— Мамо, тільки не кажи, що ми знову запізнюємося! Я вже пів години взута стою, а ти досі шукаєш окуляри, які в тебе на голові!

Одинадцятирічна Соломія стояла біля дверей квартири з маленьким бузковим рюкзаком за плечима й дивилася на матір із таким серйозним виразом обличчя, наче саме від неї залежало відправлення ранкового автобуса.

— Не перебільшуй, я шукаю не окуляри, а ключі, — відповіла Олеся, зазираючи під журнали на комоді.

— Ключі в тебе в руці.

Олеся подивилася на власну долоню й розсміялася.

— Так. Чудовий початок дня. Нікому не кажи.

— Андрієві скажу.

— Особливо Андрієві не кажи.

— Уже пізно, — озвався чоловічий голос із коридору. — Я все чув.

Андрій стояв біля відчинених дверей із великим спортивним рюкзаком. Він приїхав за ними десять хвилин тому і відтоді двічі нагадав, що треба виходити, бо вони домовилися провести цілу суботу в дендропарку.

Олеся зустрічалася з ним майже рік.

Після попередніх непростих стосунків вона довго нікого не підпускала близько до себе. Їй було тридцять сім, вона працювала бухгалтеркою у великій логістичній компанії, сама виховувала доньку й давно навчилася справлятися з більшістю життєвих справ без сторонньої допомоги.

Андрій з’явився у її житті несподівано. Спочатку приносив каву до офісу, потім почав зустрічати після роботи, а ще через кілька місяців познайомився із Соломією.

Дівчинка прийняла його обережно.

Андрій теж не поспішав.

І саме це Олесі подобалося.

— Усі готові? — запитав він.

— Я ще о сьомій була готова, — повідомила Соломія.

— Ось бачиш, Олесю, у цій родині є хоча б одна організована людина.

— Дуже смішно. Краще скажи, воду взяв?

— Взяв дві пляшки.

— Я теж дві.

— Мамо, а бутерброди?

— Є.

— Персики?

— Є.

— Сирники?

— Є.

— Печиво?

Андрій підняв руку:

— Стоп. Ми їдемо в парк на один день чи переселяємося туди?

Соломія засміялася.

— З мамою ніколи не знаєш.

За п’ятнадцять хвилин вони вже їхали містом. Соломія сиділа позаду й розповідала про однокласницю, яка завела хом’ячка й назвала його Василем Петровичем.

— Чому Петровичем? — запитав Андрій.

— Бо просто Василь звучить несерйозно.

— Логічно. А прізвище є?

— Ще вибираємо.

— Передайте класу, що я пропоную Пампушенко.

— Василь Петрович Пампушенко?

— Поважна людина.

Соломія так засміялася, що Олеся теж усміхнулася.

— От за це я тебе й люблю, — сказала вона Андрієві.

— За талант давати прізвища хом’якам?

— За те, що з тобою легко.

Андрій коротко глянув на неї.

— Запам’ятаю. Раптом колись знадобиться аргумент.

Дорога зайняла трохи більше години.

Коли вони приїхали, сонце вже добре пригрівало. Біля входу продавали кукурудзу, морозиво, каву та домашню випічку. Соломія одразу потягнула матір до невеликого кіоску.

— Мам, дивись, які булочки!

— Ми десять хвилин тому їли.

— То було десять хвилин тому.

— Залізний аргумент.

Андрій подивився на цінник.

— Сто двадцять гривень за булочку?

— Там фісташковий крем, — пояснила Соломія.

— За сто двадцять гривень фісташка має сама вийти, привітатися й розповісти, як минув її день.

Олеся засміялася.

— Ходімо вже, економісте.

Перші кілька годин усе було чудово.

Вони гуляли алеями, фотографувалися біля озера, дивилися на декоративних птахів. Соломія годувала рибок дозволеним кормом і раз у раз кликала:

— Андрію, дивись!

Він підходив.

— Бачу.

— А цю?

— Бачу.

— А он ту велику?

— Соломіє, я вже почуваюся працівником рибного господарства.

Дівчинка сміялася.

Опівдні вони знайшли столик у затінку.

Олеся розклала їжу.

— Так, кому сирник?

— Мені два, — одразу сказала Соломія.

— Один.

— Півтора.

— Домовилися.

Андрій відкрив свою пляшку води й зробив кілька ковтків.

— А це моя, — сказав він і поставив її біля свого рюкзака. — Щоб потім не шукати.

Олеся навіть не звернула уваги.

Вона дістала другу пляшку, налила Соломії, попила сама.

Потім вони знову пішли гуляти.

Близько третьої дня стало значно спекотніше.

Соломія зняла кепку, витерла чоло й запитала:

— Мамо, є вода?

Олеся дістала свою пляшку.

На дні залишалося зовсім трохи.

— Допивай.

Дівчинка випила.

— Ще хочу.

— Зараз купимо.

Андрій ішов поруч і тримав свою пляшку, в якій залишалося більше половини.

Олеся кивнула на неї:

— Дай Соломійці кілька ковтків, будь ласка.

Він подивився на пляшку.

— А де ваша?

— Закінчилася.

— Я ж казав, що треба розраховувати.

Олеся подумала, що він жартує.

— Добре, пане завгоспе. Дай дитині попити.

Андрій не простягнув пляшку.

— Тут ще далеко до виходу.

— І що?

— А якщо я захочу пити?

Соломія підняла на нього очі.

— Я багато не вип’ю. Чесно.

— Соню, справа не в тому, багато чи мало. Треба вчитися думати наперед. Ви випили дві свої пляшки, а я свою беріг.

Олеся перестала усміхатися.

— Андрію, їй одинадцять.

— І що? Саме час учитися.

— Чого?

— Відповідальності.

— Відповідальності за те, що в спекотний день дитина захотіла пити?

— Олесю, не починай.

Соломія тихенько сказала:

— Мам, не треба. Я потерплю.

Олеся одразу повернулася до неї.

— Нічого ти терпіти не будеш.

Вона озирнулася. Найближчий кіоск був метрів за триста.

— Ходімо, купимо.

Андрій зітхнув:

— Тепер через це будемо повертатися?

Олеся зупинилася.

— Через що «це»?

— Через воду.

— Так, Андрію. Через воду.

— Я просто кажу, що можна було подумати раніше.

— А я просто кажу, що дитина захотіла пити.

— У тебе дивна звичка робити проблему з будь-якої дрібниці.

Олеся нічого не відповіла.

Вона взяла Соломію за руку й пішла до кіоску.

— Мамо, ти сердишся?

— Ні.

— Сердишся.

— На тебе — ні.

— Я справді багато випила?

Олеся різко зупинилася.

— Послухай мене уважно. Ти гуляла кілька годин у спеку. Якщо хочеш пити — кажеш про це. Ніколи не думай, що маєш мовчати, щоб комусь було зручніше.

— Добре.

— Я серйозно.

— Добре, мам.

Вони купили дві великі пляшки.

Коли повернулися, Андрій сидів на лавці й дивився в телефон.

— Нарешті.

Олеся простягнула йому одну.

— Візьми.

— Навіщо?

— Щоб тобі точно вистачило.

— У мене є.

— Тоді нехай буде запас.

Він глянув на неї.

— Ти зараз спеціально?

— Що спеціально?

— Оце все.

— Я купила тобі воду.

— З таким обличчям, наче я зробив щось страшне.

Олеся застебнула рюкзак.

— Ходімо. До автобуса залишилося дві години.

— От і добре.

Соломія мовчки йшла між ними.

І вперше за цілий день уже не просила Андрія подивитися ні на рибок, ні на квіти, ні на смішні фігурки біля озера.

Біля виходу з парку Соломія побачила невеличку сувенірну крамничку.

— Мам, можна подивитися?

— Звичайно.

На полиці стояли керамічні пташки, магніти, листівки, брелочки.

Дівчинка взяла маленького зеленого жабенятка.

— Дивись, яке смішне.

— Скільки коштує?

— Дев’яносто гривень.

— Якщо хочеш — бери.

Соломія повернулася до Андрія:

— А тобі подобається?

— Нормальне.

— Я його на рюкзак причеплю.

— Тільки не загуби.

Дівчинка поклала брелок біля каси.

Олеся вже діставала картку, коли Андрій сказав:

— А вона сама не може заплатити?

Олеся не зрозуміла.

— Що?

— У неї ж є кишенькові гроші.

— Є.

— Нехай купить за свої.

Соломія одразу поклала брелок назад.

— Не треба, мам.

— Соню, бери.

— Я передумала.

— Ти щойно хотіла.

— Уже не хочу.

Олеся купила жабенятко й поклала доньці в долоню.

— Це від мене.

Коли вони вийшли, Андрій сказав:

— Ти її розбалуєш.

— Дев’яносто гривень?

— Справа не в сумі.

— А в чому?

— У принципі.

Олеся зупинилася.

— Сьогодні в тебе якийсь дуже насичений день принципів.

— От бачиш, знову починаєш.

— Я ще нічого не починала.

— Просто не хочу, щоб дитина звикала, що все отримує за першою вимогою.

Соломія йшла на кілька кроків попереду.

Олеся понизила голос.

— Вона нічого в тебе не просила.

— Але ти купуєш.

— Бо я її мама.

— А якщо ми колись житимемо разом?

Олеся подивилася на нього.

— Що тоді?

— Тоді доведеться мати спільні правила.

— Які саме?

— Нормальні. Щоб вона розуміла ціну речей, їжі, грошей.

— Вона це чудово розуміє.

— Не схоже.

— Андрію, поясни мені конкретно, що сьогодні зробила Соломія.

— Випила всю вашу воду. Захотіла якусь дрібничку. До того просила морозиво.

— Морозиво я сама їй запропонувала.

— Ну от. Ти навіть не помічаєш.

Олеся кілька секунд мовчала.

— Чого саме я не помічаю?

— Що вона звикла отримувати все.

— Андрію, ти сьогодні вперше проводиш із нею цілий день.

— І саме тому бачу збоку.

— Збоку ти побачив дитину, яка попросила води та брелок за дев’яносто гривень.

— Не перекручуй.

— Я повторюю те, що сталося.

Він роздратовано поправив рюкзак.

— Мені здається, ми просто по-різному дивимося на виховання.

— Можливо.

— От і все.

— Можливо, не все.

В автобусі Соломія сіла біля вікна.

Олеся — поруч.

Андрій зайняв місце через прохід.

За двадцять хвилин дівчинка заснула, поклавши голову матері на плече.

Андрій нахилився.

— Ти тепер весь вечір мовчатимеш?

— Я не мовчу.

— Ти прекрасно розумієш, про що я.

— Не хочу говорити при Соломії.

— Вона спить.

— Саме тому говори тихіше.

— Добре. Я не розумію, що сталося.

Олеся подивилася на нього.

— Справді?

— Справді. Я просто не дав їй свою пляшку, бо думав, що вода ще знадобиться.

— Ми були в парку, де воду можна купити.

— Не бачив кіоску.

— Я знайшла його за кілька хвилин.

— Ну то проблема вирішилася.

— Для тебе — так.

— А для кого ні?

Олеся погладила доньку по волоссю.

— Для неї.

— Ой, тільки не треба робити з цього якусь драму.

— Вона після цього запитала мене, чи багато випила.

Андрій замовк.

— І що?

— А те, що дитина почала почуватися винною через кілька ковтків води.

— Я не казав, що вона винна.

— Ти сказав їй, що треба розраховувати й бути відповідальною.

— І що тут неправильного?

— Те, що ти говорив це спраглій дитині, тримаючи в руці напівповну пляшку.

— Олесю…

— Тихіше.

Він відкинувся на сидіння.

— Ти надто її опікаєш.

— Можливо.

— Так вона ніколи не стане самостійною.

— Вона сама збирається до школи, робить частину покупок біля дому, має свої обов’язки, допомагає мені, вчиться розпоряджатися кишеньковими грошима. Самостійність не починається з відмови дати дитині напитися.

— Добре. Я зрозумів.

— Не думаю.

— А що ти хочеш почути? Щоб я попросив вибачення за пляшку?

Олеся подивилася у вікно.

— Нічого.

— От саме. Ти сама не знаєш, чого хочеш.

Соломія ворухнулася.

Розмова припинилася.

До Чернівців вони повернулися вже ввечері.

— Поїхали до мене, — запропонував Андрій. — Я вчора купив продукти, зробимо вечерю. У мене на подвір’ї вже абрикоси достигають.

Соломія тихо запитала:

— Мам, а можна додому?

Андрій почув.

— Соню, ну що ти? Ми ж домовлялися. Я ще настільну гру підготував.

— Я втомилася.

— Усі втомилися.

Олеся подивилася на доньку.

— Може, справді додому?

Андрій одразу насупився.

— Серйозно? Я спеціально все купував.

— Андрію, вона втомилася.

— Пів години посидимо, повечеряємо — і я вас відвезу.

Соломія нічого не сказала.

— Добре, — погодилася Олеся. — Ненадовго.

Будинок Андрія стояв на околиці міста. Невеликий, охайний, із садком, який дістався йому від бабусі.

Коли вони зайшли на подвір’я, Соломія трохи ожила.

— О, абрикоси!

— Не чіпай зелені, — одразу сказав Андрій. — Я їх рахував, хочу цього року нормально зібрати.

Дівчинка відсмикнула руку.

— Я тільки дивилася.

— Я ж не сварюся.

Олеся глянула на нього, але промовчала.

На кухні Андрій почав діставати продукти.

— Соню, сир будеш?

— Буду.

— Скільки?

— Не знаю.

— Як це «не знаю»?

— Андрію, поклади їй два шматочки, — сказала Олеся.

— Я просто питаю, щоб потім не викидати.

— Два.

Він поклав рівно два.

Потім дістав помідори.

— Огірок?

— Так.

— Один чи половину?

Соломія подивилася на матір.

Олеся відчула, як дівчинка напружилася.

— Андрію, постав усе на стіл. Кожен візьме, скільки захоче.

— А потім залишки?

— Покладемо в холодильник.

— Нарізане вже не те.

— Тоді не нарізай багато.

— Я саме тому й питаю.

Олеся відсунула стілець.

— Соню, ходімо на подвір’я.

— А вечеря?

— Через десять хвилин.

Вони вийшли.

Соломія одразу прошепотіла:

— Мам, він завжди такий?

— Який?

— Наче я все з’їм.

Олеся присіла перед нею.

— Ні.

— Мені незручно щось брати.

— Не думай про це.

— Я краще вдома поїм.

— Добре.

— Ти не сердишся?

— На тебе — ні.

— А на нього?

Олеся поправила доньці волосся.

— Дорослі самі розберуться.

У дальньому кутку саду росла стара черешня. Під нею стояла невелика миска.

Соломія підбігла.

— Мам, дивись, які великі!

— Красиві.

— Можна одну?

Олеся озирнулася.

— Запитай Андрія.

Дівчинка одразу похитала головою.

— Не хочу.

— Чому?

— Він скаже, що рахував.

Олеся нічого не відповіла.

Вона сама зірвала дві стиглі черешні.

Одну простягнула доньці.

— Тримай.

Соломія ще не встигла взяти ягоду, як із кухні вийшов Андрій.

— Ви що робите?

Олеся повернулася.

— Черешню їмо.

— Я бачу.

— То навіщо питаєш?

— Я ж казав, що хочу завтра зібрати її й відвезти мамі.

— Ми взяли трішки.

— Справа не в цьому.

Олеся повільно опустила руку.

— А в чому?

— У тому, що можна було запитати.

Соломія тихо сказала:

— Я не буду.

І поклала свою ягоду на край столу.

Олеся подивилася спочатку на черешню, потім на доньку, потім на Андрія.

— Соню, бери.

— Не хочу.

— Ти хотіла.

— Уже ні.

Андрій розвів руками.

— От бачиш? Я взагалі нічого їй не сказав.

— Саме це ти зараз побачив?

— А що я мав побачити?

— Ходімо в будинок.

— Навіщо?

— Поговоримо.

— Та говори тут.

Олеся кивнула Соломії:

— Сонечко, посиди кілька хвилин на гойдалці.

— Добре.

Коли дівчинка відійшла, Олеся повернулася до Андрія.

— Я зараз поставлю одне запитання. Відповідай просто.

— Слухаю.

— Тобі шкода для моєї дитини їжі?

— Що за дурне питання?

— Відповідай.

— Ні.

— Води?

— Знову починається.

— Черешень?

— Олесю, ти змішуєш абсолютно різні речі.

— Для мене вони сьогодні стали однією.

— Я просто люблю порядок.

— Ні. Порядок — це коли речі лежать на своїх місцях. А коли одинадцятирічна дитина боїться взяти шматок огірка, бо дорослий чоловік може вирішити, що вона взяла забагато, — це вже не порядок.

— Вона нічого не боїться.

— Вона щойно відмовилася від черешні, яку хотіла, бо не хоче слухати зауваження.

— Ти сама її так налаштувала.

Олеся подивилася на нього.

— Я?

— Так. Ти цілий день дивишся на мене так, наче я якийсь монстр. Дитина це бачить.

— Не перекладай на мене те, що робиш сам.

— А що я такого зробив? Не дозволив випити мою воду? Попросив не рвати ягоди? Запитав, скільки їй покласти їжі? Це тепер проблема?

— Для мене — так.

— Тоді проблема в тобі.

Олеся кивнула.

— Можливо.

— Нарешті.

— І саме тому ми зараз поїдемо.

Андрій завмер.

— Куди?

— Додому.

— Через дві черешні?

— Ні.

— А через що?

— Через цілий день.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Ми майже рік разом.

— Знаю.

— І ти зараз перекреслиш рік через воду та ягоди?

— Я нічого не перекреслюю. Я просто сьогодні побачила те, чого раніше не бачила.

— Що саме?

— Як ти поводишся, коли треба ділитися не тоді, коли тобі зручно, а тоді, коли це потрібно іншій людині.

— Оце ти накрутила.

— Можливо.

— Я економний. І ніколи цього не приховував.

— Економити можна на зайвих покупках. На дитині, яка просить води, я економити не буду.

— Знову вода!

— Так, Андрію. Знову вода. Бо ти міг просто дати їй пляшку. Без лекції. Без виховання. Без підрахунків.

— А потім вона сяде тобі на голову.

— Вона моя донька.

— Саме тому ти нічого не бачиш.

— А ти сьогодні показав достатньо.

Він кілька секунд дивився на неї.

— Добре. Їдьте. Завтра заспокоїшся — поговоримо.

— Ні.

— Що «ні»?

— Завтра я не приїду.

— Олеся, не сміши.

— Я не сміюся.

— Ти хочеш розійтися?

— Так.

Андрій навіть відступив.

— Ти це зараз серйозно сказала?

— Так.

— Через один невдалий день?

— Через те, що в один день я побачила достатньо.

Соломія сиділа на гойдалці, коли Олеся підійшла до неї.

— Соню, збирай рюкзак.

— Ми їдемо?

— Так.

Дівчинка швидко підвелася.

— А вечеря?

— Вдома щось приготуємо.

— Макарони?

— Макарони.

— З сиром?

— Навіть із великою кількістю сиру.

Соломія вперше за останні кілька годин усміхнулася.

Андрій стояв на ґанку.

— Я вас відвезу.

— Не треба.

— Не вигадуй. Уже вечір.

— Викличу машину.

— І витратиш гроші невідомо на що.

Олеся повернулася до нього.

— От бачиш, ти навіть зараз не можеш зупинитися.

— Що я знову сказав?

— Нічого. Гарного вечора.

Вона замовила машину.

Поки чекали, Андрій кілька разів виходив із будинку.

Спочатку приніс Соломії кофту.

— Візьми, прохолодно буде.

— Дякую.

Потім підійшов до Олесі.

— Ти справді не хочеш поговорити нормально?

— Ми поговорили.

— Ні. Ти винесла вирок.

— Андрію, це не суд.

— Тоді чому я навіть пояснити не можу?

— Ти пояснював цілий день. Води мало. Ягоди пораховані. Їжу треба розрахувати. Дитину не можна балувати. Я все почула.

— Ти спеціально виставляєш мене дріб’язковим.

— Мені не треба тебе виставляти.

— Ти завжди знала, що я бережливий.

— Я думала, ти бережливий до речей і грошей. Сьогодні побачила, що ти бережеш усе, крім почуттів людей поруч.

— Красиво сказала.

— Як є.

— Тобто все? Рік стосунків — і до побачення?

— А скільки років треба витратити, щоб отримати право піти?

Він замовк.

Під’їхала машина.

Соломія сіла позаду.

Олеся вже відчиняла дверцята, коли Андрій покликав:

— Олесю.

Вона обернулася.

— Що?

— Ти ще пошкодуєш.

— Можливо.

— Не так багато чоловіків погодяться будувати стосунки з жінкою, у якої є дитина.

Олеся повільно зачинила дверцята й підійшла до нього.

— Повтори.

Андрій відвів погляд.

— Я кажу, що ти маєш дивитися на речі реалістично.

— Саме зараз я вперше за довгий час дивлюся на них дуже реалістично.

— Я не це мав на увазі.

— А я почула саме те, що треба було почути.

Вона сіла в машину.

Дорогою Соломія мовчала хвилин десять.

Потім запитала:

— Мам?

— Так?

— Ви через мене посварилися?

Олеся одразу повернулася до неї.

— Ні.

— Але якби я не просила воду…

— Навіть не продовжуй.

— І черешню.

— Соню, послухай. Ти нічого поганого не зробила.

— Точно?

— Точно.

— А Андрій більше не прийде?

Олеся видихнула.

— Думаю, ні.

— Тобі сумно?

— Трохи.

— Мені теж.

— Це нормально.

Соломія помовчала.

— Він інколи був веселий.

— Був.

— І морозиво мені купував.

— Купував.

— Але сьогодні якийсь дивний був.

— Так.

— Мамо…

— Що?

— Я більше не хочу з ним нікуди їхати.

Олеся взяла доньку за руку.

— Не поїдеш.

Удома вони справді приготували макарони.

Соломія натерла стільки сиру, що Олеся засміялася:

— Ти вирішила зробити сир із макаронами?

— Сьогодні можна.

— Сьогодні можна.

Вони повечеряли на кухні, потім Соломія пішла в душ.

Телефон Олесі задзвонив.

Андрій.

Вона не відповіла.

За хвилину прийшло повідомлення:

«Коли перестанеш сердитися, набери».

Ще через десять хвилин:

«Я не хотів нічого поганого».

Потім:

«Ти зробила з мене невідомо кого перед дитиною».

Олеся поклала телефон екраном униз.

Наступного ранку він знову зателефонував.

Цього разу вона відповіла.

— Слухаю.

— Ну що, охолола?

— Андрію, не починай розмову так.

— Добре. Вибач. Я теж учора був на емоціях.

— Я зрозуміла.

— Приїдеш?

— Ні.

— Олеся…

— Я вчора сказала все.

— Ти серйозно хочеш завершити наші стосунки?

— Так.

— Я не розумію.

— Не обов’язково розуміти. Достатньо прийняти.

— Ти хоча б можеш пояснити нормально?

— Можу. Я не хочу жити з чоловіком, поруч із яким моя дитина починає боятися попросити води чи взяти їжу.

— Знову перебільшуєш.

— От бачиш. Ми навіть зараз не можемо домовитися про те, що сталося.

— Бо нічого такого не сталося!

— Для тебе.

— А для тебе кінець світу?

— Для мене інформація.

— Яка ще інформація?

— Про тебе.

На іншому кінці запала тиша.

— Я багато для вас робив.

— Так.

— Возив вас, допомагав, купував подарунки.

— Так.

— І це нічого не означає?

— Означає. Я за це вдячна.

— Тоді як ти можеш отак усе закінчити?

— Бо хороші вчинки не купують право робити іншій людині незручно.

— Я просто хотів дисципліни.

— Ти не батько Соломії.

— От воно що.

— Що?

— Ти ніколи не сприймала мене частиною сім’ї.

Олеся сіла за кухонний стіл.

— Навпаки. Саме тому я так довго придивлялася до того, як ти ставишся до неї.

— І я нормально ставився!

— Поки від тебе нічого не вимагалося.

— Що за нісенітниця?

— Коли треба було пожартувати — ти жартував. Коли купити морозиво — купував. Коли погуляти годину — гуляв. А вчора ми провели разом цілий день. Ти втомився, стало спекотно, з’явилися незручності — і я побачила зовсім іншу людину.

— Усі втомлюються.

— Згодна.

— То чого ти хочеш?

— Нічого.

— Я можу вибачитися перед Соломією.

— Якщо хочеш — можеш. Але не заради того, щоб я повернулася.

— Тобто рішення остаточне?

— Так.

Він видихнув.

— Добре. Тоді поверни мої речі.

— Які?

— Кофту, яку залишив у тебе. Зарядний пристрій. І термочашку.

— Добре.

— І ще павербанк.

— Він твій?

— Я тобі його подарував, але раз уже все так…

Олеся кілька секунд мовчала.

— Добре. Покладу й павербанк.

— І навушники.

— Андрію, навушники ти подарував мені на день народження.

— Ну і що?

Олеся ледь усміхнулася.

— Нічого. Поверну.

— І плед із машини.

— Він у тебе в багажнику.

— А, точно.

— Ще щось?

— Здається, ні.

— Подумай добре. Щоб потім не рахувати.

Він замовк.

— Це було зайве.

— Можливо.

Олеся завершила розмову.

Увечері вона склала в коробку кофту, зарядку, термочашку, павербанк і навіть подаровані навушники.

Соломія стояла поруч.

— Це все Андрієве?

— Тепер так.

— А жабенятко теж?

Олеся подивилася на зелений брелок на доньчиному рюкзаку.

— Ні. Його купила я.

— Добре.

— Ти переживала?

— Трошки.

— Залишай собі.

Соломія торкнулася брелока.

— Мамо, а знаєш що?

— Що?

— Я вчора подумала, що коли виросту, то в мене вдома завжди буде багато води.

Олеся засміялася.

— Це чудовий життєвий план.

— І черешень.

— Обов’язково.

— І якщо хтось прийде в гості, я скажу: «Беріть скільки хочете».

— Тільки залиш господині хоч кілька.

— Добре. Але рахувати не буду.

Олеся обійняла доньку.

Через кілька днів коробку забрав кур’єр.

Андрій більше не телефонував.

Минув місяць.

Одного суботнього ранку Соломія зайшла на кухню в панамі й із тим самим бузковим рюкзаком.

— Мамо, вставай.

— Куди?

— У парк.

— Знову?

— А що? Через одну невдалу поїздку ми тепер удома сидітимемо?

Олеся розсміялася.

— Аргумент приймається.

— Я все підготувала.

— Що саме?

Соломія відкрила рюкзак.

— Чотири пляшки води.

— Нас двоє.

— Нехай буде.

— Сирники?

— Є.

— Бутерброди?

— Є.

— Черешні?

Соломія урочисто дістала великий контейнер.

— Ціла коробка.

— Ого.

— І знаєш що?

— Що?

— Можеш їсти скільки хочеш.

— А якщо все з’їм?

Дівчинка замислилася.

— Тоді купимо ще.

Олеся взяла рюкзак.

— Важкий.

— Я понесу половину дороги.

— Домовилися.

Вони вийшли з квартири.

Біля під’їзду Соломія раптом зупинилася.

— Мамо?

— Що?

— Ти тоді через мене пішла від Андрія?

Олеся поставила рюкзак на лавку.

— Ні, Соню.

— А через що?

— Через себе.

— Не зрозуміла.

Олеся поправила їй панаму.

— Я хочу, щоб людина поруч із нами робила наше життя теплішим, а не змушувала нас постійно думати, чи маємо ми право попросити про найпростіше.

— А якщо він просто не вмів?

— Тоді він колись навчиться. Але це вже не наша робота.

Соломія кивнула.

— Правильно.

— Звідки ти така мудра?

— Від тебе.

— Оце вже небезпечна відповідь.

— Чому?

— Бо тепер доведеться відповідати репутації.

Вони засміялися й пішли до зупинки.

Соломія несла контейнер із черешнями, а Олеся — рюкзак із чотирма пляшками води.

І цього разу нікому не потрібно було рахувати, кому скільки дістанеться.

А ви як вважаєте: Олеся справді надто різко завершила стосунки через кілька побутових ситуацій — чи саме в таких дрібницях найкраще видно, якою людина буде поруч із вами та вашою дитиною через роки?

Фото ілюстративне.