Віддавай усе, що ми тобі принесли за ці п’ятнадцять років, бо родини вашої більше немає, а речі мають повернутися до господаря, — голосно заявила Галина Петрівна, впевнено викладаючи на обідній стіл товстий зошит у лінійку. Я якраз вимкнула чайник і обернулася. За спиною колишньої свекрухи стояв Василь. Мій уже майже колишній чоловік дивився в підлогу, переминався з ноги на ногу і вдавав, що йому дуже ніяково, хоча в очах світилося неприховане бажання отримати бодай якусь вигоду від нашого розлучення. Я підійшла до столу і глянула на зошит. На обкладинці великими літерами було написано: «Витрати на сім’ю сина. Що купувалося і дарувалося». — Галино Петрівно, ви прийшли проводити ревізію моєї кухні? — спокійно запитала я, сідаючи на стілець навпроти. — Я прийшла за справедливістю! — гордо відповіла колишня свекруха. — Я п’ятнадцять років допомагала вашому дому. Думала, для сина стараюся, для міцної родини. А тепер, коли ви розходитеся, я маю повне право забрати те, що купувала за власні гроші. Я не загребуща, Марино. Я просто люблю порядок. Василь швиденько закивав головою, відчувши підтримку
— Віддавай усе, що ми тобі принесли за ці п’ятнадцять років, бо родини вашої більше немає, а речі мають повернутися…