Віктор дивився у вікно, де весняна гроза змішувала дощ зі снігом. У мокрому березневому місті дві жінки носили під серцем його дітей. Два таких різних, але в чомусь схожих світи. Дві різні долі, одна спільна історія. «Цікаво, — подумав він, — а діти дружитимуть? Чи теж усе життя будуть ділити… щось?» Віктор завів машину, але не встиг рушити з місця — телефон знову задзвонив. Цього разу мати. — Так, мамо. — Ах ти ж… невдячний! — у слухавці гримів її голос, сповнений болю. — Що ж ти накоїв, сину? Де твоя совість? — Мамо… — Мовчи! Наталку ледве заспокоїла, вона вся в сльозах. Стільки років вона була для тебе опорою, а ти? З недосвідченою дівчинкою зв’язався! — Мамо, я… — Я не хочу тебе бачити! — відрізала вона. — Поки не одумаєшся — не дзвони. І додому не приходь
— Твоя помічниця дзвонила. Передала привітання! — Голос Наталії прозвучав спокійно, навіть буденно, хоча в ньому відчувалася кришталева дзвінкість, що…