Мам! Я не буду забирати Надю! — вигукнула Ніна прямо з порогу, навіть не знявши взуття. Я ледь не впустила чашку з чаєм. — Як це — не забереш? — мій голос затремтів. — Ніно, дитина вже пів року живе на валізах! — Петро, звісно, любить дітей, але своїх! Йому чужі не потрібні! — вона випалила це так легко, ніби йшлося про старий диван, який не вписався в інтер’єр. — Як це — чужі? — я відчула, як у грудях починає пекти. — Ніно, це ж твоя рідна дитина, твоя кровиночка! А ти його дружина, він має приймати тебе з минулим! Це не обговорюється! Ніна склала руки на грудях і холодно подивилася на мене: — Мам, досить моралей! Мені й так важко. Якщо тобі важко з Надькою — давай здамо її в інтернат! Там і догляд, і навчання, і колектив. Багато хто так робить, коли обставини тиснуть. У мене в очах потемніло. Мені здалося, що стеля зараз впаде на мене. Дитина за стіною в цей момент перестала бавитися. Я знала, що вона все чує. Я відчула таку огиду до власної доньки, якої не відчувала ніколи за всі ці роки. — Йди геть! — прошепотіла я, ледь стримуючи сльози. — Мені соромно, що я виховала таку людину. Просто йди, поки я не сказала того, про що ми обидві будемо шкодувати
— Мам! Ну куди нам її, на голову? Ти ж знаєш, що ми й так утрьох в однушці тулимося! —…