Navigate
X

Олег прийшов не сам, а зі своєю дружиною Аліною. Вони навіть не встигли роззутися, як розмова одразу зайшла про гроші та спадщину. — Слухай, Даро, ми тут порахували, що ти непогано влаштувалася, — з порога заявив Олег, проходячи до вітальні. — Мама колись казала, що житло наше спільне. Нас троє у батьків. Значить, і прибуток маємо ділити на трьох. Все чесно. Аліна тим часом уже тримала в руках телефон, щось зосереджено вираховуючи на екрані. Вона кивала головою на кожне слово чоловіка. Дарина спокійно відклала книжку, яку читала до їхнього приходу, і підвелася з дивана. Вона очікувала цієї розмови вже дуже давно, тому внутрішньо була готова. — Який саме прибуток ти маєш на увазі, Олегу? — запитала вона тихим, але впевненим голосом. — Ну як який? — здивувався брат. — Сусіди кажуть, що до тебе постійно люди приїжджають. Хто на вихідні, хто у відрядження. Ти ж кімнати здаєш подобово. Гроші заходять щомісяця. А ми з Христиною наче й не рідні тобі, сидимо без копійки

Олег прийшов не сам, а зі своєю дружиною Аліною. Вони навіть не встигли роззутися, як розмова одразу зайшла про гроші…

user2

Родино! Увага! У мене є важлива новина! — проголосив Андрій, самовдоволено озираючись. — Ми з Тетяною, моєю дружиною, вирішили зробити нашій іменинниці, моїй сестричці, царський подарунок. Ірино, ти ж так мріяла про власну ділянку? Про затишок? Тетяна завмерла і розхвилювалася дуже. — Ми обговорили це і вирішили, — Андрій широким жестом обвів територію, — ця дача відтепер твоя! Дарю від чистого серця! Гості завелися оплесками. Ірина раділа, а пані Валентина, її мати, витирала сльози розчулення, дивлячись на сина. — Я тут знесу ці кущі, — голос Ірини звучав тріумфально, — тут буде альтанка, а там, де туї — теплиця! Тетяна ледь помітно посміхнулася, але в її очах не було жодного натяку на радість. — Андрію, з яких це пір ти розпоряджаєшся нерухомістю, до якої не маєш жодного юридичного стосунку? Цей будинок — власність мого батька, яка перейшла мені за дарчою ще задовго до нашого шлюбу. За столом раптово запала тиша. Гості замовкли, втупившись у тарілки. — Що ти верзеш? — Андрій почервонів. — Я сказав — дарую, значить дарую! Я тут чоловік, я тут господар! Моє слово — закон для нашої сім’ї

Сонце ледь торкалося верхівок сосен, що оточували затишне містечко під Києвом, але повітря вже було наповнене передчуттям літньої спеки. Тетяна…

Z Oksana

Ви подивіться на неї! — реготала Одарка на все подвір’я, тримаючи в руках склянку з узваром. — Прийшла на свято в лахах, які ще її бабця носила. А хата їхня? Та то ж не хата, а курінь на курячих ніжках! Страховище на всю вулицю. Одразу видно, які там господарі — один за комірець закладає, а інша тільки сльози витирає. З того весілля я пішла іншою людиною. Наступного ранку подала на розлучення, подзвонила подрузі в Рим і за два місяці вже поїхала. Ті в’їдливі слова Одарки мені так в’їлися в душу, що стали стимулом: я справно відправляла кожну копійку додому, і тепер у мене найкращий будинок не лише на вулиці, а й в усьому селі. Коли Уляна підросла, то взяла управління будівництвом у свої руки, і ми втрьох із моєю мамою непогано справлялися. Я лише мріяла, коли в цю нову хату прийде достойний зять. І от донька ошелешила мене новиною: до неї сватається син тієї самої Одарки, Олег. Мені це одразу не сподобалося, але я пообіцяла приїхати на Петра додому й влаштувати сватання. Подумала, що діти не мають відповідати за батьків, і син Одарки може бути зовсім іншим

Ще в травні мені зателефонувала донька в Італію і сказала, що планує виходити заміж. Я, звичайно, дуже зраділа. Уляні вже…

user2

Світлано! Чому ти так погано готуєш? — чоловік видав звук, що нагадував зітхання. — Це настільки несмачно, що я навіть не знаю, як це назвати. Невже так важко бодай трохи спецій додати? Чи тобі шкода для власного чоловіка? Світлана застигла. — Юрію, я ж клала і перець, і спеції. Ти ж сам казав, щоб не було гострого, — спробувала вона захиститися. — Я казав не робити «помиї», — відрізав він, зневажливо кинувши серветку на стіл. — Ти знову все переплутала. Взагалі, останнім часом ти стала якоюсь незібраною. Може, тобі варто повчитися у моєї матері? У неї все смачніше. А ти, як завжди. Світлана відчула, як у горлі став клубок. — Знаєш що, — Світлана спокійно подивилася йому в очі. — Якщо тобі так подобається готування твоєї матері, то двері навстіж. Завтра вихідний, автобуси ходять чудово. Їдь і снідай, обідай та вечеряй там, скільки влізе. А мою працю прошу більше не критикувати. Я не в ресторані працюю, а вдома

Місто Буча, вечір, за вікном будинку, що потопає в тіні старих лип, поволі гасне сонце. Світлана стояла біля робочої поверхні,…

Z Oksana

Проходь, не стій у дверях, — голос Оксани, колишньої дружини її чоловіка, звучав несподівано спокійно й навіть привітно. — Нам усім треба серйозно поговорити. — Ти пропонуєш мені пройти у моєму ж домі? — Христина ледь помітно усміхнулася, але в кімнату все ж зайшла, поставивши важкі сумки біля дивана. — Сергію, може, ти хоч щось поясниш? Сергій стояв біля вікна, уважно розглядаючи двір. Його плечі були сильно напружені, а руки сховані в кишенях. — Я прийшла сама, — тихо мовила Оксана, опустивши очі. — Сергій не знав, що я з’явлюся саме сьогодні. — Знижував імовірність, але знав, що цей день настане, — нарешті обернувся Сергій. Його погляд був утомленим. Христина дивилася то на чоловіка, то на його колишню, намагаючись зрозуміти, що змусило цю жінку вперше за довгі роки переступити поріг їхньої квартири. За весь час їхнього шлюбу Оксана ні разу не заходила далі подвір’я, навіть коли передавала речі для спільного сина Дениса. — То що сталося? — Христина присіла на краєчок крісла. — Навіщо ці таємниці

— І давно твоя колишня дружина хазяйнує на моїй кухні? — Христина завмерла на порозі, стискаючи в руках важкі пакети…

user2

Катрусь, у тебе такий класний гардероб! Можна я буду брати деякі твої речі? Тобі ж не шкода? — з милою посмішкою запитала вона. — Надю, але ж ти привезла багато свого одягу. Та й стиль у нас трохи різний, мої речі більш строгі, класичні, — спробувала заперечити Катя. — Та ну, яка класика, ти ж не на пенсії! На мені ця сукня виглядає навіть цікавіше. А моє все вже набридло, хочеться чогось нового, — легковажно відповіла дівчина. Катя вирішила не сперечатися через одяг, але знову спробувала повернути розмову до серйозних речей. — Надю, і все ж таки, яке у тебе бачення майбутнього? Не можна просто сидіти вдома. — Катю, ну яка робота за копійки? Я не створена для того, щоб тяжко працювати з ранку до вечора. Жінка має прикрашати життя, надихати. Моя мета — знайти надійного чоловіка, який зможе забезпечити мені гідний рівень. Як твій Олексій, наприклад, тільки успішнішого. А для цього треба мати відповідний вигляд, щоб на мене звертали увагу серйозні люди, а не бідні студенти. Катя лише похитала головою. Вона вирішила, що якщо сестра позичить кілька суконь, то нічого страшного не станеться

— Олексію, ну як я можу її там залишити? Вона ж зовсім розгублена, закрилася в тій порожній хаті й навіть…

user2

Сюрприз! А ми тут повз ваше місто у справах проїжджали, дай, думаємо, заскочимо до наших улюблених родичів! Не чекали? А ми приїхали! — голосно оголосила Олена, впевнено заходячи в коридор і навіть не чекаючи запрошення. — Олено, Ігорю, добрий вечір… Вибачте, але вже майже одинадцята вечора. Нам завтра зранку дуже рано вставати на роботу, та й сину в школу, — розгублено промовив Андрій, тримаючи руку на дверях. — Ой, та яка робота, перестань! Ми ж ненадовго! Годинку посидимо, чаю поп’ємо, поспілкуємося про життя, ми ж тепер одна родина, треба триматися разом! Ігорю, діставай гостинці, розвантажуй торби! — махнула рукою гостя, активно знімаючи взуття. Ігор швиденько пройшов на кухню, виставив на стіл домашні пироги, якісь наїдки, консервацію. Господарям просто забракло духу і жорсткості виставити людей серед ночі на вулицю. Вони були виховані інакше, тому змушені були підтримувати розмову. Той вечір затягнувся далеко за північ. Гості голосно розмовляли, обговорювали весілля, ділилися своїми планами на майбутнє і зовсім не помічали, що Катерина ледь тримає очі відкритими, а Андрій щохвилини дивиться на годинник. Наступного дня на роботі подружжя почувалося неймовірно втомленим і розбитим

— Будь ласка, заберіть її, я вас дуже прошу! Ми вже йдемо, чуєте? Ми просто повз проїжджали! — Олена ледь…

user2

Весілля не буде, Тарасе. Хлопець здивовано підвів очі. — Ти жартуєш? Через якусь суперечку ти руйнуєш усе, що ми будували два роки? Через ключі й сережки? — Ні, не через сережки. Через те, що для тебе нашої родини ще немає, а твоя мама вже керує нашим життям. Я не хочу бути чужою у власному домі. Я не хочу виправдовуватися за те, що купую за свої гроші. Забирай обручку і поверни мені мої ключі. Тарас мовчки дістав із кишені зв’язку, зняв дублікат і поклав на стіл поруч із каблучкою. — Ти ще пошкодуєш, — тихо сказав він, підводячись. — Таку родину, як у нас, ти більше не знайдеш. Мама бажала нам тільки добра. — Прощавай, Тарасе, — відповіла Юля, відчиняючи перед ним двері. Наступного ранку Юля прокинулася дуже рано. Голова більше не боліла, хоча на душі було важко. Перше, що вона зробила — зателефонувала майстру і змінила замок на вхідних дверях. Це коштувало грошей, але спокій був дорожчим. Потім була важка розмова з батьками. Мама спочатку бідкалася, переживала, що скажуть родичі, адже запрошення вже розіслані. Але коли Юля розповіла все як є, батько коротко відрізав: “Доню, ти все зробила правильно. Краще зараз, ніж потім усе життя терпіти”. Юля зателефонувала в ресторан. Бронь скасували, хоча завдаток, який вони залишили, повернути не вдалося. Це була відчутна сума, але Юля сприйняла це як плату за свій життєвий урок

— Знаєш, Юлю, якщо ти збираєшся стати частиною нашої родини, тобі доведеться навчитися ділитися і не бути такою егоїсткою, —…

user2

Степане! Я не збираюся продавати цю хату, сину, — голос Віри Іванівни тремтів, але звучав твердо. — Забирайтеся геть, поки я не покликала сусідів. — Мамо, ну не будь такою впертою! — Степан почав нервово ходити по гравію. — Ти сама подивись на цей будинок: вікна старі, дах протікає, сад геть здичавів. Тобі самій тут важко! — Поки я дихаю, цей дім залишиться в нашій родині, — відрізала вона, навіть не глянувши на чоловіка з планшетом. Степан приїхав не сам. Чоловік у костюмі вже встиг зробити кілька знімків вітальні через відкриті двері. — Степане, що все це означає? — тихо запитала мати, намагаючись не видавати свого хвилювання. — Ділянка просто шикарна, — діловито зауважив агент. — Дев’ять соток, близько до озера. Будинок трохи застарий, але під капітальний ремонт або під знесення — ідеально. — Який ще клієнт? — Віра Іванівна відчула, як підкошуються ноги. — Я не давала згоди на продаж! Степан опустив очі до землі. — Мамо, нам потрібно поговорити. Серйозно. Виріши проблеми мої

Стареньке селище Козин, що розкинулося неподалік столиці, сьогодні зустрічало не лагідним ранковим сонцем, а напруженою тишею. Віра Іванівна стояла біля…

Z Oksana

Оксано! Ти що, не чуєш там? — свекруха була роздратованою. — Марія Іванівна з такою силою шарпала металеву ручку хвіртки, що паркан здригався. Біля її ніг височіли три велетенські картаті сумки, два роздуті пакети з супермаркету та зв’язка довгих дерев’яних рейок. Оксана неспішно струсила з долонь прилиплу вологу землю. — Я чую, Маріє Іванівно. Доброго дня. Вона зупинилася рівно за метр від хвіртки, не поспішаючи відчиняти. — Доброго! — випалила свекруха. — Замок заїло! Відчиняй мерщій, сонце пече, у мене тиск стрибає, я з дороги, ледь ноги переставляю! — Його не заїло, Маріє Іванівно. — Він новий. — У сенсі новий? — мати примружилася, намагаючись розгледіти обличчя невістки крізь дрібні комірки сітки. — Навіщо новий? Ми ж старий лише позаминулого року змащували! Відчиняй! Чого стала як істукан? — свекруха підхопила найближчу сумку за лямки. — Я тут до вересня жити буду. Андрій сказав, свіже повітря мені корисне для суглобів. Я розсаду привезла, помідори будемо садити. — Андрій, мабуть, забув мені про це повідомити. Оксана навіть не ворухнулася. — Оксано, ти що собі надумала? — голос свекрухи раптово перейшов на крик. — У мене тут елітні сорти розсади сохнуть! — Розсаду можете залишити біля паркану. Я полию ввечері. А вас я не запрошувала, ідіть геть

Той день був світлим та погожим, але все змінилося швидко. — Оксано! Ти що, зовсім нічого не чуєш там? Марія…

Z Oksana