Navigate
X

Оксано! Тільки не смійся, але твоя свекруха щойно запитала мене, о котрій годині в суботу приїжджати до вас на новосілля, — схвильовано, поспішаючи, говорила подруга Людмила. — Я спочатку подумала, що вона мене з кимось переплутала, а потім вона сказала, що буде чоловік тридцять і треба приїхати раніше, бо біля вашого будинку всім місця для машин не стане. Оксана завмерла посеред кухні з рушником у руках і кілька секунд просто дивилася на телефон. — Людо, повтори, будь ласка. Скільки людей? — Каже, близько тридцяти. Я ще пожартувала, чи ви там ресторан відкрили, а вона відповіла: «Ні, просто нормальне українське новосілля». Оксано, ти ж сама казала, що кличете тільки нас, твою сестру і ще двох друзів. — Саме так і було. — Тоді я, здається, зараз сказала тобі щось дуже неприємне. — Навпаки. Добре, що сказала і попередила мене. Я передзвоню свекрусі. Де вона взяла таку наглість

— Оксано, тільки не смійся, але твоя свекруха щойно запитала мене, о котрій годині в суботу приїжджати до вас на…

Z Oksana

Ми чого прийшли. Мама бідкається, у неї балкон геть старий. Рами дерев’яні, дме з усіх щілин. Скоро холоди. Ми з Тарасом матеріали купимо, а ти б заскочив на вихідних, підправив там усе, пластиком обшив. Там же роботи на день. Хто, як не ти, матері допоможе? Тарас ствердно кивнув, крутячи ключі на пальці. Я відкрив контейнер. Млинці пахли апетитно. Закрив крышку, дістав із кишені невелику картку й простягнув сестрі. — Що це? — не зрозуміла вона. — Це контакт майстра, — мовив я спокійно. — Він робить балкони. Якісно й надійно. Я з ним уже балакав. Скажете, що від мене — зробить невелику знижку. Обличчя Наталі почало змінюватися, вона розгублено перезирнулася з чоловіком. — Ти що, жартуєш? — мовила сестра. — У мами ж пенсія невелика! Які майстри? У тебе ж золоті руки! Тобі для матері одного дня шкода? — Для матері не шкода. Я сам оплачу половину роботи цього майстра. Іншу половину закриєте ви з Тарасом. Матеріали — з вас, як і казала. До кінця тижня все буде готово. — Та як ти можеш усе переводити на гроші! — сплеснула руками Наталя. — Ми ж одна сім’я

«Їж, Миколо, а то ж вистигне!» — сестра сунула мені тарілку так завзято, що чайна калюжка миттю розлилася по клейонці.…

user2

Іване, ти маєш оплатити весілля сестри, — наполягала сердито мати. — І навіть не починай розповідати, що у вас немає грошей, бо я чудово знаю, скільки ви відклали, — Галина Степанівна поставила чашку на кухонний стіл так рішуче, що ложечка дзенькнула об край. — Олеся в тебе одна-єдина сестра. Невже для неї шкода? Марина повільно відсунула від себе тарілку й подивилася спочатку на свекруху, потім на чоловіка. Іван сидів поруч і так старанно вивчав візерунок на скатертині, наче саме там дрібним шрифтом була надрукована інструкція, як урятуватися від сімейної сварки. — Перепрошую, але я правильно почула? — Марина говорила спокійно до свекрухи. — Ви не просите нас трохи допомогти. Ви хочете, щоб ми оплатили весілля Олесі, вашій доньці? — А що тут такого дивного? — свекруха поправила окуляри. — Молодим треба допомагати. У них зараз стільки витрат: ресторан, фотограф, музика, сукня, прикраси, декор. Олеся хоче гарне свято, щоб запам’яталося на все життя

— Іване, ти маєш оплатити весілля сестри. І навіть не починай розповідати, що у вас немає грошей, бо я чудово…

Z Oksana

Соломійко, ти золото! Я знала, що ти мене врятуєш, — щебетала зовиця. — Ми швиденько, справді. Максимум дві години, може, дві з половиною. Олеся приїхала через сорок хвилин із чотирма дітьми, трьома рюкзаками, пакетом іграшок, запасними футболками та дворічним Марком, який ще в коридорі вирішив перевірити, наскільки голосно може звучати дитина у двокімнатній квартирі. Старшій, Софійці, було вісім. Вона вже почувалася майже дорослою й постійно намагалася керувати молодшими. Шестирічна Настуня мала дивовижну здатність знаходити те, що лежало найдалі й було найменше призначене для дитячих рук. Чотирирічна Ліза була творчою натурою: якщо поруч траплялися фломастери, крем, варення чи зубна паста, вона обов’язково бачила в цьому художній матеріал. Маркові було два, і він міг за десять хвилин пройти весь шлях від щасливої усмішки до такого голосного протесту, що сусідка знизу починала стукати по батареї. Перші кілька разів Соломії навіть подобалося сидіти з дітьми, але потім все змінилося

Коли Соломія вперше погодилася залишити в себе дітей сестри чоловіка, вона навіть не подумала, що через кілька місяців ця маленька…

Z Oksana

Ось, — я поклала конверт на стіл. — Тут є тільки двадцять тисяч гривень. Більше нічого немає. Інна витріщилася на конверт, а потім на мене. — Як це «більше нічого немає»? Не може бути! Ви ж казали, що відкладаєте на нову машину! — Інно, я щойно власноруч відкрила скриньку й дивилася, — спокійно, але твердо відповіла я. — Тільки ці гроші. — А долари де? — її голос підвищився на октаву. — Я не знаю. Мабуть, чоловік поклав їх у банк або інвестував. Я не перевіряла останнім часом. Інна довго дивилася мені в очі. У цьому погляді не було співчуття чи розуміння. Вона намагалася розгадати, чи я брешу їй, чи справді кажу правду. Вона шукала фальш у моїх інтонаціях. Нарешті, переконавшись, що більше я їй нічого не винесу, вона різким рухом схапала конверт із столу й запхала його до своєї сумочки. — Добре! — буркнула вона з явною незадоволеністю. — Давай хоча б це. Треба хоч з тими майстрами розрахуватися за демонтаж. Але ти обов’язково поговори увечері з чоловіком про решту! Чуєш? Зніміть із банку, мені терміново потрібні ті дві тисячі! Вона розвернулася й пішла, навіть не зачинивши за собою двері до кінця. Я залишилася стояти в коридорі. І саме в той момент мене мала б насторожити її поведінка

— Ти повинна мені дати ці гроші. Я стояла на кухні, тримаючи в руках чашку з вже вихололим чаєм, і…

user2

Знову ти про той борщ… — Так, знову! Бо я прийшла з роботи, а борщу немає. Вона його вилила, бо вважала, що буряк нарізано занадто крупно, і це некорисно для шлунка! Це нормально? — Вона просто хотіла зробити як краще… — Мій борщ усім подобався! — не стрималася Наталя, але одразу збавила тон, щоб не розбудити сина. — Ти його їв з задоволенням. Але твоя мати вирішила, що він поганий. Як і все, що я роблю. Сергій лише важко зітхнув: — Я побалакаю з нею. Обіцяю. Тільки не починай сварку. Наталя мовчала. Такі розмови вже були. Вони завжди закінчувалися однаково: свекруха бідкалася на тиск, пила ліки, а Сергій потім просив дружину «бути мудрішою і поступатися».  Галина Петрівна переїхала до них на початку літа. Вона продала свою двокімнатну квартиру в містечку, пояснивши це тим, що одній їй важко, а гроші потрібні на життя та підтримку здоров’я

«Я взагалі мовчу, хто у цій хаті господар», — голос Галини Петрівни, солодкий і удавано співчутливий, лунав із коридору так,…

user2

А це ж навіть не домашня локшина, синку! — свекруха поклала ложку назад у тарілку з таким виглядом, ніби перед нею стояла не гаряча страва, а справжнісіньке випробування для її шлунка. — У нашій родині чоловіка завжди годували тільки власноруч замішаним тістом. Але ж звідки твоїй дружині знати про такі тонкощі? Вона вимовила це легко, з лагідною посмішкою та абсолютно ніжним голосом. Збоку це виглядало як турботлива порада досвідченої жінки молодій господині. Але я добре знала цей тон. За п’ятнадцять років нашого шлюбу я навчилася розпізнавати кожен відтінок цього голосу. Це був мій щоденний іспит, який я складала щодня і щоразу отримувала незадовільну оцінку. Мого чоловіка звати Тарас. Коли ми познайомилися, мені здавалося, що я зустріла найдобрішого чоловіка у світі. Він був уважним, спокійним, дуже поважав старших і понад усе цінував затишок. Тоді я ще не розуміла, що за цією повагою до старших ховалася повна залежність від думки матері

— А це ж навіть не домашня локшина, синку! — свекруха поклала ложку назад у тарілку з таким виглядом, ніби…

user2

Не дивись на мене так, — продовжувала Галина Петрівна. — Я давно все вирішила і вже оформила відповідні папери. Після мого відходу обидві квартири перейдуть старшим онукам — синам Назара. Зоряна на мить втратила мову. Вона сподівалася на що завгодно, але тільки не на таке повне ігнорування її власної родини. — Мій син не встиг підняти хлопців на ноги, — пояснила свій крок мати. — Це мій святий обов’язок як бабусі — завершити те, що не встиг зробити Назар. У мене немає статків, але те, що маю, я віддам їм. Щоб моє сумління було чистим. — А як же я? А мої дівчата? — з тремтінням у голосі запитала Зоряна. — Вони що, тобі не рідні онуки? Чому ти ділиш дітей на важливих і неважливих? — Не вигадуй казок! — спокійно відмахнулася Галина Петрівна. — Твої дочки ростуть у повній родині. У них є батько, є мати, є стабільність. Їм є на кого спиратися. А хлопці Назара залишилися без батьківського плеча. Потрібно розуміти такі речі. — Я не можу цього зрозуміти! — підвищила голос Зоряна. — Це просто несправедливо

— Та скільки ж можна витягувати з нас останні сили, ця іпотека колись взагалі закінчиться?! — з відчаєм у голосі…

user2

Заїдемо до магазину? Удома зовсім немає овочів на салат, — мовила Софія, дивлячись у вікно. — Може, обійдемося сьогодні без салату? Я дуже втомився, — відповів Святослав, впевнено тримаючи кермо. — Можна й без нього, але завтра все одно доведеться йти. Залиш мене біля супермаркету, а сам їдь відпочивати, — запропонувала дружина. — Ага, а потім ти нестимеш важкі пакети сама, а я почуватимуся нечесно. Ходімо вже разом, — усміхнувся чоловік і повернув на парковку. У магазині Святослав штовхав візок, а Софія вибирала продукти. Через кілька хвилин візок був повний. — Я ж казав, що одним салатом усе не обмежиться, — пожартував Святослав, стаючи в чергу до каси. — Зато цілий тиждень не будемо витрачати час на закупи, — відповіла Софія з усмішкою. — Ой, я забула хліб! Я швидко. Софія побігла між стелажами, а Святослав почав викладати покупки на стрічку. Місця бракувало, і одна з коробок випадково зачепила речі жінки, яка стояла попереду. Жінка обернулася, і в її погляді спочатку читалося роздратування. Святослав одразу вибачився та підняв упаковку. Але жінка не відверталася. Вона дивилася на нього так уважно, ніби намагалася впізнати серед багатьох облич

«Я хочу від тебе дитину», — ці слова, вимовлені напівпошепки в салоні автомобіля, звучали не як початок пристрасного роману, а…

user2

Ну що ти там розглядаєш? — гукнула з кухні мати. Ганна Степанівна, хоч і пересувалася вже з паличкою, все одно намагалася контролювати кожен крок у хаті. — Спізнишся! Ярослав казав, що хрестини о третій. — Та вже йду, мамо. Просто… сукня ця. Чи не занадто яскравa? — Нормальна сукня. Синя, поважна. Ти ж бабуся тепер, а не дівка на вечорницях. «Бабуся». Це слово відгукувалося всередині дивним глухим луном. Ользі було п’ятдесят. Не шістдесят, не сімдесят, а лише п’ятдесят. Але коли вона дивилася на свої руки — з трохи розширеними венами від щоденної праці, від відер з водою, від сапання й городів — їй здавалося, що її молодість минула десь років двадцять тому, навіть не попрощавшись. Того ранку вона вперше за останні п’ять років пішла до селищної перукарні. Майстер Люба довго мила їй голову, стригла кінчики й зафарбовувала сивину, яка останній рік лізла просто катастрофічно. Потім Ольга дістала з шафи нову сукню, яку купила в районному центрі місяць тому. Вона довго вагалася перед дзеркалом магазину, але продавчиня переконала: «Беріть, пані Олю, колір волошковий, вам до очей дуже личить»

Дзеркало в коридорі було старим, із темними плямами по кутках, через які обличчя здавалося трохи розмитим. Ольга вдивлялася в нього…

user2