Navigate
X

Софійко! Можеш заїхати до мене, дитино? — тривожно мовила колишня свекруха. — Мені потрібно тобі дещо віддати. Виникла пауза. Софія здивувалася її дзвінку. — Що саме віддати, Маріє Степанівно? Я можу замовити кур’єра, якщо там щось із моїх старих речей. — Ні, кур’єром не можна, — перебила жінка. — Це не телефонна розмова. Просто приїдь. Я чекатиму. Софія хотіла запитати «чому зараз?», «чому після року тиші?», «де Петро?». Але слова розсипалися. — Буду за годину, — коротко відповіла вона. Маршрутка, підстрибуючи на кременецькій бруківці, повільно везла її до знайомої квартири матері колишнього чоловіка. — Проходь, Софіє — сказала вона просто, наче вони бачилися вчора. — Чайник якраз закипів. Ані обіймів, ані гучних слів. Просто запрошення додому. У квартирі все залишалося на своїх місцях. Ті ж вишиті рушники на іконах, той же старий сервант. Ті ж фотографії у рамках. Софія заціпеніла. На стіні, на почесному місці, висіли знімки з їхнього весілля. Вона у білій сукні, яку вони купували разом із Марією Степанівною у Тернополі. Петро, що сміється, тримаючи її за руку. — Сідай за стіл, — Марія Степанівна вказала на знайомий стілець. — Будемо тепер говорити

В самому серці стародавнього Кременця, де гострі шпилі єзуїтського колегіуму розрізають туманне небо, а руїни замку на горі зверхньо позирають…

Z Oksana

Прекрасний початок вечора, — Мар’яна скинула куртку, з якої на підлогу полетіли краплі травневого дощу. — Зазвичай після такої фрази або щось сталося з машиною, або твоя мама знову вирішила, що ми якось неправильно дихаємо. — Мама дзвонила. — Ну, значить, вечір перестає бути томним. Що цього разу? Квіти не тим кольором цвітуть чи я знову занадто голосно кліпаю очима? — У них у квартирі біда. Трубу прорвало так, що залило і їх, і три поверхи вниз. Стіни мокрі, світла немає, підлога здулася. Жити там зараз просто неможливо. Вони просяться до нас. Поки все підсохне і хоч трохи приведуть до ладу. — «Поки підсохне» у Тамари Степанівни — це як «я на одну хвилинку»: потім озирнутися не встигнеш, а вже минуло пів року. На скільки вони хочуть приїхати? — Кажуть, на два-три тижні. Може, трохи довше. Мар’яна повільно видихнула і прислонилася до стіни. — Богдане, у нас невелика двокімнатна квартира. Друга кімната — це твій робочий куточок, там сушарка, коробки з речами та твій старий комп’ютер, який ти обіцяв вивезти ще до того, як ми одружилися

— Тільки не здумай одразу вимикати телефон або ставати в позу, добре? — сказав Богдан, коли Мар’яна ледь затягнула у…

user2

У суботу до мами їдемо, — Андрій сказав це як команду. — Дзвонила зранку, каже, теплиця горить без поливу, помідори в’януть, і насос знову поламався. Оксана стояла біля плити. Вона лише годину як прийшла з роботи — у клініці день видався пекельним: два лікарі у відпустці, запис забитий до хвилини, телефон розривався від дзвінків. — Андрію, ми ж минулих вихідних були в селищі, — тихо промовила вона. — Ну то й що? Там полив щотижня потрібен, сама знаєш. Якщо зараз не підлити — врожаю гаплик. Оксана знала. Як їй набридло це все. — Ну нарешті! Я з шостої ранку на ногах, усе сама, нікому до мене діла немає, — замість привітання видала свекруха, коли зустріла дітей. — Привіт, мам, — Андрій поцілував її в щоку. — Що там з насосом? — Гуде, а воду не тягне. А помідори вже листя скрутили, страшно дивитися. — Вона повернулася до Оксани. — Оксаночко, там у теплиці зранку не підлито, руки не дійшли. І огірки б зібрати, переросли вже, завтра тільки на насіння згодяться. А ще вздовж паркану бур’ян по пояс, треба хоча б сапкою пройтися. Оксана кивнула. Все як на роботі: прийшла, отримала список завдань, виконуй. Тільки на роботі за це платили гроші, а тут — «дякую, золота ти дитина, що б ми без тебе робили»

На околиці стародавнього міста Теребовля, де старі кам’яниці дихають історією, а над вулицями височіють руїни середньовічного замку, недільний ранок зазвичай…

Z Oksana

Поліно! Ти що, досі в ліжку? — свекруха увірвалася в квартиру. — Совість май, сонце вже на пів неба! — Доброго ранку, Тамаро Степанівно. Сталося щось термінове? Навіщо ви так рано, та ще й без дзвінка? — Сталося, люба моя, сталося. Сідай, нам треба поговорити серйозно. І тільки давай одразу домовимося: без оцих твоїх істерик. Будемо вирішувати все як дорослі люди, по-сімейному. Поліна відчула, як усередині все стиснулося. — Ну, я вас слухаю. Що там за новина, яка не могла почекати до обіду? Свекруха нарешті випалила: — Люба, донька моєї найкращої подруги Олени, чекає дитину. Від мого Андрійка, чоловіка твого. У вітальні повисла тиша. — Від Андрія? — її голос звучав дивно. — Ви в цьому впевнені? Може, це якась помилка? — Ой, Поліно, не будь наївною! — сплеснула руками свекруха. — Оленка мені все розповіла. Люба сама зізналася. Вони вже сім місяців зустрічаються. Андрійко бідний мені весь цей час скаржився. Казав, що ви з ним давно живете як сусіди. А чоловікові ж потрібно тепло, натхнення! Поліна відчула, як гіркота підступає до горла. — І що ж ви пропонуєте мені зробити з цією інформацією? — запитала вона. — Я пропоную вирішити все цивілізовано, — крикнула свекруха

У мальовничому містечку Теребовля, де старі кам’яниці дихають історією, а над вулицями височіють руїни середньовічного замку, недільний ранок зазвичай нагадує…

Z Oksana

Маріє, сядь, будь ласка. Я проаналізував наші витрати за останній місяць. Це неприпустимо. Ми живемо так, ніби завтра не настане. — Та ніби як завжди… — здивувалася вона. — Продукти, школа для Соні, гуртки, комунальні. — От саме! «Ніби як завжди». А сусіди наші на новій машині їздять. Колеги в гори щосезону катаються. А ми що? Ми просто проїдаємо моє підвищення і твою зарплату. Марічка знизала плечима. Вона працювала флористом, створювала неймовірні букети, і її заробіток теж був непоганим внеском у сімейний бюджет. — Я встановив спеціальну програму, — продовжував Михайло. — Тепер кожна гривня, яку ми витрачаємо, буде під контролем. Я аналітик не тільки на роботі, а й вдома. Порядок має бути в усьому. Марічка подивилася на екран: якісь таблиці, графіки, червоні та зелені сектори. — І що тепер? Мені записувати навіть хліб? — Так. Обидва будемо записувати

— Маріє, а ти знала, що ми з тобою щомісяця просто викидаємо в повітря цілий капітал? Михайло залетів у квартиру…

user2

Це ви, Маріє, в усьому винні! — з докором кинула мені сусідка Галина, чий син одружений з моєю молодшою донькою Оксаною. — Через вашу впертість ми тепер обоє онуків не бачимо. Ми з Галею живемо паркан у паркан. Наші діти побралися кілька років тому і зараз живуть у місті, у новенькій квартирі, яку я купила їм за важко зароблені в Італії гроші. Але зараз у нашій родині справжня війна. Моя молодша дочка Оксана оголосила бойкот мені, своїй старшій сестрі та навіть власній свекрусі. А причиною всього стали 12 тисяч євро, які я дала старшій доньці, Олені. Галина впевнена, що я вчинила неправильно: — Треба було ділити порівну, Маріє. Дали Олені гроші — дайте і Оксані таку саму суму. Тоді б і миру було більше. Так буде справедливо. Я слухала її і відчувала, як усередині все закипає. Галя стояла біля свого паркану, поправляла хустку і дивилася на мене так, ніби я вкрала щось у її сина

— Це ви, Маріє, в усьому винні! — з докором кинула мені сусідка Галина, чий син одружений з моєю молодшою…

user2

Слухайте, мамо, треба якось питання вирішувати. По справедливості. — Яке питання, Галочко? — я ще посміхалася, не відчуваючи лиха. — Та з грошима. Ось подивіться: в Оксани дім величезний, два поверхи, гараж, сад. Ви туди стільки вклали, що й не порахувати. А Тарасові ви дали лише дванадцять тисяч. Це нечесно. Ви ж мати обом однаково. Ви маєте тепер купити йому хоча б однокімнатну квартиру, щоб він мав щось своє, а не залежав від моїх батьків. Я глянула на сина. Тарас мовчав, опустивши очі в тарілку. Він вивчав візерунок на скатертині так уважно, ніби там були зашифровані відповіді на всі питання Всесвіту. Але за цим мовчанням я чітко бачила згоду. Він чекав цих грошей. Оксана миттєво змінилася в обличчі. Вона відставила келих і різко повернулася до невістки. — Що значить «дати»? Мама живе у нас, ми її доглядаємо, ми — її опора. І взагалі, Галю, мама тільки з дороги, які можуть бути розмови про квартири

— До кінця місяця ще можеш пожити тут, Катерино, а далі збирай речі, — холодним тоном сказала мені Клаудія, дочка…

user2

Там нічого немає, повний нуль, Олеже. — І що з того? Гроші мають працювати, а не лежати мертвим вантажем. Я вклав їх у справу. Це наше спільне майбутнє, Маріє. Не будь такою егоїсткою. Олег пройшов до холодильника, по-господарськи відкрив його і дістав палку ковбаси. Він почав шукати ніж у шухляді, насвистуючи якусь просту мелодію. Він навіть не дивився на дружину. Для нього ця розмова була лише дрібним побутовим непорозумінням, яке він уже вирішив для себе. — Це були гроші Тараса. На навчання. Батько перед смертю просив, щоб я їх не чіпала, — Марія нарешті повернулася до нього. Її пальці тремтіли, але вона намагалася тримати спину рівно. — Твій Тарас ще молодий, здоровий. Нехай іде працювати. Я он у його віці вже вагони розвантажував. А професія лікаря, про яку він марить… Ну, ти ж розумієш, це зараз не на часі. Кому потрібні ці твої лікарі, коли в людей машини ламаються щодня? СТО — ось це реальні гроші. Марія відчула, як усередині все завмерло. Олег спокійно відрізав собі товстий шматок ковбаси й почав жувати, задоволено мружачись

— Ти вважаєш, що за сім років спільного життя я не заслужив на маленьку винагороду за своє терпіння? Олег вимовив…

user2

Ти ж розумієш, що мої батьки не залізні, і хтось має їм допомогти, поки я буду на вечірці у кума? — спокійно, навіть не піднімаючи очей від екрана телефону, кинув Віктор. Марина на мить завмерла над плитою. Вона повільно повернулася до чоловіка, який зручно вмостився за кухонним столом, ліниво гортаючи стрічку новин. — Тобто як це? — перепитала вона. — Ти їдеш до кума на святкування, а я маю їхати до твоїх батьків на дачу? Сама? — Ну а що тут такого? — Віктор нарешті глянув на дружину, щиро дивуючись її тону. — Там зараз якраз сезон. Мама казала, що треба полуницю обробити, бур’яни поперли після дощів, та й закрутки починати треба. Ти ж знаєш, вони на зиму стараються для нас усіх. — Вітю, це вже четверті вихідні поспіль, — тихо сказала Марина. — У травні я садила картоплю, у червні ми білили стіни в літній кухні, минулого тижня я з твоєю мамою перемивала всі вікна. Може, ти хоч раз поїдеш і допоможеш власному батьку з парканом? — Марин, ну не починай, — чоловік поморщився, наче в нього заболів зуб. — У мене робота важка, я за тиждень так виснажуюсь, що просто хочу розслабитись. А кум — це святе, він мене пів року тому запрошував. Ти ж у суботу вільна

— Ти ж розумієш, що мої батьки не залізні, і хтось має їм допомогти, поки я буду на вечірці у…

user2

Коли я одружувався, я сподівався, що моя дружина буде підтримувати в домі порядок. Ти справді вважаєш, що в цьому домі можна жити? — голос Максима, тихий і ніби позбавлений будь-яких емоцій, заповнив кухню, де Мар’яна щойно закінчила прибирання. Він не кричав. Максим ніколи не кричав. Його сила була в іншому — у вмінні дивитися так, ніби перед ним не дружина, а прикре непорозуміння, яке заважає йому насолоджуватися ідеальним світом. Мар’яна повільно відклала планшет. Очі пекли від утоми. Вона повернулася з роботи дві години тому, і за цей час встигла розібрати торби, завантажити пральну машину, зварити вечерю та протерти кожну полицю у вітальні. У повітрі ще витав аромат свіжої м’яти від засобу для меблів. Вона знала, що він прийде і почне «техогляд». Це стало їхнім ритуалом. Недільним, вечірнім, щоденним — неважливо. Кожен його візит додому нагадував візит суворого ревізора до занедбаної сільської їдальні. Максим стояв посеред кімнати у своєму бездоганному світлому костюмі. Він навіть не роззувся, хоча Мар’яна щойно вимила підлогу. В одній руці він тримав шкіряний портфель, іншою вказував на обідній стіл зі світлого дуба. — Підійди ближче. Подивися сама, — скомандував він

— Коли я одружувався, я сподівався, що моя дружина буде підтримувати в домі порядок. Ти справді вважаєш, що в цьому…

user2