Надьо! Чуєш? — раптом гукнув чоловік, не підводячись. — Ти там скоро? Я вже два рази питав, чи чай закипів! Що ти там порпаєшся, як сонна муха? Надія зітхнула, витерла руки об фартук і вийшла до дверей кухні. — Богдане, я прийшла з роботи сорок хвилин тому. Я не муха, я просто людина, яка теж втомлюється. Чайник на плиті, кнопку натиснути не важко. Він повільно повернув голову. — О, знову ти за своє! «Втомлюється» вона. Ти на базарі сиділа, кераміку продавала. Сиділа на стільчику, каву пила, з кумасями язиком чесала. Це ти називаєш роботою? От я сьогодні на пилорамі два куби дуба прийняв — оце робота! — Богдане, — Надія зробила крок у кімнату, її голос тремтів від стримуваного гніву. — Я не просто «сиділа». Я з шостої ранку на ногах. Я сама пакувала ті глечики, я сама домовлялася з водієм, я вислухала сотню людей, які торгувалися за кожну гривню. А потім я прийшла додому, де гора немитого посуду ще з твого вчорашнього «відпочинку» з друзями. — Та що ти мені тим посудом тицяєш?! — Богдан підхопився з крісла. — Я чоловік! Моє діло — гроші в хату, твоє — порядок і затишок! Що ти з мене хочеш зробити? Господиню в спідниці
Вечір у Косові опускався повільно, огортаючи гірські схили сизим туманом. У повітрі пахло вогкою землею та димом із комина, а…