Українці Сьогодні

Мамо, мені потрібні гроші на нові речі, — казала Аліна Світлані телефоном, — і на новий телефон. — Аліно, я не можу постійно надсилати тобі гроші! — відповідала Світлана, — у мене теж є витрати. Може, влаштуєшся на роботу? — Але ж я твоя дочка! — обурювалася Аліна, — ти маєш дбати про мене! Зі збільшенням вимушених витрат Світлана працювала на знос. До морального виснаження додалося й фізичне. Вона відчувала, що якщо такими темпами продовжуватиметься й надалі, то її підірване здоров’я остаточно здасть, а банківський рахунок швидко спорожніє. Усвідомлюючи майбутню загрозу, Світлана вирішила діяти. За допомогою банку вона купила невеликий будинок в Італії, щоб хоч якось убезпечити своє майбутнє. Ця новина викликала обурення в Аліни. Дійшло до того, що без Артема вона навіть не хотіла розмовляти з матір’ю телефоном. А треба ж було обговорити її майбутнє, навчання, плани

— Ти маєш мені допомогти! — випалила Аліна, підвищуючи голос. — Ти моя мама

Життєві історії 0

Моя кума ще давно покликала мене працювати в Німеччину. З роботою вона мені дуже допомогла, бо сама там на ногах вже стояла міцно. Ірина і нерухомості накупляла і автомобіль в кожного є і я сподівалася, що й мені так пощастить з заробітками. Я залишила своїх синів на чоловіка та свекруху, а сама за кордон подалася. Але, не все так склалося, як відразу гадалося

Я завжди пам’ятаю, звідки моє коріння. Моє дитинство пройшло в маленькому селі, у великій

Життєві історії 0

Я поїду до мами, — зрештою сказав Максим. — Вона засмучена, їй потрібна підтримка. — Їдь, — відповіла Світлана. — І передай їй, що я співчуваю. Дуже неприємно, коли хтось розпоряджається твоїми речами без попиту. Сподіваюся, вона запам’ятає це почуття. Максим пішов, грюкнувши дверима. Світлана залишилася на кухні. Вона знову взялася за тісто, методично вимішуючи його. Хліб доведеться пекти в духовці. Не так зручно, як у хлібопічці, але що вдієш. За тиждень тітка Люда так і не повернула хлібопічку. Сказала, що онуки поїхали, але вона сама розкуштувала свій хліб, тепер хоче пекти регулярно. Олена Степанівна, звісно, дозволила залишити техніку в неї. Але цього разу сталося несподіване. Максим, вперше за два роки шлюбу, сказав матері, що вона не має рації. — Мамо, це Світлана річ. Треба було спитати в неї дозволу

— Твоя мама знову забрала мою хлібопічку і віддала твоїй тітці Людмилі! — Світлана

Життєві історії 0

Катерина зайшла після роботи до місцевого супермаркету. До Нового Року залишалося лише чотири дні, а в неї ще навіть холодильник був напівпорожній. Вона нічого не встигала. І ялинку, що вже припадала пилом у кутку, ще не прикрасила. До зупинки підійшов тролейбус. З шипінням відчинилися двері, вийшли люди і пішли, поспішаючи по домівках. Ніхто навіть не глянув у бік Катерини. Вона хотіла вже встати, щоб зайти в тролейбус, як раптом почула тихий, ледь чутний стогін. Озирнулася на всі боки, але крім неї на зупинці нікого не було. Через короткий проміжок часу стогін повторився — цього разу зовсім поряд. Катерина схопилася з лави. Автомобілі, що проїжджали повз, фарами висвітлили щось темне, велике, у кутку, за рекламним щитом, що стояв за лавкою. У перший момент Катя хотіла якнайшвидше бігти звідси. Уява малювала неприємні картини. Але вона подумала: «Якщо це людина, до ранку її можуть не знайти, а в такий холод вона просто замерзне, тим більше, якщо їй справді погано»

Катерина, яку друзі завжди називали просто Катею, зайшла після роботи до місцевого супермаркету. До

Життєві історії 0

Максим, не відриваючи очей від екрана, простягнув руку, щоб натиснути на паузу, і, нарешті, сказав: — Іро… у мене, схоже, не вийде їхати. Ірина посміхнулася, автоматично, думаючи, що це один із його не дуже вдалих жартів, щоб привернути до себе увагу. — Смішно. Завтра о шостій ранку таксі приїжджає. Ти навіть відпустку на тиждень у бухгалтерії вибив, я бачила. Він, нарешті, відвернувся від екрана. Його погляд був дивно спокійний, навіть трохи відчужений. — Не смішно. Мені сьогодні терміново зателефонували з центрального офісу. Незапланований, але дуже важливий виїзд на перевірку філіалу. Я не можу відмовитися, це критично. Квиток… здаси. Я, звісно, компенсую твою частину. Вона повільно поклала акуратно складену сорочку назад на диван

Ірина складала в дорожню валізу акуратно випрасувані речі: легку лляну сукню для поїздки, пару

Життєві історії 0

Хлопці, а… а де кухня? — запитала Галина, намагаючись не видати тремтіння в голосі. — Та є! Он там, у прибудові, — махнув рукою молодший, Петро. Кухня була прибрана до її приїзду, але старі меблі, які вона пам’ятала ще з молодості, пральна машина, що постійно гупала, ніби вмирала, і стіл, який хитався й тримався на двох старих книжках, робили її схожою на тимчасовий притулок для будівельників, а не на затишний дім, у який вона вклала двадцять п’ять років заробітків. Галина мовчала. Вона просто сіла на той хиткий стілець і мовчала, бо слова застрягали в горлі. Тиждень минув у примарній тиші. Сини та невістки старалися бути уважними, але їхня увага була схожа на гру. Вони обходили тему ремонту усякими способами. Перед святами Галина покликала свою рідну сестру Марію, яка жила в сусідньому районі. — Приїдь, Марічко, — просила Галина по телефону. — Прийди, порадь… може, я перебільшую. Може, я просто забула, як це — жити вдома

Галина їхала додому тим самим старим, трохи пошарпаним автобусом, яким двадцять п’ять років тому

Життєві історії 0

Оксана вибирала мандарини, оцінюючи сорт, стиглість і ціну. А поруч хтось тягнув за рукав чоловіка: — Тату, я хочу ті маленькі, знаєш, з листочками! Вони точно солодкі! Вона підвела голову — Микола. А поруч маленька, худорлява дівчинка з двома невпевненими, трохи розпатланими хвостиками, які, здавалося, розваляться від першого пориву вітру. «Ось вони, Миколині косички», — подумала Оксана з усмішкою. — Оксано, привіт! — усміхнувся він, його обличчя одразу засвітилося радістю. — Оце моя Мартуська. Мартусю, це тітка Оксана. — Добрий день, — тихо сказала дівчинка, ховаючись за батька, як за деревом. Її очі були великі й дуже уважні. — Привіт, Мартусю, — відповіла Оксана. — Я тут мандарини вибираю. Найсолодші — у того чоловіка, у синій куртці. Він ніколи не обманює. — То ви, бачу, розумієтесь! — Микола засміявся, і цей сміх розігнав напругу. — Можна ми приєднаємось до вашої експертизи? Мені потрібні тільки найсолодші. Для моєї маленької принцеси

«Діти – це гарно, але це не для мене», — не раз повторювала собі

Життєві історії 0

В той ранок я згадала, як мама розповідала, що саме в нього Миколай поклав мені мандарини та шоколадку того року, коли ми жили дуже скромно, а тато тільки-но шукав стабільну роботу. Той один-єдиний чобіток став для нас нагадуванням: диво приходить не в достатку, а в любові. Я усміхнулася, підійшла і протерла його до блиску — так, як колись робила мама, наче готуючи його до нової, невидимої місії. У ці моменти завжди здається, що час — це не лінія, а коло, і ти знову повертаєшся до початку, аби відчути ту саму, чисту радість. Я саме ставила тарілку з моїм фірмовим ранковим печивом на стіл, коли на кухню вихором залетіла Софійка. Вона була скуйовджена, як горобеня після сну, щойно прокинулася, але в очах горіли ліхтарики. — Мамо! Він приніс?! Він був? Ти бачила Миколая? — вона буквально підстрибувала на місці. — Та то ж він ночами ходить, доню… — я погладила її по м’якій голівці. — Він же не хоче, щоб його бачили. — А де подарунок? Де? Де

Тиша стояла в будинку ще до того, як сірий небосхил вирішив, що пора відпускати

Життєві історії 0

Я піду чайник поставлю, — кинула Олена, поспішаючи на кухню. На кухні на неї чекав черговий, вже звичний сюрприз. Пуста хлібниця, де ще вранці лежав свіжий, ароматний цільнозерновий батон, який вона купила для себе та Андрія. Порожня цукорниця, хоча Олена знала, що лише позавчора купувала кілограм цукру, бо Надія Степанівна любить солодку каву і не відмовляє собі в чаюванні з тістечками, які їй “передає” донька. У холодильнику, де мав стояти запас продуктів на пару днів, одиноко скиглив пакет кефіру і лежав засохлий шматочок сиру. Олена з силою зачинила дверцята холодильника. Це ставало вже не просто нестерпним, це було фізично боляче для їхнього сімейного бюджету. Вона повернулася до вітальні. Надія Степанівна, зітхаючи та охаючи, намагалася підвестися з крісла, тримаючись за поперек

Олена зупинилася в дверному отворі вітальні, притиснувши долоню до скроні. За спиною був дванадцятигодинний

Життєві історії 0

Моя свекруха відмовилася переїжджати від нас у двокімнатну квартиру. Я ніколи не думала, що вона здатна на таке. Останнім часом я буквально рахувала дні до того моменту, коли ми зможемо нарешті роз’їхатися. Адже ми досягли з нею чіткої домовленості, все обговорили. Вона на це погодилася. Ми виплачували іпотечний кредит за ту квартиру цілих дванадцять років. І тепер вона просто заявляє, що нікуди не поїде. Як таке взагалі можливо було, що ми так багато років платили такі великі гроші на неї

— Моя свекруха Марія Степанівна, зрештою, відмовилася переїжджати від нас у двокімнатну квартиру. Я