«Коли власна свекруха тягне з твоєї спальні телевізор, найменше очікуєш почути, що ти ж у цьому й винна», — саме ця думка промайнула в голові Софії, коли вона перегородила дорогу матері свого чоловіка просто серед вузького коридору.

— Куди це ви його потягли?! Поставили негайно на місце! Мені байдуже, що у вашому телевізорі щось там згоріло, це не привід обносити нашу квартиру! Ви взагалі совість втратили, забираєте все, що лежить без нагляду! — кричала Софія, закриваючи собою вихід з помешкання.

Картина, яка відкрилася перед очима жінки, здавалася якоюсь абсурдною виставою. Буквально хвилину тому Софія вийшла з ванної кімнати й почула дивний шум зі спальні — якесь важке сопіння, металевий скрегіт і вовтузню. Вона спочатку подумала, що це її чоловік, Тарас, шукає щось у шафі.

Але з кухні виразно доносилося рівномірне звякання ложки об глибоку тарілку. Чоловік абсолютно спокійно обідав. Заглянувши до спальні, Софія просто заніміла від побаченого: на стіні висів порожній металевий кронштейн, а з розетки вирвали дроти, залишивши на світлих шпалерах брудні темні сліди.

Винуватиця цього погрому вже прямувала до виходу. Світлана Петрівна, жінка кремезної статури, зараз була схожа на запеклого мураху, який тягне здобич до мурашника. Вона міцно, аж до білих кісточок на коротких пальцях, обхопила широку рамку великого п’ятдесятидюймового телевізора.

Важка техніка незручно упиралася нижнім краєм їй просто в живіт, обтягнутий старим халатом у великі квіти. Довгий чорний кабель живлення, який свекруха навіть не здогадалася змотати, волочився по світлому ламінату й чіплявся вилкою за кути плінтусів.

Обличчя Світлани Петрівни налилося червоним кольором від фізичного напруження. На лобі виступали великі краплі поту, а дихання стало важким і переривчастим. Проте в її малих очима не було ні краплі ніяковості чи провини. Там проглядалася лише залізобетонна впевненість у власному праві забирати все, що заманеться.

— Ти на мене не кричи! Розридалася тут на увесь під’їзд, як на базарі! — важко дихаючи, відгризнулася свекруха, навіть не думаючи опускати важку панель на підлогу. — У мене апарат зіпсувався, дивлюся в порожнечу! А ви тут у спальні тільки спите, вам він взагалі не потрібен! У вітальні висить один, вистачить з вас. Я Тарасові мати, маю повне право взяти те, що мені необхідно!

Софія зробила крок уперед, перекриваючи шлях до вихідних дверей. Телевізор був справді важким і вкрай незручним для транспортування. Вузький коридор, заставлений шафою та полицями для взуття, перетворював цю ситуацію на справжнє випробування для обох жінок.

Світлана Петрівна фізично не могла розвернутися з плазмою прямо, їй доводилося боком протискуватися повз меблі, постійно зачіпаючи кутом рамки стіни. Кожен її крок супроводжувався натужним пихтінням, але вона уперто сунула вперед.

Те, що відбувалося, не вкладалося в голові. Літня жінка не просто зайшла в їхню приватну кімнату — вона якось викрутила фіксатори, зняла техніку зі стіни й потягла її геть. І все це під спокійні гастрономічні звуки з кухні.

Син Світлани Петрівни й законний чоловік Софії, Тарас, спокійно доїдав свій гарячий борщ. До вух Софії чітко долітав стук ножа об дошку — чоловік відрізав собі ще хліба, повністю ігноруючи шум у передпокої.

— Яке ще право?! Ви в чужій оселі! Поставили техніку на підлогу, негайно! — карбовано мовила Софія.

Вона впала плечем на одвірок і всім виглядом показала, що повз неї свекруха з цим величезним чорним прямокутником не пройде за жодних обставин. Вона не збиралася залишати це без уваги.

— Це мій телевізор! Ви його не купували, ви за нього жодної копійки не дали! — жорстко продовжила Софія, не зводячи очей із мокрого від поту обличчя свекрухи. — Мені байдуже, що вам нудно! Ідіть до магазину й купуйте собі новий за власні заощадження, а з моїх речей я вам навіть зламаний пульт забрати не дозволю!

Софія зрозуміла, що звичайні слова тут не подіють. Світлана Петрівна дивилася на неї з такою упертістю, ніби тримала в руках не чужу дороговартісну річ, а щось своє особисте, що мусить винести за будь-яку ціну.

— Відпусти негайно! — вигукнула Софія і зробила крок назустріч.

Вона випростала руки й міцно вчепилася пальцями в пластикову рамку з протилежного боку. Пальці ковзали по гладкій поверхні й уперлися в ребра на задній панелі. Телевізор відчутно хитнувся, коли дві жінки одночасно потягнули його кожна до себе.

— Оце так жадібність! — скрикнула Світлана Петрівна, стискаючи руки на тонкому корпусі. — Руки прибрала від мого телевізора! Твого тут нічого немає! Ви все на гроші Тараса купуєте, а отже, це й моє також!

— Я цей телевізор купувала за власну премію! — мовила Софія, з силою тягнучи техніку на себе. — Відпустіть, бо ми його просто впустимо!

Телевізор, затиснутий між двома жінками, перетворився на предмет дивного перетягування каната просто серед коридору. Широкий екран став перепоною, що розділяла їх. Пальці Світлани Петрівни побеліли від напруги. На глянцевій поверхні почали з’являтися жирні відбитки від долонь. Тонкий корпус злегка поскрипував від подвійного тиску.

Свекруха дихала так важко, ніби пробігла довгу дистанцію, але руки не відпускала.

— Пусти, кажу, зламаєш! — прохрипіла вона, намагаючись використати всю свою вагу. Вона почала повільно відступати назад до виходу. Взуття з рипінням ковзало по ламінату. Товстий кабель живлення обмотався навколо її ноги, але вона навіть не звертала на це уваги.

— Самі відпустіть! — Софія уперлася ногою в основу шафи й потягнула рамку вгору, намагаючись вирвати її з рук свекрухи.

З кухні знову донеслося спокійне звякання. Тарас наливав собі компот із глечика, ігноруючи шуми, важке сопіння й суперечку в кількох метрах від нього. Цей факт обурював Софію навіть більше, ніж поведінка свекрухи. Дорослий чоловік просто вирішив не втручатися, уткнувшись у тарілку, поки з його помешкання виносять майно.

— Тобі шкода шматка пластмаси! — говорила Світлана Петрівна. Вона намагалася розвернути корпус. — Нічого, Тарас побачить, яка ти жадібна! Рідній матері телевізора пошкодувала! Я його заберу, як би ти не опиралася!

— Та заберіть свої слова назад! — мовила Софія, відчуваючи, як від напруги болять м’язи.

Вона зробила ще один рух на себе, трохи повертаючи рамку. Усередині щось тихо клацнуло. Тонкий пластик корпусу трохи вигнувся. Жінки завмерли на мить, важко дихаючи. Світлана Петрівна, зрозумівши, що втрачає рівновагу через дріт у ногах, змінила тактику. Замість того щоб тягнути на себе, вона штовхнула телевізор уперед, сподіваючись, що Софія відступить.

Штовшок виявився несподіваним. Маса свекрухи передалася через корпус прямо Софії. Вона хитнулася назад, намагаючись утримати рівновагу.

У цей самий момент вологі долоні Світлани Петрівни ковзнули по рамці. Вона просто не втримала вагу. Телевізор позбувся опори з одного боку. Софія спробувала втримати велику панель самотужно, але незручний хват і зміщений центр ваги не залишили шансів.

Важка техніка з глухим звуком впала нижнім краєм на підлогу corridor. Кут корпусу вдарився об ламінат, і панель завалилася екраном донизу.

Звук був неприємним — сухий хрускіт внутрішніх деталей і тріск пластику. Коли екран вдарився об підлогу, тонка рамка не витримала. Поверхня вмить покрилася сіткою дрібних тріщин, що розійшлися від центру до країв.

Світлана Петрівна відступила назад і притислася спиною до полиці для взуття, витріщившись на пошкоджену техніку. Проте здивування на її обличчі швидко змінилося іншою емоцією. Вона миттєво зорієнтувалася, як повернути ситуацію на свою користь.

— Що ти наробила?! — вигукнула свекруха, показуючи пальцем на розбитий телевізор. Її голос заповнив увесь коридор. — Нащо ти його на підлогу кинула?! Сама не дивишся й іншим не даєш! Спеціально розбила, аби мені не дістався!

Гуркіт і наступний крик свекрухи нарешті привернули увагу Тараса. Двері кухні відчинилися, і в коридор вийшов чоловік. Він тримав у руці шматок хліба. Тарас зупинився на порозі, переводячи погляд із червоного обличчя матері на Софію, а потім на зіпсований телевізор на підлозі.

— Ви що тут улаштували?! — мовив Тарас, проковтуючи їжу.

Він не став з’ясовувати деталі. Чоловік навіть не замислився, чому техніка, яка вранці висіла в спальні, опинилася в коридорі, ще й оповита дротами. Його реакція була передбачуваною — знайти винного дезавгодно, тільки не в особі матері.

— Навіщо ти речі псуєш?! Ти чого на мати кидаєшся через якусь річ?! — заговорив чоловік, розмахуючи хлібом.

— Вона в мене його з рук вирвала й кинула! — додала Світлана Петрівна, прикладаючи руку до грудей. — Вчепилася, я думала, вона мені взагалі спокою не дасть! Вона ж мене трохи з ніг не збила!

— Ти нормальна, Олю?! — підвищив голос чоловік.

Він поклав хліб на тумбу й зробив крок до дружини, наступивши ногою на край розбитого екрана. Раздався ще один сухий тріск пластику під його підошвою.

— Мало того, що техніку зіпсувала, так ще й на мою мати кричиш?! Тобі заспокійливе треба пити! — говорив Тарас, щиро переконаний у своїй правоті.

Софія дивилася, як чоловік продовжує наступати на остатки панелі. Усередині неї не залишилося ні жалю, ні бажання щось пояснювати. Ситуація стала абсолютно безглуздою. Чоловік стояв над розбитою річчю й висував звинувачення, а за його спиною Світлана Петрівна поправляла халат із виразом повної задоволеності. Вона легко переклала провину на невестку й тепер просто спостерігала.

Жодних компромісів більше не передбачалося. Пояснювати щось було марно. У голові Софії з’явилася чітка й холодна рішучість.

Вона мовчки зробила крок уперед, стаючи на уламки пластикової рамки. Навіть коли гострий край торкнувся стопи, вона не звернула на це уваги. Швидким рухом Софія схопила чоловіка за комір футболки. Тканина натягнулася. Тарас від несподіванки замовк, а його очі округлилися. Він звик, що дружина завжди намагається загладити конфлікт, але зараз перед ним була зовсім інша людина.

Скориставшись його розгубленістю, Софія потягнула його на себе й убік. Тарас втратив рівновагу, хитнувся й зачепив плечем дзеркальні двері шафи. Його ноги заплуталися в чорному кабелі живлення, і він змушений був зробити кілька швидких кроків, щоб не впасти.

— Ідіть звідси. Обоє. Швидко, — мовила Софія. Її голос звучав спокійно й твердо.

Вона зробила ще крок, простягнула руку до ручки вихідних дверей, повернула засув і розпахнула двері в під’їзд.

— Ти що робиш?! Прибери руки! — вигукнув Тарас, намагаючись випростатися. — Я тебе зараз саму випроводжу!

Софія не чекала продовження. Вона вперлася долонями йому в груди й виштовхнула його за поріг. Тарас вискочив на сходовий майданчик, трохи споткнувся об килимок і вхопився за перила, намагаючись утриматися на ногах.

Свекровь, яка спостерігала за цим із кутка, зрозуміла, що наступною буде вона. Вираз її обличчя змінився на переляканий. Вона спробувала тісніше притиснутися до стіни.

— А ну йдіть звідси! — мовила Софія, беручи свекруху за рукав халата.

— Ой, допоможіть! Тарасе, синку, роби щось! — заголосила Світлана Петрівна, махаючи вільною рукою.

Софія проігнорувала її вигуки. Вона потягнула свекруху за рукав, змусивши її зробити крок уперед, а потім підштовхнула до виходу. Жінка переступила через поріг і вийшла на сходовий майданчик, опинившись поруч із сином, який якраз розвертався назад.

— Ти взагалі розумієш, що коїш?! — кричав Тарас на увесь поверх, намагаючись підтримати мати. — Ти пошкодуєш про це!

— Що за людина! На рідну мати руку підняти! Через якийсь телевізор! — бідкалася Світлана Петрівна, спираючись на стіну.

Софія стояла в дверях, дивлячись на них абсолютно спокійно. Вона перевела погляд на тумбочку в коридорі. Там, поруч із залишеним хлібом, лежав довгий чорний пульт. Єдина ціла деталь від зламаної техніки.

Вона повільно взяла пульт. Пластик був холодним і легким.

— Пульт забрати забули, — мовила Софія рівним голосом.

Вона розмахнулася й кинула пульт у бік Тараса. Той пролетів крізь повітря й влучив чоловікові в плече, після чого впав на бетонну підлогу й розпався на частини. Дві батарейки вискочили з корпусу й котилися вниз по сходах.

Не чекаючи відповіді чи нових слів, Софія зробила крок назад, взялася за ручку й спокійно зачинила важкі двері, повернувши замок на всі оберти.