Navigate
X

Знаєш, Ярино, я зрозумів, що ми, мабуть, просто перегоріли не в один день. А збирали все роками, — сказав Тарас. — Мабуть, — відповіла вона. — Ми втомилися. Він посміхнувся. — Але я все одно радий, що ми маємо Злату. Це найкраще, що я зробив у житті. — У нас, Тарасе, — поправила Ярина. — У нас обох. Восени Ярина зняла маленьку квартиру неподалік роботи. Тітка Галя плакала, але раділа. — Ось і своє гніздо, — сказала вона. — Молодець, дівко. Кімната була сонячною, з балконом та старим, але затишним диваном. Злата бігала по підлозі, сміялася, заглядала у порожні шафи. — Тут житимемо? — Тут, сонечко. Тепер наш дім

— Хочеш, скажу прямо? — Тарас навіть не глянув на Ярину. — Я втомився. Від усього. Від того, що живемо…

user2

Минуло два місяці. Свекруха не дзвонила. Богдан намагався додзвонитися до неї кілька разів, але вона не брала слухавку. Вони їздили до неї, дзвонили у двері — вона не відчиняла. Якось сусідка сказала, що Лариса Петрівна вдома, вона бачила її вранці, але розмовляти не хоче ні з ким. Діана відчувала провину. Тяжку, що давить провину. Адже вони справді відмовилися від літньої людини, так? Чи ні? Чи просто вони захистили свою сім’ю? І ось наприкінці січня Богдану зателефонувала та сама сусідка. — Ваша мама попросила передати: вона згодна. На доглядальницю, на кнопку, на все. Тільки щоб ви приїхали. Вона сумує. Вони приїхали того ж вечора. Свекруха відчинила двері, схудла, постаріла, але жива. Вона мовчки обійняла сина, потім, повільно, обійняла Діану

Коли свекруха поклала на стіл ключі від помешкання, Діана зрозуміла — почалося щось дуже небезпечне. — Ось, тримай, доню. Тепер…

user2

Я одягла якусь стару сукню, яка на мені бовталася — за останні місяці я схудла кілограмів на сім. Подивилася у дзеркало: виснажена тітка зі згаслими очима. Хотілося плакати. Дача у Наталі та її чоловіка була по суті шикарним котеджем під Києвом. Гості з’їжджалися дорогими автівками. Чоловіки у лляних піджаках, жінки у яскравих сукнях, всі голосно сміялися, обговорювали якісь угоди, нові яхти та відпочинок на Балі. Я почувалася серед них сірою мишею, яка випадково забігла на свято життя. Я сиділа в кутку тераси з келихом білого сухого, намагаючись бути непомітною. Але Наталя мене знайшла. «Ти чого тут скисаєш? — вона підсіла поряд, а з нею — важкий, похмурий чоловік років п’ятдесяти. — Знайомся, це Степан. Наш давній друг. А це Олена, та сама моя подруга-геній». «Дуже приємно», — пробурмотіла я. Степан мовчки кивнув, його обличчя виражало вселенську скорботу

«Ми скорочуємо штат, Олено Миколаївно». Ці слова, вимовлені новим керівником, пролунали як вирок. У 46 років я, головний редактор видання,…

user2

Ох, Дарино, бідна моя доню, — звернулася мати до доньки якось за вечерею, ігноруючи зятя. — Я бачила сьогодні в центрі твою подругу, Світлану. Вона розлучилася з тим першим чоловіком і вийшла заміж за великого бізнесмена. Уявляєш, трьохкімнатна квартира в новобудові! Каже, грошей не рахують! А ти так і сидиш на цій кухні, рахуєш свої копійки. Цього було достатньо для зятя. Артем повільно встав. — Галино Іванівно, — його голос був тихим, але серйозним, — ми домовились: ніякої критики. Я попросив вас поважати мій дім, мої старання і мої фінанси. — Я не критикую! — обурилася теща. — Я просто факт сказала! Що моїй доньці не пощастило з чоловіком. Зять більше мовчати не став

— Я справді не знаю, як діяти, — з відчаєм у голосі промовила тридцятирічна Дарина, її погляд був прикутий до…

Z Oksana

Тато не забув твою маму, сонечко. І ми всі її пам’ятатимемо. У нас у хаті є її фото, ми будемо згадувати її найкращі жарти. Але нам треба жити далі. У тому, що вона покинула нас, ніхто не винен, а твій тато тим більше. Та й Тетяна тут ні до чого. Не треба мститися їй за те, що сталося. Чому ти так погано до неї ставишся? Вона кривдить тебе? Орися промовчала, лише негативно хитнувши головою. — То в чому ж річ? — Бабуся була терпляча. Орися трохи помовчала, наче збираючись із думками, потім сказала бабусі, відвівши погляд: — Вона нас у дитбудинок віддасть! Олена Петрівна охнула, ледве стримуючи сміх. — Ти чого це взяла? — Мені подруги у школі розповідали! — Орися витерла сльози. — Хороших мачух не буває! А зараз у неї своя дитина з’явиться, ми не будемо потрібні! Це всі знають

— Мамо, привіт. Як справи? — голос Олега звучав трохи віддалено, але тепло, як завжди. Олена Петрівна тримала телефон біля…

user2

Лариса стояла біля дверей материної квартири вперше за пів року. Вона приїхала на день народження. В руках тримала букет яскравих, сонячних гербер — Галина Петрівна їх обожнювала. Але замість тепла і святкового настрою, Лариса відчувала, як живіт зводить від напруги. Наче не на свято йдеш, а на важкі переговори. Двері відчинила її молодша сестра, Наталя. У простому домашньому халаті, волосся недбало зібране, на руках — сліди від дитячих фломастерів. — А, це ти. Заходь. Ні усмішки. Ні «Привіт, як справи?». Лариса пройшла в коридор, роззулася. У квартирі пахло смаженою цибулею, що готувалася для святкового салату, та запахом улюбленої маминої шарлотки з яблуками. Знайомий, рідний, але тепер гіркий запах. За столом на кухні сиділи: мати, Галина Петрівна, — у новому ошатному платті, але з напруженим виразом обличчя; зять Петро, який щось завзято читав на своєму телефоні; та племінник Данило з планшетом

Лариса стояла біля дверей материної квартири вперше за пів року. Вона приїхала на день народження. В руках тримала букет яскравих,…

user2

У коридорі грюкнули двері — Максим повернувся з роботи. Ірина натиснула «завершити дзвінок» і поклала телефон на стіл. — Ну як день? — запитав він весело, наче нічого не сталося. — Максиме, — Ірина повільно повернулася до нього. — Ти знаєш, що твоя родина вже в’їхала в мою квартиру? — Так… — Він почухав потилицю, на обличчі майнула тінь провини. — Я хотів сказати, але… — Ти хотів сказати? — Ірина схопилася і тицьнула пальцем у його груди, відступаючи. — Ти взагалі розумієш, що вони вдерлися туди без мого дозволу? Це незаконно! Я в люті! А що ти? Ти тільки мовчиш і ухиляєшся! — Ну, перестань, — Максим розвів руками, ніби виправдовувався. — Їм нема де жити. А ти маєш дві квартири. Усього на пару днів, поки Римма не знайде тут собі щось. Вони обіцяли. — Пара днів? — Ірина засміялася, але в очах стояли сльози злості й образи. — Я знаю ці «пару днів». Вони можуть затягтися на роки. Римма не з тих, хто йде добровільно

Ірина відчула, як її щоки червоніють від гніву. Максим грюкнув долонею по столу так, що чайна ложка, виготовлена ще її…

user2

За два дні Марія почула розмову невістки з сином. — Твоя сестра взяла половину грошей! От хай і дивиться за матір’ю! Я не зобов’язана все тягнути! Ми й так у кредитах, а тут іще й постійна гостя! Сергій говорив тихо, але вперто, намагаючись її заспокоїти: — Катю, це моя мама. Вона хворіла. Ми повинні допомогти. Це тимчасово, вона обіцяла. Але Марія Петрівна вже не могла дивитися, як її присутність, її дихання, створює напругу між ними. Її стареньке серце стискалося від думки, що вона руйнує їхню сім’ю. Тож вона зібрала свою торбинку. — Сергійку, я поїду до Олени. Може, вона щось надумала з лікарями… І так кілька разів — до дочки, до сина, як м’яч, який вони не хотіли тримати. Вона була вдячна за дах над головою, але ніде не відчувала себе вдома. Ніде не свій. Особливо тяжко було перед святами, коли все навколо пахло мандаринами й надією, а ти ніде не маєш свого теплого куточка, де можна було б просто бути

Марія Петрівна стояла біля вікна лікарняної палати, дивлячись на сіре місто. Вона завжди вважала себе щасливою. Не через статки –…

user2

Коли Зоряна приїхала в село, всі сусіди перешіптувалися, люди часто підходили до воріт, щоб поглянути, як вона йде вулицею. Зоряна йшла спокійно, віталася з усіма тими, хто її пам’ятав і з тими, хто забувся. Сусіди зносили до хати її матері молоко, яйця, сметану, сир та свіжий спечений хліб. Зоряна дякувала людям, а на очі виступали сльози. Якби ж не старі груші, в її житті все склалося б зовсім інакше вже давно

Крихітний хутір, що носив назву «Тихий Кут», майже особливо й ніколи не привертав уваги мандрівників. Він на околиці, далеко від…

Z Oksana

На четвертий день зателефонувала мачуха. З того самого номера, що Лада жодного разу не зберігала. — Ладочко, привіт, це Світлана, — голос був солодко-м’який, як сироп. — Можна заскочу? Буквально на півгодини. Потрібно… ну, порадитися. Щодо ювілею. Не бійся, нічого поганого. Лада трохи уповільнила відповідь. Потім сказала: — Приїжджайте. Вони сиділи у переговорній на другому поверсі — так простіше. Чужа, нейтральна територія. Мачуха зняла рукавички, акуратно поклала сумку, за звичкою озирнулася: стіл, скляна стіна, пляшка води. Усе бездоганно чисто. — Бачиш… — почала вона. — Мар’яна, вона дуже старалася. Усе організує майже сама. Тато нервує, знаєш його. А тут… ти. Ми подумали… може, тобі буде незатишно. Не тому, що ти — ні! Просто ж ти завжди була така… особлива. У своєму ритмі. І потім, публіка — це більше його оточення, не твоє

Телефон задзвонив саме тієї секунди, коли Лада знімала великі протишумні навушники — дзвінкий, пронизливий, ніби хтось із розмаху відчинив вікно…

user2