— Моя Галина вже як той старий перевірений віз: скрипить, тягне, але куди ж вона подінеться з нашого подвір’я!

Ярослав відкинувся на високу різьблену спинку стільця, задоволено поплескав себе по череву й голосно, на всю простору вітальню, зареготав.

Він обвів переможним поглядом святковий стіл, який буквально вгинався під вагою важких полумисків. Парувала запашна запечена картопля, пересипана свіжим кропом і товченим часником. У центрі красувалася соковита печеня в глиняному посуді. Поруч тіснилися тонко накраяне підкопчене сало з м’ясними прожилками, домашня ковбаса, рулетики з баклажанів, хрусткі мариновані грибочки, власноруч зібрані минулої осені, та миска з дрібними кручениками, начиненими чорносливом.

Навпроти господаря сидів кум Василь. Він спробував видавити з себе ввічливу посмішку, але вийшло ніяково й натягнуто. Василь лише знічено кашлянув у кулак і поглянув на свою дружину.

Поруч із ним Мар’яна опустила погляд і заходилася дуже ретельно розгладжувати шовкову хустинку на колінах. Їй було настільки незручно, що рум’янець залив навіть її шию. Вона не знала, куди подіти очі, аби тільки не дивитися на господиню оселі.

Галина саме виходила з кухні, несучи на широкій тарелі ще гарячі, припечені з боків сирники з домашнім малиновим варенням.

Вона все чула. Кожне окреме слово виразно долетіло до її вух через відкриті двері коридору.

Вона не випустила посуд із рук і не зойкнула. Спокійно, звично поставила таріль на вільний куток столу, присунула ближче до куми розетку з варенням і мовчки стала біля серванту.

Ярослав навіть не звернув уваги на те, яка важка пауза повисла в повітрі. Захмелілий від наливки й власної значущості, він продовжував розвивати думку, підмогруючи Василеві:

— А що, хіба я не правду кажу? Жінка зі стажем — це як добротна конячка або надійний мотор. Їй багато вигадок не треба: дрова в сараї є, хата тепла, миска на столі стоїть. А оті всі примхи, перукарні та дорогі ганчірки — то вже для молодих дівчат, яким треба собі пару шукати. Нашій Галині до кого чепуритися? Мені вона й у фартусі люба!

Василь почухав потилицю, явно бажаючи якнайшвидше змінити розмову:

— Та що ти таке плетеш, куме… Твоя Галина Іванівна он яку гостину нам зібрала, як у найкращому закладі. Руки в неї золоті, годі й казати.

— Ой, та золоті, золоті, — самовдоволено відмахнувся Ярослав, наколюючи на виделку шматок печені. — Бо привчена змалку коло печі крутитися. Без цього ніяк.

Мар’яна обережно торкнулася пальцями рукава свого чоловіка. Її голос пролунав тихо, але дуже рішуче:

— Василю, сонечко вже сідає, нам пора рушати додому. Діти самі залишилися, треба перевірити уроки, та й корову сусідка обіцяла тільки до вечора підглядіти.

— Та куди ж ви так хутко зірвалися? — щиро здивувався Ярослав, розводячи руками. — Ми ж тільки до солодкого підійшли! Галюня онде тільки-но свіжий узвар із льоху принесла, чаю на травах запарить. Сидіть, поговоримо про весняну оранку, про ціни на пальне!

— Ні-ні, куме, красно дякуємо за щедру гостину, — Василь уже підвівся, квапливо поправляючи пояс на штанях. Він підійшов до Галини, з повагою вклонився й тихо, від щирого серця мовив: — Дякуємо вам за хліб і за сіль, господине. М’ясо ваше просто неймовірне, такої смакоти зроду не їв.

Мар’яна швидко обійняла Галину за плечі й пошепки мовила їй на вухо:

— Тримайся, дорогенька. Ти в нас найкраща.

Збори в передпокої тривали лічені хвилини. Гості поспіхом вдягали куртки, немов боялися затриматися хоч на мить довше.

Ярослав метушився біля дверей, довго тиснув кумові руку, давав якісь поради щодо заміни підшипників і безперервно гучно балакав, заповнюючи порожнечу.

Коли важкі дерев’яні двері нарешті зачинилися, у коридорі настала незвична тиша.

Ярослав повернувся до вітальні, розстебнув комір сорочки, витягнув із кишені зубочистку й глянув на дружину з виразним докором:

— І що ти оце влаштувала, га? Стояла біля шафи як чужа, навіть слова доброго до людей не промовила. Мар’яна з Василем через твій насуплений вигляд і втекли завчасно. Весь настрій зіпсувала своєю демонстративною мовчанкою.

Галина повільно зібрала порожні тарілки з-під нарізки, склала їх одна на одну й понесла на кухню. Вона підійшла до раковини, але воду вмикати не стала.

Ярослав пішов слідом, став у дверному отворі, спершись плечем на одвірок, і продовжував допитуватися:

— Я тебе щось запитав, Галино. Чого ти губи надула?

Жінка повільно повернулася до нього. Її обличчя було абсолютно спокійним, без жодного сліду гніву чи сліз, і саме це виглядало для Ярослава незвично:

— А що саме я мала сказати, чоловіче? Подякувати тобі перед кумами за те, що назвав мене возом, який тільки й годиться, що скрипіти й тягти ярмо?

Ярослав на мить розгубився, але швидко оговтався й захисно захитав головою:

— Ой, святий Боже! Знову ти вигадуєш казна-що! Це ж був звичайний чоловічий жарт, без жодного лихого умислу. Василь усе зрозумів як слід, посміявся. Тільки в тебе вічно проблеми з почуттям гумору, геть дотепів не розумієш.

— Василь якраз усе дуже добре зрозумів, — тихо, але виразно відповіла Галина. — Саме тому йому стало соромно сидіти за твоїм столом поруч зі своєю дружиною. І саме тому вони так хутко пішли.

— Та кинь пусте молоти! — роздратовано махнув рукою Ярослав. — Роздмухала з мухи слона. Краще прибери зі столу, тарілки помий і завари мені свіжого чаю з мелісою, бо печія мучить від того часнику.

Він розвернувся й попрямував до вітальні, де вже щосили гудів телевізор, транслюючи черговий футбольний матч.

Галина залишилася одна посеред просторої кухні.

Вона подивилася на мийку, де височіла гора брудного посуду: жирні миски, склянки, виделки, велика пательня. Подивилася на стіл, усіяний хлібними крихтами та порожніми полумисками, на плиту, де стояло важке чавунне деко після печені.

У свої сорок сім років вона виглядала значно старшою за свій вік лише через одну причину — хронічну, безкінечну втому.

Щоранку її день починався о шостій годині. Поки Ярослав ще солодко хропів під теплою ковдрою, вона вже розтоплювала котел, готувала ситний сніданок, прасувала йому чисту сорочку й збирала обід у скляні баночки.

Потім бігла на зупинку, їхала на роботу, де обіймала посаду головного бухгалтера на місцевому агропідприємстві. Там робота вимагала колосальної зосередженості, уваги до кожної цифри та постійного спілкування з податківцями.

Але й після закінчення робочого дня її праця не припинялася. Аби швидше повернути значну спільну позику, яку вони взяли на капітальну добудову другого поверху будинку та заміну покрівлі, Галина вела всю звітність для двох приватних підприємців.

Вона сиділа над балансами до півночі, псуючи зір під настільною лампою, поки чоловік переглядав новини або лежав на канапі, скаржачись, що на його роботі механіка надто важка праця.

Вона тягнула все: город, хату, прання, консервацію, рахунки за електрику та газ. І вважала це звичним жіночим обов’язком.

Галина повільно зняла свій робочий ситцевий фартух, акуратно склала його навпіл і повісила на металевий гачок біля плити.

Вона не стала мити жодної тарілки. Не стала ховати нарізку до холодильника чи витирати крихти.

Жінка підійшла до вимикача, погасила світло на кухні, тихо зайшла до спальні, зачинила за собою двері й лягла відпочивати.

У неділю вранці в оселі було напрочуд прохолодно й тихо.

Ярослав прокинувся близько дев’ятої години, солодко потягнувся, очікуючи відчути звичний запах свіжої яєчні зі шкварками або гарячих оладок, але в повітрі пахло лише вчорашньою застиглою вечерею.

Він почовгав босими ногами на кухню й завмер на порозі.

Стіл стояв неприбраний. Посуд у раковині так і височів горою. На плиті нічого не шипіло й не варилося. Чайник був холодним як лід.

Ярослав розгублено почухав живіт, зазирнув до порожньої каструлі й почав голосно гримати дверцятами навісних шафок:

— Галю! А де мій сніданок? Чому навіть чашки чистої немає, щоб води напитися?

Галина вийшла зі спальні. Вона вже була одягнена в простий, але охайний джемпер, застібала на зап’ясті годинник і спокійно розчісувала перед дзеркалом своє густе темне волосся.

— Вода є в колодязі та в крані, — спокійно озвалася вона, не повертаючи голови. — Сковорідка стоїть на нижній поличці, яйця й масло в холодильнику, хліб у хлібниці.

Ярослав увійшов до коридору, вирячивши очі від подиву:

— Ти що, серйозно досі губи дуєш через учорашню дурницю? Вже ніч минула, пора б і забути!

— Я не серджуся, Ярославе, — її голос звучав рівно, без жодної нотки докору. — Просто вчора ти сам усім пояснив, що я старий зношений віз. А якщо віз ледь тягне, його треба поберегти, аби колеса на першій же ямі не розсипалися. От я й вирішила зменшити навантаження.

Чоловік роздратовано пирхнув:

— Якийсь дитячий садок влаштувала на рівному місці! Доросла жінка, а поводишся як вередлива дівка. Мені що тепер, голодним сидіти?

— Ти дорослий і цілком дієздатний чоловік. У тебе дві руки й дві ноги. Приготуй собі сам те, що вважаєш за потрібне.

Ярослав ображено хмикнув, демонстративно грюкнув дверима ванної кімнати, а потім пішов у двір рубати тріски на розпал котла, показово відмовившись куховарити. Він був упевнений, що до обіду дружина охолоне, змириться й усе піде за старим звичним колом.

Проте понеділок приніс йому ще більшу несподіванку.

Галина відпрацювала свій день на підприємстві. О п’ятій годині вечора вона закрила всі відомості, вимкнула робочий комп’ютер, зібрала свою сумочку й уперше за багато років не побігла стрімголов до продуктової крамниці з важкими торбами в руках.

Замість того, щоб поспішати на приміський автобус, вона неквапливо пішла пішки вздовж тихих вуличок селища до затишної кав’ярні, повз яку завжди лише пробігала з переповненими пакетами.

Вона зайшла всередину, де приємно пахло свіжозмеленими зернами та ваніллю, сіла за невеликий круглий столик біля вікна й замовила собі велике горнятко кави з густою пінкою та шматочок яблучного штруделя з горіхами.

Галина сиділа так понад сорок хвилин.

Вона просто дивилася крізь скло, як поволі спадають вечірні сутінки, як ідуть додому перехожі, як мерехтять вуличні ліхтарі.

Вона не думала про дебет і кредит.

Їй не треба було бігти полоти грядки чи доварювати борщ на кілька днів наперед.

Ніхто не гукав її з іншої кімнати принести свіжу сорочку.

Це відчуття внутрішнього спокою виявилося настільки незвичним і солодким, що на її обличчі вперше за довгий час з’явилася щира, м’яка посмішка.

Дорогою додому вона зайшла до невеликої крамниці якісного одягу. Там, на манекені, вже кілька тижнів висіла елегантна сукня глибокого смарагдового кольору з теплої тонкої вовни. Галина давно заглядалася на неї, але щоразу зупиняла себе думкою про те, що ці гроші краще віддати за позику або купити Ярославові нові зимові черевики.

Цього разу вона зайшла, приміряла сукню, побачила в дзеркалі струнку, вродливу жінку з живим поглядом і без вагань розрахувалася грошима, які щойно отримала за приватні бухгалтерські консультації.

Коли Галина повернулася додому з красивим паперовим пакунком, у хаті панував хаос.

Ярослав сидів за столом, на якому стояла відкрита банка консервованої кільки в томаті та лежав поламаний навпіл сухий батон.

Побачивши пакунок у руках дружини, він підозріло примружився:

— Це що ще за пакунки? Що ти там принесла?

— Одяг для себе, — спокійно відповіла Галина, роздягаючись у передпокої.

— Який ще одяг? — Ярослав аж підвівся зі стільця. — Ми ж щомісяця кожну копійку рахуємо, аби якнайшвидше з позикою розібратися! Звідки в тебе гроші на такі забаганки?

Галина дістала сукню, акуратно розправила її й повісила на плічка:

— Я заробила їх своєю додатковою працею вечорами.

— Так це ж наші спільні сімейні надходження! Ми ж домовлялися все складати до однієї скарбнички, щоб до кінця року закрити всі борги за покрівлю!

Жінка лагідно посміхнулася й подивилася йому просто в вічі:

— Дуже цікаво виходить, Ярославе. Коли я сиджу ночами над чужими паперами з червоними очима, ти кажеш, що це моя особиста справа і я сама так захотіла. А як тільки я вирішила придбати собі одну гарну річ, ці гроші вмить стали спільними? Ні, мій любий. Відтепер мої вечірні заробітки належатимуть виключно мені.

Ярослав закляк, не знаючи, що заперечити на таку залізну логіку. Він лише нервово ковтнув слину, пробуркотів щось про жіноче марнотратство й пішов до спальні.

Минув тиждень. Потім ще один.

Очікування Ярослава, що Галина от-от втомиться від свого нового характеру й повернеться до ролі безмовної господині, розбилися вщент.

Галина категорично відмовилася від частини підробітків, залишивши собі лише стільки роботи, скільки не забирало її вільний час і сили.

Щовівторка та щочетверга вона після роботи ходила до місцевого будинку культури на заняття з оздоровчої гімнастики.

Вона відвідала перукарню, де їй зробили гарну сучасну стрижку та пофарбували волосся в теплий каштановий відтінок, який неймовірно пасував до її карих очей.

Вона продовжувала готувати їжу, але варила легкі, прості страви й рівно стільки, скільки потрібно було для нормального обіду, без кількагодинного вистоювання біля гарячої плити заради складних кулінарних забаганок.

А найголовніше — вона повністю перестала обслуговувати особисті потреби чоловіка.

У середу вранці в оселі знову піднявся переполох.

— Галю! — гукав Ярослав із коридору, перериваючи шафу. — Де моя блакитна сорочка на гудзиках? Мені сьогодні на збори до сільради треба йти!

Галина неспішно пила трав’яний чай на охайній, прибраній кухні:

— У кошику з брудною білизною.

— Як у кошику?! Вона ж там уже три дні лежить! Чому ти її не випрала й не випрасувала?

— Пральна машина стоїть у ванній кімнаті. Порошок насипаний у круглу коробку на полиці. Натискаєш ліву кнопку, обираєш режим для бавовни й чекаєш сорок хвилин.

— Та я не знаю, як до тієї техніки підходити! Я зроду її не торкався! — обурювався чоловік, розмахуючи руками.

— Інструкція лежить у верхній шухлядці тумбочки. Ти розумний чоловік, бригадир на роботі, з технікою на «ти». Обов’язково розберешся.

Ярослав бігав по хаті, нервував, сопів, але Галина навіть бровою не повела. Зрештою він був змушений натягнути старий светр і піти на збори в зовсім не святковому вигляді.

Ще через кілька днів до Галини зателефонувала кума Мар’яна.

— Галочко, дорогенька, доброго дня! Як ти там поживаєш? — у голосі куми відчувалася щира турбота й водночас нетерпляча цікавість.

— Дякую, Мар’янко, усе гаразд. Живу своїм спокійним життям, — усміхнулася у слухавку Галина.

— Ой, ти знаєш, я мусила тобі зателефонувати… Мій Василь тоді після ваших посиденьок усю дорогу додому плювався. А наступного дня зустрів Ярослава біля магазину та як вичитав йому! Сказав: «Ти, куме, зовсім совість утратив. Маєш у хаті господиню, золото справжнє, яка тобі хату вилизала й стіл царський накрила, а ти перед нами її з возом рівняєш. Соромно за тебе слухати було». Ярослав тоді тільки сопів та очима кліпав.

— Дякую твоєму Василеві за правду, — щиро мовила Галина. — І тобі дякую за підтримку.

Ця коротка розмова остаточно зміцнила в її серці впевненість: вона все робить правильно.

Якщо навіть сторонні чоловіки розуміють усю неприпустимість таких зневажливих слів, то чому вона повинна терпіти це від власного чоловіка, з яким прожила пліч-о-пліч чверть століття?

Справжня буря назріла ще за два тижні, наприкінці місяця.

Ярослав повернувся додому в піднесеному, навіть дещо збудженому гуморі. Він скинув куртку й прямо з порога впевненим тоном виголосив:

— Так, господине! У суботу до нас гості збираються. Приїде мій старший брат Дмитро зі сватами, ще двоє хлопців із моєї бригади підтягнуться. Чоловік сім або й вісім буде. Треба накрити стіл як слід, щоб перед родиною не осоромитися.

Галина навіть не відірвала очей від книги, яку спокійно читала у кріслі:

— І що ти плануєш їм готувати?

Ярослав аж рота розкрив від такого зустрічного запитання:

— Як це що я планую?! Ти накрутиш велику каструлю голубців зі свіжою свининою, запечеш м’ясо з чорносливом у рукаві, навариш холодцю, щоб застиг до ранку, і зробиш ті свої фірмові крученики з грибами. Ну й пирогів із маком та сиром спечи, як ти вмієш.

Галина повільно закрила книгу, поклала її на журнальний столик і підняла погляд на чоловіка:

— Ні, Ярославе. Я цього робити не буду.

У кімнаті стало чутно, як настінний годинник відбиває секунди.

— Що значить «не буду»? — голос Ярослава здивовано затремтів. — Я ж людей уже покликав! Сказав, що посидимо по-людськи, по-домашньому!

— Ти покликав — ти й займайся частуванням. Я в суботу маю інші плани на цілий день.

— Які ще плани можуть бути у заміжньої жінки, коли до хати гості їдуть?!

— Я домовилася з колегами по роботі поїхати до сусіднього містечка на виставку прикладного мистецтва, а ввечері ми маємо квитки на театральну виставу. Я давно мріяла вибратися кудись далі нашого подвір’я.

Ярослав почервонів, його брови зійшлися на переніссі:

— Ти що, геть розум утратила? Що люди скажуть? Що рідний брат подумає, коли прийде до моєї хати, а тут порожньо й жінки немає? Скажуть, що в Ярослава господині нема, що в хаті ладу не водиться!

Галина підвелася на повний зріст. Вона підійшла до чоловіка впритул і заговорила тихим, але настільки твердим і спокійним голосом, що Ярослав мимоволі зробив пів кроку назад:

— Господиня в цій хаті є, Ярославе. Була й буде. Але безкоштовної наймички, об яку можна витирати ноги та знецінювати її працю дурними жартами перед чужими людьми, тут більше не існує. Якщо тобі потрібна дружина — жива людина, яку ти поважаєш, бережеш і з якою рахуєшся, то навчися цінувати мій час і мої сили. А якщо тобі треба безвідмовний віз, який тільки й повинен тягти всі твої примхи без жодної подяки, то шукай собі іншого воза. Я на цій посаді свій термін відбула.

Вона розвернулася й пішла до спальні, залишивши чоловіка стояти посеред коридору з відкритим ротом.

Уперше за двадцять п’ять років спільного життя Ярослав не знайшов жодного слова у відповідь.

Увесь вечір п’ятниці він просидів у роздумах, не вмикаючи телевізора. Він сподівався, що Галина схаменеться, передумає й таки почне з вечора ставити тісто на пироги або крутити голубці.

Але Галина лягла спати о десятій, виспалася, а вранці спокійно одягла свою нову смарагдову сукню, взула зручні шкіряні чобітки, накинула елегантне пальто й, покропивши зап’ястя приємними квітковими парфумами, вийшла на поріг.

Ярослав стояв у передпокої з розгубленим виразом обличчя:

— Галю… ти справді їдеш?

— Справді, Ярославе. Бажаю тобі гарно провести час із гостями. Якщо не встигнеш приготувати сам — у селищі відкрилася чудова кулінарія, там можна замовити готові страви. Гроші в тебе є.

Вона вийшла за хвіртку з легким серцем і світлою душею.

Цей суботній день став для неї справжнім святом.

Вона гуляла старими вуличками сусіднього містечка, розглядала дивовижні вишивані картини на виставці, пила гарячий чай із м’ятою в невеликій кав’ярні разом із приємними співрозмовницями, а потім насолоджувалася чудовою грою акторів на театральній сцені.

Вона відчула себе вільною, красивою та повною життєвих сил жінкою, чий світ більше не обмежувався межами городу, кухонної плити та чужого невдоволення.

А вдома в цей час розгорталася зовсім інша картина.

Ярослав змушений був зранку бігти до магазину, стояти в черзі, купувати ковбаси, сири, готовий хліб і напівфабрикати.

Він сам мив огірки й помідори, сам варив картоплю, яка трохи пригоріла до дна каструлі, бо він забув вчасно зменшити вогонь, сам нарізав хліб кривими шматками й розставляв посуд по столу.

Коли прийшли брат Дмитро зі сватами, стіл був накритий, але виглядав зовсім не так пишно, як зазвичай.

— А де ж наша господиня Галина? — здивовано запитав Дмитро, розглядаючи куплену в кулінарії нарізку. — Чи не захворіла вона, бува?

Ярослав відчув, як зрадницьки червоніють його вуха:

— Та ні… Поїхала з подругами до театру на культурний захід. Відпочиває.

Дмитро уважно подивився на збентеженого брата, хмикнув у вуса й раптом мовив із повагою:

— І правильно зробила! Молодець жінка. Тільки коло печі сидіти — свій вік заїдати. Моя онде теж усе літо по санаторіях та екскурсіях їздить, і я тільки радий, коли вона додому щаслива вертається. А ти що, сам нас не нагодуєш? Давай свою картоплю, покуштуємо, який із тебе кухар!

Увесь вечір Ярослав сам крутився біля гостей: подавав страви, підливав узвар, прибирав порожні тарілки й уперше на власній шкурі відчув, скільки невидимої, виснажливої праці вимагає звичайна дружня гостина.

Коли гості розійшлися, він був абсолютно знесилений. У нього гуділи ноги, нила спина, а на кухні знову височіла гора брудних мисок і склянок.

Він підійшов до раковини, засукав рукави й почав мити посуд. Один за одним, ретельно відмиваючи жир гарячою водою, витираючи стіл від крихт і підмітаючи підлогу.

Галина повернулася додому пізно ввечері.

Вона тихо відчинила двері, зайшла до передпокою й відчула, що в хаті панує порядок і чистота.

На кухні за столом сидів Ярослав. Він був втомлений, але тверезий і спокійний.

Побачивши дружину, він підвівся, несміливо підійшов до плити й налив у велике горнятко свіжого гарячого чаю з гілочкою м’яти, яку сам зірвав на городі:

— Ось… випий з дороги. Змерзла, мабуть.

Галина зняла пальто, сіла за чистий стіл і взяла тепле горнятко в долоні. Вона мовчки дивилася на чоловіка, очікуючи, що він скаже далі.

Ярослав опустив голову, помовчав хвилину, збираючись із думками, а потім підняв на неї очі, у яких більше не було колишньої пихи:

— Галю… Я тоді перед кумами повну дурницю ляпнув. Хотів перед Василем дорослим та дотепним здатися, а вийшло гидко й нерозумно. Я тільки сьогодні, коли сам коло того столу покрутився, зрозумів, як тобі щодня важко було. І скільки всього ти робила мовчки, без жодного слова докору. Пробач мені, дурному, якщо зможеш.

Це були перші щирі, справжні вибачення за довгі роки їхнього шлюбу. Без виправдань, без перекладання провини на «неправильне розуміння гумору» чи поганий настрій.

Галина повільно відпила ковток запашного чаю. Вона бачила, що ця субота змінила в голові її чоловіка значно більше, ніж десятки довгих розмов і сварок.

— Я почула тебе, Ярославе, — тихо й спокійно мовила вона. — І я приймаю твої вибачення. Але май на увазі: як раніше вже не буде. Ми або живемо як двоє дорослих, рівних людей, які поважають і підтримують одне одного, або не живемо разом взагалі.

— Я згоден, Галю. Як скажеш, так і буде.

Минули місяці.

Спільну позику за добудову будинку вони виплатили вчасно, але атмосфера в їхній оселі змінилася докорінно.

Ярослав без жодних нагадувань навчився завантажувати й вмикати пральну машину, освоїв приготування кількох простих, але ситних страв і взяв на себе щотижневе прибирання важким пилососом та закупівлю всіх продуктів за чітким списком.

Галина знову почала пекти свої знамениті пироги й запікати м’ясо з чорносливом. Але тепер вона робила це виключно за власним бажанням і натхненням, а не тому, що мусила догоджати іншим.

Вона продовжувала відвідувати гімнастику, купувала собі гарні речі й більше ніколи не дозволяла жодній людині знецінювати свою працю, свій вік чи свою гідність.

Одного теплого літнього вечора вони знову сиділи на веранді свого добудованого будинку, милуючись заходом сонця й п’ючи чай зі свіжими вишнями.

Ярослав подивився на Галину, яка сиділа поруч у легкій лляній сукні з розпущеним хвилястим волоссям, і винувато посміхнувся:

— А пам’ятаєш, як я колись бовкнув про старий віз?

Галина ледь помітно підняла брову:

— Таке важко забути, чоловіче.

— Я тоді думав, що дуже розумний, — щиро зітхнув він. — А насправді ледь не втратив найдорожче, що мав у житті.

— Головне, що ти вчасно зрозумів різницю між возом і живою жінкою, — м’яко відповіла вона.

Галина дивилася на вечірнє небо, де спалахували перші яскраві зорі, і відчувала глибокий, непохитний спокій.

Їй було сорок сім років.

Вона не почувалася старою, знесиленою чи забутою.

Вона розквітла новою, зрілою красою — красою жінки, яка навчилася любити й поважати себе, змусивши весь навколишній світ ставитися до себе з такою ж великою повагою.