Мамо, ти взагалі про що? Ти зовсім не тямиш, що коїш? — запитала Леся. — Пані Віра зітхнула. — Про переїзд до тебе, доню. Я гадала, ти вже сама дійшла до цієї думки. Ти ж у мене така розважлива! — Яку саме думку я мала б осягнути? — Леся відчула, як у горлі пересихає. Мати піджала губи, демонструючи образу. — Квартиру я віддаю Тарасові. У них із Мариною щойно народився малюк, вони в орендованій житлоплощі, їм тісно. Молодій сім’ї з дитиною житло потрібніше, ніж мені одній. А я переїду до тебе. — Чекай. Тобто ти даруєш свою нерухомість Тарасові, а жити плануєш у мене? — Ну, звісно. — А запитати мене не забула? — голос Лесі нарешті набув твердості. — А навіщо питати? — мати щиро здивувалася. — Ти ж не виставиш рідну матір за двері? Леся підвелася. — Слухай, мамо, у тебе є власна квартира. Чому ти вирішила, що маєш право розпоряджатися моєю територією, бо вирішила обдарувати брата? Що залишається мені? — Ти отримуєш матір поруч! Хіба це не щастя? — пані Віра ображено відвернулася до вікна
Місто Лева завжди зустрічало світанки з особливим трепетом, хоча для Лесі ці ранки вже
Мамо, ну навіщо тобі стільки сервізів? Дивись, тут три абсолютно однакові чайні набори. Вони просто стоять тут останні двадцять років. — Бо це моє, — різко відповіла вона, притискаючи до себе супницю. — Але ти ними навіть не користуєшся! Ми п’ємо з двох старих кружок із тріщинами, а ця краса просто займає місце. — І що? Воно тобі заважає? Стоїть собі й стоїть. — Мамо, тут усе в пилюці. Мені важко це все перемивати щоразу. Давай хоча б частину продамо через інтернет або віддамо комусь, кому це дійсно потрібно. Зараз багато людей шукають такі речі для дачі. Віра Семенівна ніби вибухнула. Вона поставила супницю на стіл із таким гуркотом, що я злякалася, чи не розбилася вона. Її обличчя почервоніло, а очі звузилися. — Тобі тільки продавати й викидати! — закричала вона на всю квартиру. — Тобі аби тільки позбутися всього, що мені дороге! Ти чекаєш, коли я помру, щоб усе тут розгромити?! Це все купувалося за мої гроші! За мої і твого батька! Ми кожну копійку відкладали, у вихідні на ринок їздили, шукали, діставали! А ти прийшла на все готове і хочеш усе розбазарити! — Але ж часи змінилися, мамо! Мені тридцять вісім років, я теж заробляю і хочу жити в сучасному домі! — Ти невдячна! — мамин голос зірвався на вереск. — Нічого не цінуєш
— Якщо ти зараз підеш, можеш не повертатися. І знай: у тебе більше немає
Олесю, ви ж пам’ятаєте той весільний конверт? — запитала свекруха, не підводячи очей. — Я подарувала вам п’ятдесят тисяч гривень. Я завмерла з рушником у руках. — Який саме, Стефаніє Іванівно? — Ну, як який? Той, з грошима, що я вам подарувала. Там було чимало, доню. П’ятдесят тисяч. Це була серйозна підмога, на той час. Пам’ятаєш, який курс долара був тоді? Я здивовано кліпнула. — Це ж був ваш подарунок нам на весілля… — Подарунок — це добре, — вона відставила чашку. — Але ти подивися, яка нині інфляція. Гроші знецінилися. Я тоді від себе відірвала, щоб вам допомогти, а ви… Вона замовкла, багатозначно дивлячись у вікно. Я відчула, як всередині все стислося. Це не була розмова про вдячність, це була розмова про борг. — Ви написали на тому конверті «на щастя», — обережно зауважила я. — Щастя потребує капіталу, — відрізала вона. — Я ще поговорю з Іваном. Він чоловік, він розуміє, як важливо повертати борги. Поверніть гроші мої, я ж ваша старенька вже мати
Старе місто з вузькими бруківками, де кожен будинок пам’ятає десятки поколінь, зустрічало ранок тихим
Свахо! То це виходить, ви, хочете зробити мого сина приймаком у вашій власності? — кричав розгніваний сват. — Квартира на доньку вашу оформлена, яку ви їм даруєте, а син мій — хто? Обслуговуючий персонал? — Тату, замовкни! — Іван нарешті подав голос, його голос тремтів від злості. — Це подарунок нам обом! — Ні, синку, — сват підійшов до Івана і тицьнув пальцем у бік свахи. — Це пастка. Завтра вона виставить тебе за двері, і ти опинишся на вулиці з однією валізою. Свахо, а ви не бажаєте оформити право власності порівну? Чи, може, віддасте половину вартості житла моєму сину, щоб було по справедливості? — Ви з глузду з’їхали? — Оксана Петрівна мало не впустила мікрофон. — Я продала квартиру бабусі, щоб забезпечити дітям комфорт! Чому я повинна віддавати свої гроші вашому сину? — Тому що він — чоловік! — загорлав Петро Степанович, розмахуючи руками так, що зачепив букет штучних квітів на столі. — Він має бути господарем! А не жити у тещі на причепі
Бровари, передмістя столиці, жили своїм звичним ритмом. У сучасній новобудові на околиці міста готувалися
Любцю, а як той телефон відкрити? — питала вона, тримаючи в руках старенький кнопочний апарат, який ми купили спеціально для неї, щоб кнопки були більшими. Я глибоко зітхала, робила ковток кави й намагалася говорити якомога спокійніше. — Мамо, я ж показувала вчора. Дивись, ось ця зелена кнопочка, спочатку натискаєш зірочку, а потім її. — Та показувала… Але я забула, доню. Пам’ять уже зовсім не та, — тихо казала вона, винувато посміхаючись. Я брала її руку, клала її палець на потрібну клавішу. — Ось так, бачиш? Все просто. Давай сама спробуй. Мама натискала, екран засвічувався, і вона раділа, як дитина. — Ой, вийшло! Ну яка ж ти в мене розумниця, Любцю. Але я знала, що це ненадовго. Рівно за годину, коли я вже прасувала блузку на роботу і поспішала, двері моєї кімнати знову прочинялися. — Любочко, підкажи старій, а як телефон відкрити? Щось він згас і не слухається. — Мамо, ну дві хвилини тому ж показувала! — мій голос мимоволі ставав голоснішим
Я часто ловила себе на тому, що останнім часом повертаюся додому вже втомленою ще
Василю, кажи мені правду, куди поділися гроші? Я стояла посеред кухні й дивилася на чоловіка. За тридцять п’ять років шлюбу я навчилася читати його, як відкриту книгу. І зараз бачила: він щось приховує. Василь відвів погляд, почав перебирати пальцями край скатертини, ніби там було написано щось надзвичайно важливе. — Які гроші, Галю? — тихо запитав він, не дивлячись мені в очі. — Ти про що взагалі? — Не прикидайся. Ті, що ми складали на дачу. У тій бляшаній коробці з-під печива, яка стоїть у шафі під постільною білизною. Ти чудово знаєш, про які гроші я говорю. Ми майже рік відкладали кожну зайву гривню. Не їздили на відпочинок, не купували дорогих речей, навіть на ринку я тричі думала перед тим, як взяти шматок кращого м’яса чи свіжих овочів. Я давно мріяла привести до ладу нашу стару дачу, яка дісталася мені ще від батьків. Хотілося затишного будиночка, грядок із полуницею, невеличкої альтанки, де можна буде сидіти літніми вечорами, пити чай із м’ятою і слухати, як співають цвіркуни. Ми вже були людьми передпенсійного віку, і я розуміла: якщо не почнемо зараз, то потім може вже не вистачити ні сил, ні здоров’я. Того дня я відкрила шухляду, щоб додати туди чергову невелику суму з пенсії та мого підробітку, і зрозуміла, що грошей стало значно менше
— Василю, кажи мені правду, куди поділися гроші? Я стояла посеред кухні й дивилася
Мамо, нам потрібно 20 тисяч євро. Ми з Василем придивилися машину. — Маріє, а чому ти взагалі маєш купувати машину зятеві? Я розгубилася від такого прямого запитання: — Ну як… А що робити? Вони ж просять. Кажуть, сім’ї потрібна хороша машина, дітей у гуртки возити, Василю по роботі треба… Вони ж мої діти. Катя зробила ковток чаю, поставила чашку на стіл і спокійно вимовила: — Купи машину собі. — Що? — я аж засміялася від несподіванки. — Катю, ти що таке кажеш? Яку машину собі? Та я навіть їздити не вмію! Я за кермом ніколи в житті не сиділа! — То навчися, — знизала плечима Катерина. — Тобі лише п’ятдесят п’ять років. Ти ще молода, здорова, приваблива жінка. Скільки можна жити заради інших? Ти квартиру їм дала? Дала. Освіту забезпечила? Забезпечила. Весілля відгуляла? Так. Вони живуть у твоєму будинку, здають твою квартиру і ще й нову машину вимагають за твої кровні гроші? А ти сама пішки ходиш і світу білого не бачиш. Досить, Маріє. Подумай нарешті про себе
— Мамо, нам потрібно 20 тисяч євро. Ми з Василем придивилися машину. Я мовчки
Вона не мала тобі дзвонити, — пробурмотів чоловік, дивлячись на скатертину. — Ми з нею домовлялися, що я сам усе розкажу, коли повернуся. Ми хотіли вирішити все спокійно, без драм. Повір, я не хотів робити тобі неприємно чи завдавати болю. Просто так склалися обставини, серцю не накажеш, стосунки зайшли в глухий кут… — Богдане, мене більше взагалі не цікавлять твої обставини чи стан твого серця, — м’яко, але рішуче зупинила я його звичний потік виправдань. — Це все вже в минулому. Мене зараз цікавить лише одне практичне питання: як саме ми будемо ділити майно. Квартира, автомобіль, заощадження на рахунках — усе, що ми нажили разом за ці роки, має бути поділено чесно, згідно з чинним законодавством. Богдан здивовано підвів на мене очі. Мабуть, він, як і Галина, очікував побачити зламану горем жінку, яка буде чіплятися за його коліна й благати залишитися заради родини. Моя ділова відстороненість його явно збентежила. — Але ж мої банківські заощадження на рахунку — це мої особисті кошти, — спробував заперечити він, і в його голосі з’явилися перші нотки егоїзму. — Я їх відкладав зі своєї заробітної плати, працював понаднормово, це мій фінансовий резерв. — Усі кошти, які будь-хто з нас заробляв під час перебування в офіційному шлюбі, вважаються спільним сумісним майном подружжя, — спокійно нагадала я йому базові правила сімейного права. — Ти ж не думав, що я стільки років вела з тобою спільний побут, виховувала нашого сина, будувала цей дім і нічого не помічала навколо? Я чудово знаю про твої рахунки
— Я просто хотіла нагадати, що твій законний чоловік уже понад рік живе на
Ганно, ми приїхали, бо далі так тривати не може. Рік минув. Уже цілий рік, як нашого Петруся немає з нами. А ти… Вона навмисно зробила довгу паузу, вочевидь, очікуючи, що я зараз заридаю, почну виправдовуватися чи жалітися на долю. — Що я, Віро Миколаївно? — запитала я, не змінюючи спокійного тону. — Ти маєш… хороший вигляд, — вимовила вона, і в це слово сповзло стільки прихованого подиву й осуду, що його вистачило б на окрему довгу сварку. — Навіть занадто хороший для жінки, яка залишилася сама. — Хіба це погано — триматися й жити далі? — тихо запитала я. — Це просто незвично, — втрутився в розмову Антон. Він відкинувся на спинку крісла й закинув ногу на ногу. — Ми їхали сюди й думали, що застанемо тебе в повному розпачі. А ти спокійно п’єш чай, печиво пропонуєш. — То ви сподівалися побачити мене зламаною? — прямо подивилася я на нього. — Ганнусю! — Віра Миколаївна обурено підняла брови, демонструючи, що мої слова її глибоко ображають. — Я не звинувачую, я просто хочу зрозуміти ваші очікування
Дзвінок у двері пролунав рівно опівдні. Не об одинадцятій, не в першій, а точнісінько
Мамо! Ну ми ж домовлялися, що це лише на два тижні! — Катерина розгублено розвела руками, озираючись навколо. — Андрію ж потрібно працювати, він на віддаленій роботі, а ти повністю зайняла його робочий стіл своїми банками! Людмила Петрівна, не звертаючи уваги на доньку, обережно поливала паростки з маленької лійки. — Катрусе, ти ж знаєш, моїм томатам потрібне якісне світло. А в Андрієвій кімнаті — найкраще підвіконня, де сонце стоїть до обіду. Він же може спокійно попрацювати на кухонному столі з ноутбуком, не розвалиться, не пан! Андрій увійшов до вітальні. — Катю, ти бачила це?! — Андрію, прошу тебе, тихіше. Мама тільки відпочила, у неї знову тиск піднявся, — пошепки попросила Катерина. — У неї тиск? А в мене зараз нерви здадуть! Глянь на прізвище у квитанції за електроенергію, — Андрій тицьнув пальцем у роздруківку. — Хто такий Ковальчук і чому він вносить оплату за світло в квартирі твоєї матері? І до того ж, мені прийшло сповіщення від агенції нерухомості «Затишне житло». Твоя мама не просто приїхала «підлікуватися», вона здала власну оселю в оренду
Місто Бровари зустрічало мешканців ранковим сонячним промінням, яке пробивалося крізь листя старих тополь. У

You cannot copy content of this page