Ого, Оксано, так у тебе ж кругла дата на носі! — щиро здивувався Андрій. — П’ятдесят років — це ж золотий ювілей. Де святкуватимете? Ресторан уже замовили? Оксана якось дивно посміхнулася, подивилася кудись повз нас і одразу зазначила, що святкувати нічого не планує. — Ой, та яке там святкування, — махнула вона рукою. — Кому воно треба? Зараз часи важкі, грошей обмаль, та й настрою немає. Так, посидимо вдома, може, діти зайдуть. Нікого кликати не збираюся. В гості нас, звісно, ніхто не кликав. Це було зрозуміло з її тону, з її погляду, з кожної інтонації. Вона наче виставила перед собою невидимий щит: «Не чіпайте мене, у мене своє життя, у вас — своє». Ми побули в селі ще кілька годин і поїхали назад до міста. Але вся ця розмова не виходила у мене з голови. Дорогою я дивилася на миготливі дерева за вікном автомобіля, і в моїй голові тоді промайнула думка: «Ось він, той самий шанс! Чудова нагода зробити перший крок, забути старі образи чи байдужість і нарешті налагодити родинні зв’язки. Ми ж не чужі люди, ми ж рідна кров! Ну скільки можна жити в одному регіоні й робити вигляд, що ми не існуємо одне для одного?». — Андрію, — повернулася я до чоловіка. — А давай поїдемо до Оксани на ювілей. Без запрошення. Просто привітаємо, привеземо гарний подарунок
У моєї тітки, маминої рідної сестри, яка живе в селі, велика родина — три доньки і син. Ми ніколи не…