Українці Сьогодні

Ірино, ти зробила голубці? Щось я їх не бачу, – кажу. – Ні, не зробила, не мала часу, – спокійно відповідає мені донька. Я ж просила тебе по телефону, щоб ти їх приготувала. Скучила я за нашою смачною їжею, – кажу доньці, зайшовши в хату. Я додому приїхала, про свій приїзд всіх заздалегідь попередила, всю дорогу мріяла, як я поїм голубці, а мені навіть картоплі смаженої не запропонували. Стою посеред кухні в куртці, валізи біля порога, на душі така втома після двох діб у дорозі, а в животі аж бурчить від голоду й очікування. Думала, зайду — а там пара стовпом, пахне тушкованою капустою з м’ясом, як колись у дитинстві. — Ой, мамо, ну що ти починаєш з самого порога? — Ірина незадоволено знизала плечима й сіла навпроти. — У мене робота, потім малого з садочка забрати, потім на городі треба було прибрати, бо скоро картоплю садити. Не мала я часу бавитися з тими голубцями. Ти ж тепер удома, відпочиваєш. Візьми та й звари, скільки там тієї роботи. Це стало неприємним фактом для мене, адже зробити голубці не так вже і складно, максимум треба витратити всього дві години часу. Та донька не вважала за потрібне це зробити для мене просто для того, щоб мене потішити

– Ірино, ти зробила голубці? Щось я їх не бачу, – кажу. – Ні,

Життєві історії 0

Сину, ти вже на роботі? — замість привітання запитала мати. — Так, мамо. Тільки каву налив. Щось сталося? — у голосі чоловіка відчувалася втома. — Та ні, нічого нового. Знову думаю про твою Наталю. Скільки можна? Дитина вже ось-ось до школи піде, а вона все вдома. Це ж просто немислимо! Мирон зітхнув, відкидаючись на спинку крісла. Він знав, куди хилить мати, і це розмова дратувала його щоразу більше. — Мамо, ми вже це обговорювали. Вона займається домом, донькою. Це теж робота, і чимала. — Робота? — голос Ніни Вадиміївни злетів на пів тона вище. — Робота — це коли люди приносять реальні гроші в бюджет, коли мають трудову книжку і план на день. А в неї що? Посуд та іграшки? Вона ще сім років тому, коли ви тільки побралися, працювала, і то — недовго. — Вона тоді пішла в декрет, а не просто покинула справу, — спробував захистити дружину Мирон. — Покинула, сину, покинула. А тепер звикла байдикувати. Подивишся, звикне — і ніколи не працюватиме. Слухай, що матір тобі каже, бо потім ще шкодуватимеш. Виганяй її на роботу

Місто Вишгород, що розкинулося на мальовничих схилах біля Київського водосховища, прокидалося під тихий шепіт

Життєві історії 0

Пересолила! Хіба це можна їсти? — бурчав чоловік. — Ти взагалі стежиш за тим, що робиш? Чи в тебе знову думки десь у хмарах літають? — його голос пролунав гнівно. Оксана мовчала. Вона дивилася, як червонувата пляма повільно вбирається у тканину. Вона пам’ятала кожен крок рецепта борщу, якому її колись навчила свекруха: спочатку пасерування овочів, потім томати, і лише наприкінці — буряк. Але сьогодні в середині приготування задзвонив телефон. Це була донька, Леся. Вона розповідала про онука, маленького Михайлика, який знову відмовлявся від вечері в дитячому садку. Оксана тоді лише на мить відволіклася, щоб відповісти. — Вікторе, я перепрошую, я просто відволіклася на дзвінок від Лесі. Я можу все виправити, давай я додам води чи приготую щось інше, — тихо промовила Оксана. Він підвівся, стілець неприємно скрипнув по підлозі. — Ти постійно відволікаєшся! Постійно шукаєш виправдання. То донька, то безкінечні розмови з сусідками, то ще якась дрібниця. Я приходжу з роботи втомлений, голодний, а тут, — він не закінчив, лише махнув рукою. Оксана обережно поклала ополоник на підставку. Вона робила це автоматично, за двадцять років усе стало механічним. — Вікторе, прошу, не треба так. — Знаєш що? — він уже крокував у коридор, на ходу розстібаючи гудзики сорочки. — Я поїду до мами. Там принаймні я зможу поїсти по-людськи

Місто Золотоноша, що затишно розкинулося серед черкаських рівнин, поступово засинало під лагідним осіннім дощем.

Життєві історії 0

Сестро! Половину квартири переписуємо на мене, або ми зустрінемося в суді, — пролунало з порогу. — Це не прохання, це констатація факту, — Марта навіть не привіталася. Олена, яка саме намагалася витягти з духовки форму з вечерею, застигла. — Ти про що, Марто? Про яку квартиру? Ти впевнена, що хочеш говорити про це саме зараз? Марта впевнено крокувала вітальнею. — Я про батькову квартиру, звісно. Ми обидві — його діти. Закон на моєму боці, і я не збираюся відмовлятися від того, що належить мені за правом родини. Олена повільно опустила форму з вечерею на стіл. — Батька не стало вісім місяців тому, Марто. Ти про це згадала тільки сьогодні? Марта байдуже знизала плечим, дістаючи телефон. — Я знаю, коли його не стало. Не треба нагадувати. — Ти навіть не приїхала на прощання, — тихо сказала Олена. — Ти просто зникла, коли він найбільше потребував підтримки. — У мене був важливий проєкт за кордоно, я не могла все кинути. Це було моє рішення. А те, що ти вирішила присвятити себе догляду — це було твоє, — Марта говорила так, ніби обговорювала погоду, а не останні дні рідної людини

Місто Барвінкове, що розкинулося серед мальовничих краєвидів Харківщини, вкрилося раннім снігом. Холодні пластівці падали

Життєві історії 0

Ти знову відправив гроші своїй мамі? — Ірина нарешті перевела погляд на чоловіка, який спокійно снідав. — Олег, ми так більше не витягнемо. Чоловік, не піднімаючи голови від тарілки, відповів сухо, наче читав звіт: — Моя мати — це моя родина. У неї в селі старий будинок, постійно щось ламається. Ти хочеш, щоб вона зимувала в холоді? — Олег, вона отримує пенсію! — Ірина намагалася тримати голос рівно, хоча всередині все закипало. — А моя мама живе в однокімнатній квартирі, де з кожним днем дорожчає комуналка, вже за пару місяців у неї борг назбирався. Я змушена віддавати їй частину своєї зарплати, щоб вона просто могла оплатити рахунки. Чому ми повинні все віддавати, коли самі ледь зводимо кінці з кінцями? — Твоя мама — це твоя відповідальність, — відрізав чоловік. — А те, що вона звикла жити на широку ногу, — це виключно її проблеми. Вона все життя очікувала, що ми будемо її утримувати. — Вона допомогла нам з першим внеском на цю квартиру! Якби не та сума, ми б ще десять років жили по орендованих кутках. Ти це забув? — розсердилася Ірина. — Вона продала все, що мала, щоб ми мали свій дах над головою

Тепле місто Рівне зустріло ранок сірим осіннім небом, яке важко нависало над панельками спальних

Життєві історії 0

Де гроші? Олексію! Ті самі вісімдесят тисяч гривень, які я отримала після продажу гаража? — здивувалася дружина. — Олексій завмер з пакетом молока в руках. Він повільно повернувся до столу, його руки злегка тремтіли. — Ти про ті гроші? Я їх використав. Зробив інвестицію. Марта нарешті розвернулася. Її очі не палали гнівом, вони були холодними, наче крига на місцевому ставку в середині зими. — «Використав». Цікаве слово. Можеш пояснити, у що саме ти «інвестував» мої особисті заощадження, які я збирала роками, відмовляючи собі в найнеобхіднішому, щоб нарешті зробити в цій кухні нормальний ремонт? — Я допоміг братові, Миколі. У нього виникла критична ситуація з його фірмою. Якщо я не втрутився б, він би втратив усе. Це тимчасово, Марто. Я обов’язково все поверну. Марта підійшла до нього. — Миколі. Твоєму братові Миколі, який досі не віддав нам ті двадцять тисяч, що ти «позичив» йому три роки тому? Ти серйозно думаєш, що я повірю в цю казку вдруге? — Це різні речі. Тоді був просто невеликий мінус, а зараз — реальні проблеми. Він — моя родина, я не міг просто залишити його в такій біді

Місто Боярка, оточене віковими соснами, жило своїм розміреним життям. У невеликій квартирі на першому

Життєві історії 0

Вікторе! Чому я дізнаюся про переїзд матері в останній момент? — Оксана намагалася говорити спокійно, хоча руки в неї ледь помітно тремтіли. — Ми ж планували провести вихідні лише вдвох. Віктор лише знизав плечима: — Оксано, ну що ти таке кажеш? Вона ж не до нас у гості приїхала, вона тепер буде жити тут. У неї тиск, лікар сказав — потрібен постійний нагляд. Тобі що, важко приділити увагу людині, якій не стало краще після госпіталізації? Ти ж працюєш з дому, тобі зовсім не складно зварити ще одну порцію обіду. Пані Марта з’явилася в кухні майже безшумно. Вона була в охайному домашньому халаті, волосся вкладено в бездоганну зачіску. — Доброго ранку, — сухо кинула свекруха. — Оксано, я бачу, ти знову не витерла пил з верхніх полиць? Це ж не нормально для моїх дихальних шляхів. Ти знаєш, як важливо мені зараз дихати чистим повітрям? — Пані Марто, я проводила прибирання вчора, — відповіла Оксана. — Пил не встигає осідати так швидко. — Ти просто не вмієш прибирати, — перебила її свекруха. — Вікторе, сину, подивись, що вона поставила на сніданок. Хіба це їжа для людини з моїми показниками здоров’я? Де цільнозернова каша? Де свіжовижатий сік? Це не сніданок, це просто сором

Місто Вишгород, що розкинулося на мальовничих схилах біля Дніпра, завжди видавалося Оксані затишним прихистком

Життєві історії 0

Любо, змилуйся, та Марійка Наталчина — це ж копія твого Степана! – випалила Галина в трубку. – Вони вже відкрито не ховаються. Степан там дні й ночі проводить. Усі в селі знають, чия це дитина, тільки ти з Італії їм пакунки шлеш і розчулюєшся. Тієї ж миті у мене все всередині перевернулося. Я відразу набрала чоловіка. Руки тремтіли так, що я ледве влучала по кнопках телефона. Хотіла, щоб він мені хоч щось пояснив, заперечив, сказав, що це брехня і плітки. – Степане, це правда? – запитала я без зайвих вступів, як тільки він підняв слухавку. – Мені тут такі речі про тебе і Наталку розповідають… Це правда, що Марійка — твоя дочка? На тому кінці дроту повисла важка мовчанка. Я чула лише його важке дихання. – Мені немає коли слухати твої дурниці, – буркнув він нарешті. – Знайшла кого слухати, сільських пліткарок. Збирай краще сумки та їдь додому, якщо так цікаво. І він кинув слухавку. Більше на мої дзвінки Степан не відповідав.

– А ти думала, що я тебе вічно чекатиму з тої Італії? Вибач, Люба,

Життєві історії 0

Вони не чужі, Миколо. Це діти мого рідного брата, і вони не можуть залишатися самі, – якомога спокійнішим, рівним голосом намагалася пояснити я, хоча всередині все тремтіло. Я чудово розуміла його страхи. Прогодувати чотирьох дітей у наш час, та ще й на наші скромні заробітки — завдання не з легких. Микола працював на місцевому підприємстві, я — в дитячому садку. Грошей ніколи не було вдосталь, кожну копійку доводилося планувати. Але як я могла вчинити інакше? Зачинити двері перед носом сиріт при живих батьках? – Ага, поки невістка по Італіях роз’їжджати буде і буде гроші заробляти, ми маємо її дітей годувати? Добре це вони придумали! – бурчав Микола, зупинившись біля вікна й нервово стукаючи пальцями по підвіконню. – Так от, що я тобі скажу, Тамаро: приведеш племінників до нас – я з тобою розлучуся. Оце моє останнє слово. Неприємно все це було чути, гірко до сліз. Але я чомусь була абсолютно впевнена, що Микола від мене не піде. Я знала свого чоловіка вже чотирнадцять років. Він був чоловіком буркотливим, часом упертим, але мав добре, хоч і глибоко сховане серце. Побурчить і перестане. А от дітей напризволяще я залишити просто не мала права

– Ти не розумієш, Тамаро, яка це відповідальність. У тебе ж двоє своїх дітей,

Життєві історії 0

Василю, ти чув, що мені сьогодні Ліля сказала? – запитала я, заглядаючи йому в очі. – Вона каже, що я маю йти звідси, що я вам заважаю. Сину, невже ти теж так думаєш? Василь не міг втримати мій погляд. Він дивився в підлогу, переминався з ноги на ногу, а потім тихо, бубнячи під ніс, сказав: – Ну, мамо… Ліля в чомусь права. Розумієш, у нас справді мало місця. Діти ростуть, їм окремі кімнати потрібні. Та й у нас із Лілею своє життя, свої звички. Нам важко підлаштовуватися під когось. Ти б дійсно придивилася собі якусь квартирку в місті. Зараз багато хто так робить… У цей момент у мене всередині щось остаточно обірвалося. Мій син, мій маленький Василько, якого я колись колисала на руках, заради якого віддала найкращі роки свого життя, стояв переді мною і м’яко вказував мені на двері. Прикро дуже це чути, бо розумію, що мама-банкомат потрібна, а просто мама — ні. Це продемонстрував і старший син Андрій, який навіть не зателефонував, щоб дізнатися, як я там, і молодший Василь, який виявився звичайним підкаблучником, готовим вигнати власну матір на догоду своїй амбітній дружині

– Ви і самі могли здогадатися, що вам окреме житло треба, навіщо було чекати