Того ж вечора Ярослав поспіхом примчав додому після телефонного дзвінка дружини. На подвір’ї відбулася недовга, але вирішальна розмова. Надія не влаштовувала суперечок. Вона вперше за довгі спільні роки не покликала його до столу. Біля порога вже стояли дві великі дорожні валізи з його речами. — Обирай сам, Ярославе, — сказала Надія твердо й спокійно. — Але в цій хаті життя на дві сторони більше не буде. Будь чесним бодай перед донькою. Ярослав опустив голову, взяв валізи й сів до машини Оксани. Вони поїхали геть. Надія стояла біля воріт, проводжаючи поглядом куряву на дорозі. І раптом уперше за багато років відчула не розпач, а дивовижне полегшення, наче скинула зі своїх плечей важку кам’яну брилу, яку несла ціле десятиліття. Минув цілий рік. Надія навчилася жити для себе й радіти кожному новому дню. Вона навела чудовий лад у саду, посадила нові яблуні, доглядала пасіку, яку колись залишив батько, і з радістю приймала в гостях дітей та онуків. У її хаті оселилися тиша, лад і справжній затишок. Тим часом на сусідньому кутку села, де стояла стара хата біля самого соснового гаю, теж розгорталася своя непроста людська доля. Там жив Михайло — рідний небіж старого пасічника. Чоловік він був міцний, мовчазний, надзвичайно працьовитий. Усе село знало його як прекрасного тесляра: з будь-якого бруса чи дубової дошки він міг створити міцні столи, різьблені лави або гарні віконниці. Оковитої він не вживав, чужих розмов не підтримував і тримався завжди осторонь від сільських пліток
— Твій чоловік уже майже десять років живе на дві хати в сусідній області, а ти йому досі сорочки прасуєш…