Navigate
X

Ти взагалі совість маєш?! Чи зовсім її втратила?! — голос Миколи влетів у передпокій швидше за нього. — Я не можу повірити в це. Наталя стояла біля дзеркала, зосереджено застібаючи срібну сережку. За п’ятнадцять років шлюбу вона навчилася вибудовувати навколо себе невидимий кокон, крізь який крики чоловіка проходили, як далекий шум дощу. — Добрий вечір, Колю, — спокійно промовила вона. — Який він добрий?! — Микола швиргонув сумку на комод. — Я питаю: нові черевики?! Знову?! Собі — італійська шкіра, поки моя мати в Києві в розтоптаних кросівках на ринок ходить?! Ти про когось, крім себе, думати здатна? — Черевики коштували три з половиною тисячі, — Наталя нарешті повернулася до нього. — Купила на розпродажі. За свої гроші. — Три з половиною тисячі — це величезні гроші! Ти знаєш, скільки ліків можна було купити мамі на ці кошти? — Миколо, — вона взяла сумочку і перевірила наявність гаманця. — Я йду в аптеку, бо мені самій там потрібно ліки купити. Розмовляти будемо ввечері. Якщо ти до того часу заспокоїшся

Чернівці — місто, яке вміє тримати фасад. Тут люблять, щоб усе було «як у людей»: гарна кава, чисті тротуари та…

Z Oksana

Віка, а подивися, яка сукня краща — рожева чи пудрова? — Світлана тицяла телефон під ніс Віці, коли та намагалася розібратися в складних хімічних реакціях. — Світлано, мені все одно. Будь ласка, дай мені пів години, мені треба дочитати розділ, — благала Віка. — Яка ти егоїстка, — зітхала невістка. — Тільки про свої книжки й думаєш. А дитина в мені вже все відчуває. Вона відчуває, що тітка її не любить. Віка відчула, що край прийшов. Вона вирішила поговорити з братом. Павло якраз відпочивав на дивані після зміни, занурившись у стрічку новин у телефоні, коли сестра підійшла до нього. — Паш, слухай, ми можемо поговорити? — почала вона, присідаючи на край крісла. — Щось сталося? — він навіть не підняв очей. — Це щодо Світлани. Розумієш, мені дуже важко готуватися до іспитів. Вона постійно мене відволікає, просить щось принести, зробити масаж або просто послухати її. Мені справді потрібна тиша. Від результатів тестів залежить, чи зможу я вступити на бюджет. Брат нарешті відклав телефон і здивовано підняв брови

— Ти що, не чуєш, що дитині в животику потрібен спокій? — Світлана стояла посеред коридору, склавши руки на животі,…

user2

О, невістко, прокинулася нарешті! — здивовано мовила свекруха в перший день після весілля. — Доброго ранку, Оленко! Ти не зважай, я тихенько, ви спіть, я ж не заважаю. Зазирнула до вас, а в холодильнику ж — шаром покотилося, одні йогурти та ковбаса. Хіба ж так можна? Микола з дитинства звик до нормальної їжі. Дай, думаю, приїду, приготую щось людське. Він гречку з молоком любить, я зараз зварю. Олена завмерла в дверях. — Галино Миколаївно, — нарешті вимовила вона. — А як ви увійшли? — Як-як? Ключем відкрила. Микола дав, ще коли ви тільки ремонт тут робили. На всяк випадок. Мало що може статися: трубу прорве чи пожежа. — Він мені про це не сказав. — Ну, забудькуватий він у мене, — Галина Миколаївна вже впевнено ставила каструлю на вогонь. — Весь у батька. Ти сідай, не стій над душею, я зараз усе організую. Потім ще зазирну у вашу спальню, подивлюся, чи немає там брудного посуду чи чашок після вчорашнього. Олена мовчки пройшла до столу і сіла. Її погляд зупинився на банці варення. Життя після весілля почалося зовсім не так, як вона малювала у своїх мріях

Це було звичайне сіре зазим'я у Вінниці. Місто, що зазвичай виблискує вогнями фонтанів та пахне свіжою випічкою з кав'ярень на…

Z Oksana

Ого, що за свято? Валерію, ти отримав премію? Валерій лише загадково посміхнувся і кивнув у бік кімнати сина. Катя зазирнула туди. Денис сидів перед новим ноутбуком. Це був не просто комп’ютер, а потужна станція, про яку він мріяв роками. Хлопець виглядав так, ніби йому щойно подарували весь світ. — Мамо! Дивись! — він підскочив до неї. — Бабуся Марія купила! Я навіть не знав, що вона так може. Ми зайшли в магазин просто подивитися, а вона підійшла до консультанта і сказала: «Дайте хлопцю найкраще для навчання». Катя відчула, як її обличчя стає гарячим. Їй стало не по собі. Не від радості за подарунок, а від пекучого сорому за свої слова про «зайвий рот». — Маріє Семенівно, навіщо? Це ж величезні витрати! Ми не можемо це прийняти! Це ж ваші заощадження на старість! — Катя мало не плакала, стоячи в дверях кухні. Тітка Марія спокійно допивала чай, дивлячись у вікно на вечірні вогні міста. — Катрусю, сідай поруч. Давай поговоримо як дорослі люди

— Їй щось від нас треба, родичі не з'являються просто так, щоб чаю попити? — Катя роздратовано кинула виделку на…

user2

Чого це ти раптом вирішив, що маєш право переступати цей поріг без дзвінка? — запитала я, навіть не відчиняючи двері повністю. На порозі стояв Степан. Чоловік, з яким я прожила дев’ять років, і якого не бачила останні пів року. Він змінився: дорожча куртка, впевнений погляд, наче він щойно виграв головний приз у лотереї. Поруч із ним стояла дівчина. Зовсім молода, з ідеальним манікюром і посмішкою людини, яка ще не знає, що таке побутові сварки через незакритий тюбик пасти. — Ми просто повз проїжджали, — Степан усміхнувся своєю фірмовою посмішкою, від якої в мене раніше підкошувалися ноги. Тепер же ця посмішка здалася мені просто завченою маскою. — Вирішив показати Марині, як живуть сильні та незалежні жінки. Знайомся, це моя наречена. Я відступила вбік. Очікувала, що всередині щось обірветься, що підніметься хвиля гніву або жалю, але відчула тільки легку цікавість. Це було схоже на перегляд старого фільму, який ти вже знаєш напам’ять, і він тебе більше не лякає. — Проходьте, раз уже прийшли, — спокійно сказала я

— Чого це ти раптом вирішив, що маєш право переступати цей поріг без дзвінка? — запитала я, навіть не відчиняючи…

user2

Все, жінко! Я до іншої йду! — голос Миколи пролунав гордовито. — Яка мені борщі варитиме. Валя в цей момент стояла на кухні. Почувши ці слова, вона повільно повернула кран, вимикаючи воду. — Ну, то йди. На здоров’я, Миколо. Микола аж поперхнувся від такої несподіванки. Він чекав чого завгодно: ридань, биття посуду, благань залишитися заради «двадцяти років спільного життя» або хоча б запитання «хто вона?». Але спокій дружини його просто приголомшив. — Ти, мабуть, не почула! Я йду від тебе! Зовсім! Назавжди, Валю! До справжньої жінки, яка розуміє, що таке сімейний затишок, а не жбурляє чоловікові на стіл напівфабрикати з супермаркету після зміни! Він презирливо кивнув у бік кухні, де на столі в тарілці сиротливо лежали пельмені «по акції». Вони злиплися в один неапетитний комок, поки Микола готував свою промову. — Миколо, — вимовила дружина. — Йди в спальню. — Це ще навіщо? — він здивувався. — Чемодан діставати. Він на шафі, за коробками з зимовим взуттям. Я сама не дотягнуся, а ти ж у нас такий дужий. Микола завмер. Такого сценарію він не репетирував. Він готувався до криків. — Ти навіть не запитаєш, як її звати? Чи хто вона така? — розгублено вимовив він

Це була звичайна середа в Коломиї, місті, де кожен камінь дихає історією, а вечірнє повітря пахне кавою та спокоєм. Але…

Z Oksana

Ти розумієш, що моїй мамі зараз ці п’ятнадцять тисяч гривень потрібні більше, ніж нам на нові меблі? — сказав Павло, навіть не відриваючись від телефону. — Тобто як це — більше? Ми ж планували ці гроші відкласти на навчання Ігоря. Він наступного року вступає. Ти ж сам казав, що курси програмування та репетитори — це пріоритет. Павло нарешті підняв очі від екрана. У них читалося те звичне невдоволення, яке я бачила останні кілька років щоразу, коли мова заходила про фінанси. Це був погляд людини, яка вважає, що її знову змушують виправдовуватися за очевидні речі. — Ігор почекає. Йому ще сімнадцять, попереду цілий рік. А мамі треба терміново полагодити дах на літній кухні. Там усе тече. Вона літня людина, вона не може жити в таких умовах. Олю, будь людиною, невже тобі шкода для матері? — Павле, — почала я, намагаючись підбирати слова якнайпростіше, — ми вже минулого місяця передали твоїй мамі десять тисяч. І позаминулого теж. Тоді це було на «лікування суглобів», хоча через тиждень я побачила в неї нову мультиварку, якою вона навіть не вміє користуватися. Я не проти допомоги, але це вже виходить за будь-які межі. Це гроші, які я заробляла додатковими змінами в аптеці

— Ти розумієш, що моїй мамі зараз ці п’ятнадцять тисяч гривень потрібні більше, ніж нам на нові меблі? — сказав…

user2

Невісточко! Оксаночко! Доброго ранку! — заспівала солодко свекруха. — Ой, а чого це ти в телефоні сидиш? Я думала, ти вже нам стіл накрила. Олег подзвонив, він уже виїжджає. Каже голодні усі. Тітка Марія теж буде, вона після служби загляне, обіцяла печиво принести. Стефанія зупинилася посеред кухні і раптом замовкла. Її погляд бігав по порожніх стільницях. Плита холодна. Раковина чиста. Навіть чайник не кипить. — Оксано, я щось не зрозуміла. А де все? Де м’ясо? Ти ж казала, що зробиш ту запечену корейку з чорносливом. Микола про неї цілий тиждень мріяв. І де борщ? Субота без борщу — то не субота, ти ж знаєш. Оксана відпила кави. — Доброго ранку, пані Стефаніє. Борщу немає. Корейки теж. Сьогодні у моєму меню — тиша і спокій. Стефанія завмерла. — Що це значить — меню? Ти що, жартуєш? Невістко, зараз одинадцята година! Люди їдуть через все місто, через затори, щоб посидіти по-людськи, поспілкуватися. Ти що, хочеш нас перед тіткою Марією зганьбити

Івано-Франківськ — місто, яке вміє бути затишним до щему в серці. Тут кожен ранок має свій колір: від золотистого відблиску…

Z Oksana

А ви завжди так багато картоплі їсте? — за вечерею Мар’яна вже почувалася вільніше. Вона сіла на моє улюблене місце біля вікна.. — Це ж не дуже корисно для фігури. Сергій Миколайович казав, що ви прихильниця класичної кухні, але зараз у тренді легкість. Я подивилася на свою тарілку, потім на неї. — У нашому домі їдять те, що готує господиня, — відповіла я тихо. — Якщо вам потрібна особлива дієта, кухня у вашому розпорядженні, можете готувати собі самі після того, як я закінчу. Мар’яна підняла брови й подивилася на Сергія. Той швидко почав жувати, роблячи вигляд, що дуже зайнятий їжею. Минуло три дні. Ранок починався з того, що я чула її спів у душі. Вона займала ванну кімнату на годину, хоча знала, що мені треба збиратися. Потім вона виходила в коридор у коротенькому шовковому халаті, наче не помічаючи, що в будинку є ще хтось, окрім неї та Сергія

Сергій стояв у передпокої, нервово переминаючись із ноги на ногу, і не поспішав знімати куртку. Його очі бігали по стінах,…

user2

Тобі що, грошей шкода для рідного брата? — цей голос матері у слухавці Вікторія впізнала б із тисячі, навіть якби зв’язок був зовсім кепським. Саме з цієї фрази почався той самий вівторок, який мав стати звичайним робочим днем, а став точкою відліку нового життя. Віка стояла в затяжному міському заторі, притиснувши телефон до вуха плечем. — Мамо, при чому тут «шкода»? — спокійно відповіла вона, хоча всередині щось звично стиснулося. — Ми ж обговорювали це минулого місяця. У мене зараз свої плани, я збирала на… — Ой, плани! — перебила мати, і Віка майже фізично відчула, як та на іншому кінці міста сплеснула руками. — Твої плани почекають. Ти вже доросла, стабільна, у тебе все є: і квартира, і робота хороша, і машина он під боком. А Павлик тільки на ноги стає. У нього кохання, Вікусь, справжнє! Він хоче, щоб усе було красиво, по-людськи. Невже він не заслужив на одне свято в житті? Невже ти, рідна сестра, будеш стояти осторонь, коли у дитини доля вирішується

— Тобі що, грошей шкода для рідного брата? — цей голос матері у слухавці Вікторія впізнала б із тисячі, навіть…

user2