Забирайся звідси! Твій дім там, де ти жив усі ці роки! У нас на подвір’ї зрадникам місця немає! Ігор зупинився. Він подивився на великий двоповерховий будинок, який колись будував власними руками, вкладаючи в кожну цеглину мрії про щасливе життя доньки. Потім подивився на Наталку. В його очах не було гніву. Не було навіть образи. — Я зрозумів, Наталочко, — тихо, майже пошепки сказав він. Голос його здригнувся. — Вибач, що потурбував. Ростіть здорові. Він повільно повернувся. Кожен крок давався йому з неймовірними зусиллями, ціпок глибоко входив у гравійну доріжку. Він дійшов до хвіртки, вийшов на вулицю й пішов уздовж паркану в невідомому напрямку. Сусіди мовчки проводжали його поглядами. Ніхто не промовив ні слова, поки його постать не сховалася за поворотом. Наталка стояла посеред двору, важко дихаючи. Її серце калатало, як божевільне, руки тряслися, але в душі панувало дике тріумфування. «Я змогла. Я помстилася за нас із мамою. Я показала йому, що нас не можна просто так кинути, а потім повернутися», — думала вона, витираючи піт чоло. З-за паркану почувся старечий, скрипучий голос баби Ганни, яка пам’ятала Наталку ще немовлям: — Ой, недобре ти, Наталко, зробила… Ой, гріх який на душу взяла. Яким би він не був, а він твій рідний тато. Води людині з дороги не запропонувала, прогнала, як собаку
Папір був цупкий, білий і неприємно шелестів у пальцях. Наталка дивилася на гербову печатку нотаріуса, на чіткі друковані літери, і…