Мамо, ну ти чого прийшла без дзвінка? — голос сина був тихим, але в ньому відчувалося сильне роздратування. — У нас тут вечірка, друзі зібралися, святкуємо. У всіх дрес-код, самі розумієш. Марина завмерла, так і не переступивши поріг. За спиною Дениса вона бачила частину величезної вітальні: цегляні стіни, вікна до підлоги, шкіряний диван. Усе, як на тих картинках із журналів, які вони колись разом розглядали в її старій хрущовці, мріючи про власне житло. — Синку, я ж тільки на хвилинку… — прошепотіла вона, і в горлі став нестерпний клубок. — Я ж десять років на двох роботах… Пам’ятаєш, як ми на одній каші сиділи, щоб на перший внесок назбирати? Я в цьому пальті п’ять років ходила, щоб ти ці стіни мав. Можна я хоч одним оком гляну на ремонт? Це ж і моя перемога теж. З глибини квартири почувся дзвінкий жіночий сміх: — Ден, хто там? Це кейтеринг? Скажи, хай несуть на кухню! Денис на мить озирнувся, потім знову глянув на матір. У його очах не було вдячності. Там був страх — страх, що його ідеальний світ успіху буде зіпсований присутністю цієї втомленої жінки у стоптаному взутті
Буває, що один погляд на взуття може сказати про людину більше, ніж десятигодинна розмова. Марина стояла перед масивними дверима, оббитими…