Усе є, синку. І олія, і сири, і племінникам гостинці, і вам із Тарасом гроші на перший внесок за машину, як обіцяла. Віка заметушилася, накриваючи на стіл: — Ой, мамо Ларисо, сідайте, ви ж із дороги голодна! Я борщу зварила, картопельки напекла. Обід пройшов за звичним сценарієм. Лариса розповідала про свою роботу в літньої сеньйори Джулії, яка, хоч і мала важкий характер, але платила вчасно і дозволяла жити в окремій кімнаті з балконом. Діти слухали неуважно, чекаючи, коли розпакують пакунки. Коли валізи нарешті спорожніли, а подарунки розійшлися по руках, у хаті запала тиша. Син крутив у руках новий дорогий телефон, який мама купила на його прохання, Оксана приміряла італійські чобітки, а невістка перераховувала пачки кави. Лариса сиділа на краєчку дивана, пила вже холодний чай і раптом відчула таку всеосяжну, крижану самотність, якої не знала навіть у чужому Неаполі в перші місяці еміграції. Того вечора Лариса не могла заснути. Старий диван у її колишній кімнаті здався занадто м’яким, а тиша села — занадто гучною після неаполітанських моторолерів і морського вітру. Вона накинула кардиган і вийшла на ґанок. Була зоряна осіння ніч. Пахло прілим листям, сухим бадиллям і димом
Чорна лакована валіза на коліщатках глухо гуркотіла по потрісканому сільському асфальту. Цей звук Лариса знала напам’ять. Вона чула його щороку,…