо, ти ж одна живеш, нащо тобі взагалі ті гроші? Віддай, нам з Назаром потрібніше, у нас же життя тільки починається! Марія Степанівна навіть не здивувалася. Вона тримала біля вуха слухавку старенького телефона й дивилася у вікно на мокрі гілки яблуні. Голос доньки звучав дзвінко, наполегливо, без жодного сумніву у власній правоті. Христина питала про це так буденно, наче йшлося не про мамині чесно зароблені копійки, а про зайву чашку чаю, яку шкода допити. — Тобі ж тільки на хліб та на молоко треба, — не вгамовувалася донька на іншому кінці дроту. — А нам треба кредит перекрити, за дитячий садок заплатити, ще й машину підремонтувати. Ну навіщо тобі тримати їх на картці? Щоб просто лежали? — Христинко, але ж це моя виплата, — тихо відповіла мати. — Мені ще треба за опалення віддати, ліки від тиску купити на весь місяць. Травень попереду, город садити… — Ой, знову ти за своє! Які ліки, ти ж удома сидиш, не перевтомлюєшся. Добре, ми ввечері із Сашком заскочимо. Приготуй щось смачненьке. Заодно все й вирішимо. У слухавці залунали короткі гудки. Марія Степанівна повільно опустила руку. Четверте число кожного місяця. Цей день вона вже давно навчилася зустрічати з важким передчуттям. Щойно на телефон надходило сповіщення про нарахування коштів, діти немов відчували це крізь відстань. Вони ніколи не забували цю дату. Вони могли забути про її день народження, могли місяцями не питати, чи жива вона взагалі, але четвертого числа озивалися завжди

— Мамо, ти ж одна живеш, нащо тобі взагалі ті гроші? Віддай, нам з Назаром потрібніше, у нас же життя…

user2

Дочко, хіба ти сама не бачиш? З нього ж ґазда, як із сухого полину тин! Він же за все життя лопати в руках довше п’яти хвилин не тримав! Ганна стояла посеред світлиці, стиснувши губи, і вперто розчісувала густе темно-русяве волосся. Зубці дерев’яного гребеня з тихим шурхотом ковзали по пасмах. Мати, тітка Марта, сиділа край столу, нервово м’яла кінчик хустки й ледь не плакала від гіркоти й безсилля. — Мамо, не починайте знову, — тихо, але дуже твердо відказала дівчина, навіть не озирнувшись. — Ну не навчили його до землі, то й що? Я сама все вмію. Він добрий, він мені гарні слова говорить, він на бандурі й гітарі так грає, що все село сходиться слухати. А хазяйнувати я його навчу. Сама зліплю з нього чоловіка. Руки є, голова на плечах є, проживемо. — Зліпиш вона… — гірко зітхнула мати й безнадійно махнула рукою до вікна. — Затям собі, Ганнусю: з горобця сокола не зробиш, хоч яким пір’ям його прикрашай. Чоловік має бути скелею, а не дитиною, яку все життя треба на спині нести. Але хіба ж у двадцять років хтось слухає материнські перестороги? Коли серце палає, здається, що будь-яку біду можна розігнати одним подихом, а гори перевернути голіруч. У нашому надрічковому селі родину тітки Марти та дядька Павла знали всі. Люди вони були дбайливі, розсудливі, працьовиті до сьомого поту. Обійстя їхнє світилося порядком: хата підведена, ворота рівні, кожна дощечка на своєму місці, у хліві худоба доглянута, город вичищений, наче під лінійку посапаний

— Дочко, хіба ти сама не бачиш? З нього ж ґазда, як із сухого полину тин! Він же за все…

user2

Добрий день, а ви до кого? Господар казав, що прибирання вже закінчилося, і наступні люди будуть лише о другій годині. Я стояла посеред власного подвір’я з важкими торбами в руках і дивилася на незнайому жінку. Вона сиділа на нашій дерев’яній гойдалці, тримала в руках горнятко з кавою й почувалася так вільно, ніби прожила тут усе життя. — Я до себе додому, — тихо сказала я. Голос мій навіть не тремтів, усередині все просто заніміло. — А ось ви хто така? Жінка здивовано підняла брови, поставила горнятко на столик і підвелася. Вона була в домашньому сарафані, у зручних капцях, а за її спиною, з відчинених дверей моєї батьківської хати, пахло чужою корицею та свіжою випічкою. — Як це до себе? Ми цей будинок винайняли на п’ять діб. Гроші переказали ще два тижні тому на картку чоловікові. Василь його звати. Він усе показав, дрова склав, навіть човен біля річки відімкнув. Сказав, що це його садиба, від діда лишилася. У мене в руках раптом затерпли пальці від пакетів. Там були свіжі овочі, мариноване м’ясо, пухка паляниця з місцевої пекарні й солодощі, які так любив мій чоловік. Я їхала сюди через пів області, щоб зробити йому несподіванку. Василь уже четвертий день був тут, на дачі біля озера. Казав, що взяв відпустку на роботі, щоб нарешті полагодити ґанок, перекрити дах у літній кухні та прочистити колодязь. Я щомісяця виділяла з нашого спільного прибутку чималі кошти на господарство, замовляла деревину, купувала інструменти й ніколи не перевіряла чеків

— Добрий день, а ви до кого? Господар казав, що прибирання вже закінчилося, і наступні люди будуть лише о другій…

user2

Відсьогодні ковбасу на хліб кладу лише я, а ти обійдешся, бо ти цими днями не заробляєш. Мирослава навіть ложку над полив’яною мискою втримати не змогла. Вона просто завмерла на місці, кліпаючи очима, і дивилася на свого чоловіка Назара. Спершу майнула думка, що це такий дивний, незграбний жарт після довгого робочого дня. Назар часом міг буркнути щось недоречне, коли був утомлений або коли на станції технічного обслуговування щось ішло не за планом. Але Назар стояв абсолютно серйозний. Його обличчя залишалося незворушним, очі за скельцями окулярів дивилися спокійно, навіть повчально. Він неквапливо підсунув до себе чавунну сковорідку, на якій ще шкварчали соковиті домашні крученики з часником і петрушкою, і рішуче відгородив її від Мирослави хлібницею. — Назаре, ти це серйозно зараз кажеш? — голос Мирослави звучав стишено, вона все ще намагалася знайти бодай натяк на посмішку на його губах. — Ми ж разом перед моїм звільненням усе обговорили. Домовилися, що я спокійно видихну, трохи побуду вдома, а за пару тижнів спокійно знайду нормальне місце без нічних чергувань. У нас же були відкладені спільні заощадження. — Часи змінилися, Миросько, — відказав він і сухим рухом підсунув до її краю столу паперовий пакунок зі звичайною пшоняною крупою. — Домовленості наші були для одних обставин, а сьогодні реальність зовсім інша

— Відсьогодні ковбасу на хліб кладу лише я, а ти обійдешся, бо ти цими днями не заробляєш. Мирослава навіть ложку…

user2