Василю, а ти де будеш? – зі сльозами питала я його. – Не переживай, Марусю, – заспокоював мене чоловік. – Я поїду в село, в хату моїх покійних батьків. Вона старенька, звісно, але дах над головою є, пічку підлатаю, город посаджу. Мені одному в місті все одно робити нічого, тільки молодим заважатиму. А ти вже збирай гроші на наше житло. Повернешся – купимо гарну квартиру, і я з села повернуся. Так ми й зробили. Мій літній, хворий чоловік добровільно виїхав із міста в село без елементарних зручностей, аби донька з зятем мали свій окремий затишний куток і не знали поневірянь по орендованих кімнатах. Але цього мені здалося замало. Я хотіла, щоб моя дитина жила красиво. Я надіслала велику суму грошей і найняла бригаду майстрів. У нашій старій однокімнатній хрущовці вирівняли стіни, поміняли проводку й труби, поклали якісний ламінат, поставили пластикові вікна, встановили вбудовану кухню з новою плитою й холодильником, купили дорогий розкладний диван і сучасну стінку. Квартира перетворилася на лялечку. Ірина тоді плакала від щастя у слухавку: – Мамочко, дякую тобі! Ти в мене найкраща у світі! Ми з Богданом такі вдячні, ми ніколи цього не забудемо! Ці слова гріли мені душу. Я думала, що роблю все правильно. Що рятую свою родину, що забезпечую доньці легкий старт, якого в мене самої ніколи в житті не було
– Не приходь, мамо, нас удома не буде, – сухо й холодно пролунав у слухавці голос Ірини. На задньому плані…