Navigate
X

Я поїду до мами, — зрештою сказав Максим. — Вона засмучена, їй потрібна підтримка. — Їдь, — відповіла Світлана. — І передай їй, що я співчуваю. Дуже неприємно, коли хтось розпоряджається твоїми речами без попиту. Сподіваюся, вона запам’ятає це почуття. Максим пішов, грюкнувши дверима. Світлана залишилася на кухні. Вона знову взялася за тісто, методично вимішуючи його. Хліб доведеться пекти в духовці. Не так зручно, як у хлібопічці, але що вдієш. За тиждень тітка Люда так і не повернула хлібопічку. Сказала, що онуки поїхали, але вона сама розкуштувала свій хліб, тепер хоче пекти регулярно. Олена Степанівна, звісно, ​​дозволила залишити техніку в неї. Але цього разу сталося несподіване. Максим, вперше за два роки шлюбу, сказав матері, що вона не має рації. — Мамо, це Світлана річ. Треба було спитати в неї дозволу

— Твоя мама знову забрала мою хлібопічку і віддала твоїй тітці Людмилі! — Світлана стояла на порозі кухні, стискаючи в…

user2

Катерина зайшла після роботи до місцевого супермаркету. До Нового Року залишалося лише чотири дні, а в неї ще навіть холодильник був напівпорожній. Вона нічого не встигала. І ялинку, що вже припадала пилом у кутку, ще не прикрасила. До зупинки підійшов тролейбус. З шипінням відчинилися двері, вийшли люди і пішли, поспішаючи по домівках. Ніхто навіть не глянув у бік Катерини. Вона хотіла вже встати, щоб зайти в тролейбус, як раптом почула тихий, ледь чутний стогін. Озирнулася на всі боки, але крім неї на зупинці нікого не було. Через короткий проміжок часу стогін повторився — цього разу зовсім поряд. Катерина схопилася з лави. Автомобілі, що проїжджали повз, фарами висвітлили щось темне, велике, у кутку, за рекламним щитом, що стояв за лавкою. У перший момент Катя хотіла якнайшвидше бігти звідси. Уява малювала неприємні картини. Але вона подумала: «Якщо це людина, до ранку її можуть не знайти, а в такий холод вона просто замерзне, тим більше, якщо їй справді погано»

Катерина, яку друзі завжди називали просто Катею, зайшла після роботи до місцевого супермаркету. До Нового Року залишалося лише чотири дні,…

user2

Максим, не відриваючи очей від екрана, простягнув руку, щоб натиснути на паузу, і, нарешті, сказав: — Іро… у мене, схоже, не вийде їхати. Ірина посміхнулася, автоматично, думаючи, що це один із його не дуже вдалих жартів, щоб привернути до себе увагу. — Смішно. Завтра о шостій ранку таксі приїжджає. Ти навіть відпустку на тиждень у бухгалтерії вибив, я бачила. Він, нарешті, відвернувся від екрана. Його погляд був дивно спокійний, навіть трохи відчужений. — Не смішно. Мені сьогодні терміново зателефонували з центрального офісу. Незапланований, але дуже важливий виїзд на перевірку філіалу. Я не можу відмовитися, це критично. Квиток… здаси. Я, звісно, компенсую твою частину. Вона повільно поклала акуратно складену сорочку назад на диван

Ірина складала в дорожню валізу акуратно випрасувані речі: легку лляну сукню для поїздки, пару теплих вовняних кофт для прохолодних карпатських…

user2

Хлопці, а… а де кухня? — запитала Галина, намагаючись не видати тремтіння в голосі. — Та є! Он там, у прибудові, — махнув рукою молодший, Петро. Кухня була прибрана до її приїзду, але старі меблі, які вона пам’ятала ще з молодості, пральна машина, що постійно гупала, ніби вмирала, і стіл, який хитався й тримався на двох старих книжках, робили її схожою на тимчасовий притулок для будівельників, а не на затишний дім, у який вона вклала двадцять п’ять років заробітків. Галина мовчала. Вона просто сіла на той хиткий стілець і мовчала, бо слова застрягали в горлі. Тиждень минув у примарній тиші. Сини та невістки старалися бути уважними, але їхня увага була схожа на гру. Вони обходили тему ремонту усякими способами. Перед святами Галина покликала свою рідну сестру Марію, яка жила в сусідньому районі. — Приїдь, Марічко, — просила Галина по телефону. — Прийди, порадь… може, я перебільшую. Може, я просто забула, як це — жити вдома

Галина їхала додому тим самим старим, трохи пошарпаним автобусом, яким двадцять п’ять років тому вирушила в невідомість, в Італію. Тоді…

user2

Оксана вибирала мандарини, оцінюючи сорт, стиглість і ціну. А поруч хтось тягнув за рукав чоловіка: — Тату, я хочу ті маленькі, знаєш, з листочками! Вони точно солодкі! Вона підвела голову — Микола. А поруч маленька, худорлява дівчинка з двома невпевненими, трохи розпатланими хвостиками, які, здавалося, розваляться від першого пориву вітру. «Ось вони, Миколині косички», — подумала Оксана з усмішкою. — Оксано, привіт! — усміхнувся він, його обличчя одразу засвітилося радістю. — Оце моя Мартуська. Мартусю, це тітка Оксана. — Добрий день, — тихо сказала дівчинка, ховаючись за батька, як за деревом. Її очі були великі й дуже уважні. — Привіт, Мартусю, — відповіла Оксана. — Я тут мандарини вибираю. Найсолодші — у того чоловіка, у синій куртці. Він ніколи не обманює. — То ви, бачу, розумієтесь! — Микола засміявся, і цей сміх розігнав напругу. — Можна ми приєднаємось до вашої експертизи? Мені потрібні тільки найсолодші. Для моєї маленької принцеси

«Діти – це гарно, але це не для мене», — не раз повторювала собі Оксана. Ця фраза стала її внутрішнім…

user2

В той ранок я згадала, як мама розповідала, що саме в нього Миколай поклав мені мандарини та шоколадку того року, коли ми жили дуже скромно, а тато тільки-но шукав стабільну роботу. Той один-єдиний чобіток став для нас нагадуванням: диво приходить не в достатку, а в любові. Я усміхнулася, підійшла і протерла його до блиску — так, як колись робила мама, наче готуючи його до нової, невидимої місії. У ці моменти завжди здається, що час — це не лінія, а коло, і ти знову повертаєшся до початку, аби відчути ту саму, чисту радість. Я саме ставила тарілку з моїм фірмовим ранковим печивом на стіл, коли на кухню вихором залетіла Софійка. Вона була скуйовджена, як горобеня після сну, щойно прокинулася, але в очах горіли ліхтарики. — Мамо! Він приніс?! Він був? Ти бачила Миколая? — вона буквально підстрибувала на місці. — Та то ж він ночами ходить, доню… — я погладила її по м’якій голівці. — Він же не хоче, щоб його бачили. — А де подарунок? Де? Де

Тиша стояла в будинку ще до того, як сірий небосхил вирішив, що пора відпускати ніч. Я прокинулася, і перше, що…

user2

Я піду чайник поставлю, — кинула Олена, поспішаючи на кухню. На кухні на неї чекав черговий, вже звичний сюрприз. Пуста хлібниця, де ще вранці лежав свіжий, ароматний цільнозерновий батон, який вона купила для себе та Андрія. Порожня цукорниця, хоча Олена знала, що лише позавчора купувала кілограм цукру, бо Надія Степанівна любить солодку каву і не відмовляє собі в чаюванні з тістечками, які їй “передає” донька. У холодильнику, де мав стояти запас продуктів на пару днів, одиноко скиглив пакет кефіру і лежав засохлий шматочок сиру. Олена з силою зачинила дверцята холодильника. Це ставало вже не просто нестерпним, це було фізично боляче для їхнього сімейного бюджету. Вона повернулася до вітальні. Надія Степанівна, зітхаючи та охаючи, намагалася підвестися з крісла, тримаючись за поперек

Олена зупинилася в дверному отворі вітальні, притиснувши долоню до скроні. За спиною був дванадцятигодинний робочий день, заповнений запахом ліків, нескінченними…

user2

Моя свекруха відмовилася переїжджати від нас у двокімнатну квартиру. Я ніколи не думала, що вона здатна на таке. Останнім часом я буквально рахувала дні до того моменту, коли ми зможемо нарешті роз’їхатися. Адже ми досягли з нею чіткої домовленості, все обговорили. Вона на це погодилася. Ми виплачували іпотечний кредит за ту квартиру цілих дванадцять років. І тепер вона просто заявляє, що нікуди не поїде. Як таке взагалі можливо було, що ми так багато років платили такі великі гроші на неї

— Моя свекруха Марія Степанівна, зрештою, відмовилася переїжджати від нас у двокімнатну квартиру. Я ніколи не думала, що вона здатна…

Z Oksana

Знаєш, Ярино, я зрозумів, що ми, мабуть, просто перегоріли не в один день. А збирали все роками, — сказав Тарас. — Мабуть, — відповіла вона. — Ми втомилися. Він посміхнувся. — Але я все одно радий, що ми маємо Злату. Це найкраще, що я зробив у житті. — У нас, Тарасе, — поправила Ярина. — У нас обох. Восени Ярина зняла маленьку квартиру неподалік роботи. Тітка Галя плакала, але раділа. — Ось і своє гніздо, — сказала вона. — Молодець, дівко. Кімната була сонячною, з балконом та старим, але затишним диваном. Злата бігала по підлозі, сміялася, заглядала у порожні шафи. — Тут житимемо? — Тут, сонечко. Тепер наш дім

— Хочеш, скажу прямо? — Тарас навіть не глянув на Ярину. — Я втомився. Від усього. Від того, що живемо…

user2

Минуло два місяці. Свекруха не дзвонила. Богдан намагався додзвонитися до неї кілька разів, але вона не брала слухавку. Вони їздили до неї, дзвонили у двері — вона не відчиняла. Якось сусідка сказала, що Лариса Петрівна вдома, вона бачила її вранці, але розмовляти не хоче ні з ким. Діана відчувала провину. Тяжку, що давить провину. Адже вони справді відмовилися від літньої людини, так? Чи ні? Чи просто вони захистили свою сім’ю? І ось наприкінці січня Богдану зателефонувала та сама сусідка. — Ваша мама попросила передати: вона згодна. На доглядальницю, на кнопку, на все. Тільки щоб ви приїхали. Вона сумує. Вони приїхали того ж вечора. Свекруха відчинила двері, схудла, постаріла, але жива. Вона мовчки обійняла сина, потім, повільно, обійняла Діану

Коли свекруха поклала на стіл ключі від помешкання, Діана зрозуміла — почалося щось дуже небезпечне. — Ось, тримай, доню. Тепер…

user2