Українці Сьогодні

Мій син зараз дуже зайнятий на роботі, — холодно відповіла жінка, поправляючи окуляри в золотій оправі. — А мені не важко приїхати й поставити крапку в цій прикрій історії. До речі, Любчик просив передати, щоб ти підготувала до повернення всі цінні речі, які він купував. Мар’яна ледь помітно всміхнулася. Три роки шлюбу тепер вміщалися в один паперовий пакет і список претензій колишньої свекрухи. Вона згадала, як колись боялася цього голосу, як намагалася вгадати кожен настрій цієї жінки. Тепер це здавалося таким далеким. — І сукню весільну теж віддай, — додала Софія Андріївна, навіть не заходячи до вітальні. — Вона коштувала неймовірних грошей. Ми знайдемо їй краще застосування. Можливо, перешиємо для благодійного аукціону або залишимо для когось, хто вміє цінувати дорогі речі. — Я її віддала на благодійність ще минулого місяця, — відповіла Мар’яна, дивлячись прямо в очі жінці. — Просто віднесла в фонд допомоги. — Як це — віддала? — обурилася та, і її ідеально нафарбовані губи перекосилися. — Ти хоч уявляєш, скільки ми за неї заплатили? Це ж дизайнерська річ! Це ручна робота, мереживо з Франції

— То що, Любомир сам не прийшов, бо боїться мені в очі подивитися, чи

Життєві історії 0

Ні, Катю, — сказала я твердо. — В суботу ми нікуди не їдемо. У нас із татом велика криза, і я не збираюся більше грати в театр. У трубці настала тиша. Тарас, який стояв поруч, став червоним від гніву. — Ти що коїш? Ти вирішила дітям свято зіпсувати? Ти хоч розумієш, яка ти егоїстка? Він вихопив телефон. — Катенько, не слухай, мама просто перевтомилася на роботі. Звісно, приїжджайте, все в силі! Він вимкнув телефон і повернувся до мене. Його очі звузилися. Це був не той чоловік, якого я кохала. Це був дрібний тиран, який боявся втратити контроль. — Ти що про себе уявила? Думаєш, зможеш тут умови ставити? Ти в цьому домі ніхто без мене

— Ти мусиш це просто забути і жити далі, — сказав Тарас, дивлячись мені

Життєві історії 0

Марино, зрозумій, тут нічого особистого, — Василь нервово закидав речі у валізу. — Я і так віддав тобі двадцять своїх найкращих років життя. Я старався. Дбав про тебе, про сина, про квартиру. Але ти нічого не оцінила. Вона мовчала. Не тому, що не було що сказати. Просто після таких слів ніби щось обірвалося всередині. Буває таке відчуття, коли земля йде з-під ніг, і ти хапаєшся за повітря, а воно холодне й пусте. — У мене життя одне, — продовжив він, навіть не дивлячись їй у вічі. — І я хочу бути щасливим. Невже я на це не заслуговую? Мені сорок п’ять, Марино. Я ще хочу відчути, що я живу, а не просто існую за маршрутом «робота-дім-магазин». — А ми? — тихо спитала Марина. — Ми були твоїм життям? Я, Юрко… Хіба ми просто декорації у твоєму серіалі? Василь лише важко зітхнув, закриваючи замок валізи. Звук блискавки здався їй нестерпно гучним. — Не роби драму. Так буде краще для всіх. Ти ще молода жінка, знайдеш собі когось… або просто відпочинеш від мене

— Марино, зрозумій, тут нічого особистого, — Василь нервово закидав речі у валізу. —

Життєві історії 0

Тату, а ти чув? На хату тітки Марії лелека прилетів! — Світлана з захватом розповідала батькові новину, розмахуючи руками. Степан, який саме лагодив старий стілець у кутку кімнати, підняв голову й завмер. У їхньому селі лелеки давно не селилися. Вже років десять, як останнє гніздо на старій водонапірній вежі розвалилося від вітру, і птахи більше не поверталися. Люди навіть перешіптувалися: мовляв, щось тут не так, бо птахи, що приносять щастя, їхнє село обминають. Казали, що земля стала холодною, а люди — надто сердитими один на одного. — Та ну… — недовірливо пробурмотів він, намагаючись повернутися до роботи, але серце раптом подало дивний знак, нагадавши про себе тихим теплом. Він все ж відклав інструменти й підійшов до вікна, яке виходило на південну сторону. — Бачиш? — не вгамовувалась Світлана, ставши поруч і притулившись носом до шибки. — Люди кажуть, що лелеки селяться тільки на хатах добрих людей. А ж тітка Марія… сам знаєш, що про неї говорять

Світлана вбігла до хати так стрімко, що двері ледь не грюкнули об стіну. Вона

Життєві історії 0

Ларисо! Нам треба серйозно поговорити, — почав чоловік. — Є одна справа. Лариса вже відчувала душею: зараз почнеться буря. Їй було 32. Кирилові — 35. Вісім років спільного життя, син-першокласни, і свекруха, якій нещодавно перевалило за шістдесят. — Я слухаю тебе, Кириле. Щось трапилося? — Ми тут порадилися з мамою. — Він почав переминатися з ноги на ногу. — І з Галею теж обговорили. — З Галею? — Лариса витерла руки об фартух. — А твоя сестра тут до чого? Хіба ми вирішуємо наші справи гуртом? — При тому, Ларо! — Він нарешті наважився підняти на неї погляд. — Галі залишилося вчитися ще два курси в академії. Стипендія у неї — копійки, сама знаєш. А життя в столиці дороге. На що їй жити? Як їй вибитися в люди? Лариса не знала відповіді на це питання. — Кажи конкретніше, Кириле. Не тягни кота за хвоста. — Дивись, яка ситуація. У тебе тепер є власна однокімнатна квартира. У самому центрі, біля метро. Там ремонт непоганий. Ми прикинули: якщо її здати, можна мати чистими п’ятнадцять, а то й двадцять тисяч на місяць. Ці гроші ми будемо віддавати Галі на навчання та життя. А самі — поживемо тут, у мами. Мама наглядатиме за сином, а ти собі підробіток знайдеш. Дружина не могла збагнути: чоловік жартує чи ні

Тростянець — місто де старовинні маєтки та тінисті алеї парку пам’ятають часи справжньої шляхетності.

Життєві історії 0

Бабусю, а скільки коштують у вас горіхи? Жінка підняла голову. На Людмилу подивилися добрі, неймовірно втомлені очі, оточені сіткою глибоких зморшок. — Ой, добрий вечір, доню, — голос бабусі трохи тремтів від холоду. — Та небагато вони коштують. Я й дешевше віддам, аби тільки вже розійшлося все. Бо мені ще на автобус встигнути треба, а він останній через пів години. — Ви далеко живете? — Людмила відчула, як холодний вітер пробирається під її пальто, і їй стало ніяково від того, що вона стоїть тут у дорогому взутті, а ця жінка мерзне на бетоні. — У селі, дитино… Вишневе називається. Тут воно ніби й недалеко, але поки доїдеш, поки до хати дійдеш — то вже й ніч. Людмила подивилася на товар. Чотири пакети горіхів, три банки огірків і маленька баночка з чимось червоним, схожим на малину. — Я заберу все, — несподівано для самої себе сказала Людмила

Людмила поверталася з роботи, як завжди, пізно. У місті вже вмикалися ліхтарі, вікна багатоповерхівок

Життєві історії 0

Та я ж не прошу ресторанів, я просто хочу, щоб у мене вдома була нормальна їжа, а не ця твоя водичка з кропом, — Павло кинув ключі на тумбочку так, що стара порцелянова вазочка жалібно дзенькнула. Він навіть не роздягнувся. Стояв у дверях, великий, незадоволений, і дивився на Світлану так, ніби вона — не дружина, з якою прожито чверть століття, а стажерка, що знову переплутала замовлення. Світлана саме знімала піну з бульйону. Пахло петрушкою, лавровим листом і домом. Але для Павла цей запах уже давно став синонімом чогось «недостатнього». — Мати моя з одного крильця такий навар робила, що ложка стояла. А в тебе що? Знову дієтичний стіл для немічних

— Та я ж не прошу ресторанів, я просто хочу, щоб у мене вдома

Життєві історії 0

Ну що, любий, вирвався нарешті від своєї? — писала моєму чоловікові незнайома жінка. — А він, мій Сергій, чоловік, з яким ми пройшли крізь вогонь і воду у шлюбі багато років, відповів миттєво: — Куди там. Вдома на мене чекає моя стара. Зварить борщ, запитає про тиск і буде сопіти під черговий серіал. Скоро буду у тебе. Я перечитала це тричі. Повільно. Наче намагалася вивчити іноземну мову. «Моя стара». Це я. Жінка, яка двадцять два роки поспіль прасувала його сорочки до ідеальних стрілок. Яка подарувала йому сина. Яка сиділа ночами біля його ліжка після операції. Яка без вагань продала мамині золоті сережки з рубінами, щоб закрити його безглуздий кредит, коли він «трохи не розрахував» з новим бізнес-планом. Я не була красунею з обкладинки глянцю, це правда. Мені було сорок вісім. У мене були зморшки біля очей, які я називала «променями сміху» та легка сивина біля скронь. Але старою я себе ніколи не вважала. До цієї самої хвилини

Це історія розгортається у мальовничому містечку Буча, де серед соснових лісів та нових затишних

Життєві історії 0

Ти з мене смієшся? — Микола жбурнув ключі на тумбу в передпокої. — Що знову не так? — Леся, дружина, навіть не повернула голови, продовжуючи спокійно шаткувати цибулю на кухні. Микола залетів на кухню, на ходу скидаючи шкіряну куртку, яку він кинув прямо на стілець. — Я заходжу у ванну руки помити, — почав він на підвищених тонах. — А там на полиці, де стояв дорогий догляд Ілонки, тепер плаває склянка зі вставною щелепою! Це взагалі адекватно? — Це мамина склянка, — спокійно відповіла Леся. — Їй так зручно. Вранці швидко дістала, сполоснула й одягла. Не тягати ж їй ці речі через усю квартиру в спальню. — А Ілоні, сестрі моїй, тепер куди свої баночки ставити? — Микола сплеснув руками. — Вона їх ледь на край раковини примостила. Мало не побила половину! А там сироватки по три тисячі за флакон! Леся витерла руки лляним рушником і повільно повернулася до чоловіка. — Ілоні, Миколо, 28 років. Якщо вона так трясеться над своїми сироватками, нехай купить собі косметичку. Або, ще краще, винайме квартиру, де у неї буде своя особиста полиця, власний унітаз і ніхто не заважатиме їй розставляти склянки хоч за феншуєм

Десь в передмісті Вінниці, у затишному селищі Стрижавка, де поміж приватних будинків та садів

Життєві історії 0

Андрію! Швидко прокидайся, — тихо мовила дружина. — Тобі хтось телефонує. Мабуть, щось термінове. Андрій розплющив очі, кілька секунд вдивлявся в стелю, а потім, побачивши телефон, різко підхопився. Він взяв слухавку і вийшов на балкон. Вона бачила крізь скло. Його спина напружилася, він почав міряти балкон кроками, різко киваючи головою. — Так. Я зрозумів. Коли? Ні, сьогодні ніяк. Добре, завтра вранці буду. Зрозумів, — долетіли до Олени уривки фраз. Олена відчула, як у середині зав’язався тугий вузол. У його тоні була напруга, яку вона не чула вже дуже давно. — Хто це був, Андрію? — запитала вона. — Робота, Оленко. Керівництво вимагає, щоб я був на місці завтра о дев’ятій ранку. Треба збиратися. Поїду нічним експресом у Київ. Він почав швидко збирати речі. — Може, я з тобою поїду? Давно хотіла відвідати подругу в Києві, — раптом запропонувала вона. Андрій завмер. На мить у його очах промайнув страх. — Ні, Олено, не вигадуй. Я буду бігати по кабінетах, мені буде не до прогулянок. Сиди вдома, відпочивай. Я повернуся за два дні. Але в душі дружини поселився серйозний неспокій

Місто Трускавець завжди мало свій особливий ритм. Тут час не біжить, а повільно тече,