Ірино, ти зробила голубці? Щось я їх не бачу, – кажу. – Ні, не зробила, не мала часу, – спокійно відповідає мені донька. Я ж просила тебе по телефону, щоб ти їх приготувала. Скучила я за нашою смачною їжею, – кажу доньці, зайшовши в хату. Я додому приїхала, про свій приїзд всіх заздалегідь попередила, всю дорогу мріяла, як я поїм голубці, а мені навіть картоплі смаженої не запропонували. Стою посеред кухні в куртці, валізи біля порога, на душі така втома після двох діб у дорозі, а в животі аж бурчить від голоду й очікування. Думала, зайду — а там пара стовпом, пахне тушкованою капустою з м’ясом, як колись у дитинстві. — Ой, мамо, ну що ти починаєш з самого порога? — Ірина незадоволено знизала плечима й сіла навпроти. — У мене робота, потім малого з садочка забрати, потім на городі треба було прибрати, бо скоро картоплю садити. Не мала я часу бавитися з тими голубцями. Ти ж тепер удома, відпочиваєш. Візьми та й звари, скільки там тієї роботи. Це стало неприємним фактом для мене, адже зробити голубці не так вже і складно, максимум треба витратити всього дві години часу. Та донька не вважала за потрібне це зробити для мене просто для того, щоб мене потішити
– Ірино, ти зробила голубці? Щось я їх не бачу, - кажу. – Ні, не зробила, не мала часу, –…