Навіщо ти пустила до хати чужого чоловіка, Василино? Ти зовсім з глузду з’їхала на старості літ? — кричала через тин сусідка Катерина, витріщаючи очі. — Ти ж його геть не знаєш! А раптом він лиха людина? Потім кісток не збереш! — Людині допомога була потрібна, тітко Катерино, — тихо, але твердо відповіла Василина. — Замерзав він. Не лишати ж під ворітьми на погибель. — Ой, свята знайшлася! Дивися, сама пошкодуєш, — махнула рукою сусідка і пішла до своєї хати перемивати кісточки. Село в нас таке — ніде правди діти. Кожен про кожного все знає, а як не знає, то швидко додумає від себе. Тільки хвірткою рипнеш, а до вечора вже вся вулиця говорить, куди йшла і по що. Василині до таких розмов було не звикати. Скільки себе пам’ятала, вона завжди жила ніби осторонь від інших. Вона народилася в родині Ковалів. Прізвище таке було у батьків, хоч залізом у роду займався лише її тато, дід Матвій. Тато був чоловіком небалакучим, суворим на вигляд. Руки мав важкі, міцні, звиклі до важкої праці коло горна. Селяни його дуже поважали, бо за плуг чи підкову він грошей зайвих не дер, а роботу робив на совість. З Василиною він ставав зовсім іншим. Садовив донечку собі на коліна, гладив шорсткою долонею по голівці й тихо наспівував старі пісні, які пам’ятав ще від своєї мами
— Навіщо ти пустила до хати чужого чоловіка, Василино? Ти зовсім з глузду з’їхала на старості літ? — кричала через…