Navigate
X

Я вже внесла чималий завдаток за ресторан, — продовжила Любов Степанівна. — Богдан про це знав. Його мати теж знала. І ніхто з них не зателефонував, щоб просто порадитися. Вони вирішили все самі. За тебе, за мене, за всіх. І прислали його як кур’єра. Це не економія, доню. Це спроба показати, хто в домі господар. — Мамо, я подумаю. — Подумай. Я не кваплю тебе. У моїй роботі є правило: перш ніж садити щось нове, треба подивитися, що вже росте на цій землі. Інакше нічого не приживеться. Любов Степанівна поклала трубку. Вона подивилася на розірвані картки на столі. Змарновані гроші, змарнований час і дівочі мрії. Кіт зістрибнув на підлогу, понюхав шматок паперу і зачепив його лапою. Софія приїхала наступного дня, в суботу. Без попереднього дзвінка. Любов Степанівна відчинила двері й одразу зрозуміла: донька не плакала, але ніч була важкою. Очі були втомленими, проте погляд здавався дуже спокійним і рішучим

«Ми з мамою вирішили, що весілля краще зробити у нашому дворі» — ця фраза лунає як вирок, але деякі чоловіки…

user2

Коли Софія та Тарас одружилися, у них не було власного житла. Вони орендували невелику квартиру, заощаджуючи кожну копійку. А потім сталася подія, яка змінила все: Софії дісталася спадщина від бабусі. Це була стара хата в селі та невелика земельна ділянка. Софія вирішила діяти розумно: вона продала бабусину нерухомість і вирішила вкласти всі кошти в купівлю ділянки під містом та будівництво сучасного будинку. Усі папери на ділянку та будинок оформили ще до весілля на Софію, оскільки її родина наполягала на тому, щоб спадщина залишилася її особистою власністю. Тарас тоді був абсолютно не проти. Він казав, що головне — мати власний дах над головою, а хто записаний у документах, для нього значення не має. Проте останнім часом ситуація змінилася. Софія не лише віддала свої заощадження на будівництво, а й продовжувала повністю фінансувати масштабний ремонт. Вона оновлювала кухонні меблі, купувала якісну побутову техніку, робила сучасне оздоблення кімнат. Вона хотіла створити затишне гніздечко, де їм із чоловіком було б комфортно. Але для Галини Степанівни цей дім чомусь став особистим подразником. — А звідки це у вас нові плитки у ванній? — запитала свекруха за вечерею наступного дня, роздивляючись світлі стіни. — Тарасику, це ти так добре заробляти почав

— А що, хіба я не правду кажу? — свекруха навіть оком не здригнула, акуратно складаючи свої речі у вітальні.…

user2

Коли до приїзду потяга залишалося близько двох годин, у двері наполегливо подзвонили. Наталія здивувалася та глянула на годинник. Богдан саме поїхав на вокзал зустрічати Тараса, більше нікого в гості не чекали. Напевно, хтось із сусідів зайшов по сіль або знову рекламщики пропонують свої товари. Вона підійшла до дверей і подивилася у вічко. За дверима стояла незнайома дівчина років двадцяти двох у яскравому одязі. «Хто там?» — запитала Наталія через двері. «Мені дуже потрібно поговорити з Наталією, — відповіла незнайомка. — Це терміново і дуже важливо!» Трохи замешкавшись, Наталія відчинила двері. Дівчина, не чекаючи запрошення, одразу переступила поріг і опинилася в передпокої, безцеремонно оглядаючись довкола. «Що вам потрібно? І взагалі, хто ви така?» — запитала Наталія, відчуваючи, як усередині зароджується обурення. Вона не любила, коли чужі люди так брутально порушують її особистий простір. «Добрий день. А Наталію я можу побачити?» — перепитала дівчина. «Якщо вас цікавить Наталія, то це я». «Ви? Оце так так…» — здивувалася незнайомка, уважно, без найменшого сорому оглядаючи господиню з ніг до голови

«Дякую, що відкрили, а то я вже думала, що ви ледве ходите і взагалі не підводитеся з ліжка…» Саме з…

user2

Що ти від мене хочеш? Я доросла людина. Мені треба будувати власне життя, а ти мені тільки заважаєш своїми дзвінками! — Назарчику, я ж хвилююся… Ти їси нормально? Як навчання? — Немає більше навчання! Я працюю. І взагалі, мені час іти. Не дзвони так часто, я сам наберу, коли буде час. Те «потім» перетворилося на роки. Назар поїхав за кордон. Шукав кращої долі, брався за будь-яку роботу, намагався відкрити власний бізнес, але гроші як приходили легко, так і витікали крізь пальці. Він міняв орендовані квартири, країни, людей навколо. Зі сторони здавалося, що він живе повноцінним, яскравим життям. Але щовечора, повертаючись у порожні наймані кімнати, він відчував дивну порожнечу. А Галина чекала. Кожного Святого Вечора вона накривала стіл на двох. Вона вірила, що рипне хвіртка, і на порозі з’явиться її Назарчик. Сусідки казали їй: — Галино, та забудь ти про нього. Він же згадує про тебе лише тоді, коли щось потрібно. Хіба ж так можна з матір’ю

— Соромно з тобою поруч іти, розумієш чи ні? Чотирнадцятирічний Назар навіть не дивився матері в очі, коли кидав ці…

user2

Це мій телевізор! Ви його не купували, ви за нього жодної копійки не дали! — продовжила Софія, не зводячи очей із мокрого від поту обличчя свекрухи. — Мені байдуже, що вам нудно! Ідіть до магазину й купуйте собі новий за власні заощадження, а з моїх речей я вам навіть зламаний пульт забрати не дозволю! Софія зрозуміла, що звичайні слова тут не подіють. Світлана Петрівна дивилася на неї з такою упертістю, ніби тримала в руках не чужу дороговартісну річ, а щось своє особисте, що мусить винести за будь-яку ціну. — Відпусти негайно! — вигукнула Софія і зробила крок назустріч. Вона випростала руки й міцно вчепилася пальцями в пластикову рамку з протилежного боку. Пальці ковзали по гладкій поверхні й уперлися в ребра на задній панелі. Телевізор відчутно хитнувся, коли дві жінки одночасно потягнули його кожна до себе. — Оце так жадібність! — скрикнула Світлана Петрівна, стискаючи руки на тонкому корпусі. — Руки прибрала від мого телевізора! Твого тут нічого немає! Ви все на гроші Тараса купуєте, а отже, це й моє також! — Я цей телевізор купувала за власну премію! — мовила Софія, з силою тягнучи техніку на себе. — Відпустіть, бо ми його просто впустимо! Телевізор, затиснутий між двома жінками, перетворився на предмет дивного перетягування каната просто серед коридору. Широкий екран став перепоною, що розділяла їх

«Коли власна свекруха тягне з твоєї спальні телевізор, найменше очікуєш почути, що ти ж у цьому й винна», — саме…

user2

Синку, я навіть не знаю, як сказати, — тягнула мати. — Мені тут запропонували одну справу. Дуже вигідну. Треба швидко вирішувати, бо перехоплять. — Яку справу, мамо? — запитав Тарас. — Та там із ділянкою біля хати. Потім розкажу, не по телефону. Але треба фінансова підтримка. Сама я не стягну. Софія тоді підвела очі від книжки: — А що це за підтримка? Свекруха наче тільки тоді помітила, що невістка поруч. — Ой, Софійко, доброго дня. Та ти не хвилюйся, я ж у тебе нічого не прошу. Після тієї розмови Софія запитала чоловіка прямо: — Про які кошти йшла мова? — Та я ще сам не знаю. — Як дізнаєшся — спочатку поговори зі мною. — Звісно

— Переказав мої заощадження своїй матері — тепер пояснюй їй сам, чому повернувся до неї з валізою, — мовила Софія…

user2

Ну і як тобі там, в Італії? Добре живеться? — запитала тітка Анна, зсунувши хустку трохи набік і пильно вдивляючись мені в обличчя. Звучало це запитання ніби з турботою, але по гострому, допитливому прижмуру її очей я одразу зрозуміла: не про Італію вона хоче почути. Їй потрібні були сльози, каяття або хоча б тиха скарга на важку чужину, щоб увечері було що розказати сусідам біля магазину. — Добре, — відповіла я легко, закладаючи за вухо пасмо волосся. — Не скаржуся, тітко Анно. Все гаразд. — А сім’ю тобі не шкода? Стільки років прожили… Дочка доросла, вже свій шлях вибирає… І от так усе кинути та поїхати в чужі краї? А тепер ще й люди кажуть, що ти там заміж вийшла. Справді вийшла чи то просто так, аби балакали? Я тільки усміхнулася. У нашому селі давно все за мене вирішили. Для бабів на кутку, для далеких родичів і навіть для випадкових знайомих я була тією жінкою, якій раптово захотілося закордону, швидких грошей, красивого життя та італійського чоловіка. А мій колишній чоловік, Степан, поставав у їхніх розповідях бідолашним, покинутим ґаздою, якого власна дружина проміняла на євро й чужі пальми. Ніхто з них не знав, як усе було насправді. Та й чи хотіли вони знати? Плітка — вона ж завжди цікавіша й соковитіша за правду

— Ну і як тобі там, в Італії? Добре живеться? — запитала тітка Анна, зсунувши хустку трохи набік і пильно…

user2

Галю… А чому б вам не перебратися до мене зовсім? Навіщо вам щодня їздити через усе місто в ту вашу холодну однокімнатну квартиру на окраїні? Тут місця багато. Будемо жити разом. Галина подивилася на нього своїми розумними, дещо втомленими очима. Вона чудово розуміла, що ховається за цим “перебратися”. Це означало: готувати тричі на день, прати, прасувати, міряти йому тиск, стежити, щоб він вчасно приймав ліки від серця, купувати продукти. Тільки тепер — без тієї скромної зарплати, яку їй щомісяця надсилали його сини. Бо яка ж зарплата може бути між людьми, які живуть під одним дахом? — Павле Івановичу, — спокійно сказала вона. — Просто так я до вас жити не піду. Павло аж розгубився. Він сподівався на іншу відповідь. — Як це — “просто так”? Чому? — А тому, Павле Івановичу, — мовила Галина, — що сьогодні я вам потрібна. Мені з вами добре, і вам зі мною затишно. Але завтра, не дай Боже, з вами щось станеться — і хто я в цьому домі? Ніхто. Чужа жінка, яка кілька років прала вам сорочки та варила борщі. Ваші сини прийдуть, подякують, виставлять мої валізи за двері й будуть праві. Бо за законом і за совістю я тут ніхто. Я не хочу на схилі літ почуватися тимчасовою прислугою, яку в будь-який момент можуть попросити на вихід. — А якщо ми одружимося? — нарешті запитав він, підвівши очі. — Якщо одружимося — це інша справа. Це означає, що ви берете за мене відповідальність, а я — за вас. Не як наймичка, а як дружина

Триповерховий будинок із високими стелями та важкими дерев’яними дверима стояв у самому центрі міста, ховаючись від шумного проспекту за кронами…

user2

Синочку! Невісточко! Навіщо вам витрачати стільки грошей? — пританцьовувала свекруха. — У мене є ділянка в хорошому місті. Стоїть порожня вже років десять. Будуйтеся. Марта одразу запитала: — А як оформимо землю? Свекруха навіть образилася. — Господи, Марто! Яке «оформимо»? Павло — мій син. Кому вона колись залишиться? — Я просто хочу, щоб усе було зрозуміло. Павло тоді взяв дружину за руку. — Марто, мама робить нам подарунок. Не шукай проблем там, де їх немає. — Я не шукаю проблем. Я не хочу вкладати великі гроші в будівництво на чужій землі. — Якій чужій? — обурилася свекруха. — Я вам чужа? Розмова закінчилася тим, що Павло ще кілька днів переконував дружину погодитися. Марта погодилася. Але одну річ зробила по-своєму. Замість звичайного капітального будинку вона замовила сучасну модульну конструкцію в українського виробника. Чотири готові секції виготовили на підприємстві, привезли на платформах і змонтували на підготовлених опорах. Свекруха дивилася косо, а чоловік дивувався щодня

Коли Марта звернула з траси на вузеньку дорогу до дачного масиву під Львовом, вона вже уявляла свій вечір до найменших…

Z Oksana

Оксано! Тільки не смійся, але твоя свекруха щойно запитала мене, о котрій годині в суботу приїжджати до вас на новосілля, — схвильовано, поспішаючи, говорила подруга Людмила. — Я спочатку подумала, що вона мене з кимось переплутала, а потім вона сказала, що буде чоловік тридцять і треба приїхати раніше, бо біля вашого будинку всім місця для машин не стане. Оксана завмерла посеред кухні з рушником у руках і кілька секунд просто дивилася на телефон. — Людо, повтори, будь ласка. Скільки людей? — Каже, близько тридцяти. Я ще пожартувала, чи ви там ресторан відкрили, а вона відповіла: «Ні, просто нормальне українське новосілля». Оксано, ти ж сама казала, що кличете тільки нас, твою сестру і ще двох друзів. — Саме так і було. — Тоді я, здається, зараз сказала тобі щось дуже неприємне. — Навпаки. Добре, що сказала і попередила мене. Я передзвоню свекрусі. Де вона взяла таку наглість

— Оксано, тільки не смійся, але твоя свекруха щойно запитала мене, о котрій годині в суботу приїжджати до вас на…

Z Oksana