Українці Сьогодні

Мар’яно! Ти мене чуєш? — гукнув чоловік, сідаючи за стіл. — Нам треба серйозно обговорити бюджет на весну. Я тут усе підрахував. У травні в мене важлива конференція в Києві, треба оновити гардероб, купити нову валізу. Плюс, податки за землю в селі виросли. Треба затягнути паски, розумієш? Мар’яна повільно повернулася. Вона витирала порцелянову чашку, яку колись подарувала їй бабуся. — Я чую тебе, Богдане. Затягнути паски. Знову. — Не знову, а раціонально підійти до витрат, — Богдан підняв на неї очі, у яких читалася ділова безапеляційність. — І щодо свят. У тебе ж у квітні день народження. Сорок років. Солідна дата, я розумію. Але ти ж бачиш, яка ситуація в країні, які ціни на комуналку. Грошей на ресторани, сукні та подарунки просто немає. Відсвяткуємо скромно, вдома. Я куплю твій улюблений «Київський» торт, вип’ємо чаю — і досить. Ладно? Тільки нічого там не думай собі

Березень у Бережанах зазвичай примхливий. Холодний вітер із боку Золотої Липи ганяв поодинокі сніжинки

Життєві історії 0

Ну, здрастуйте, пани! — мовила зовиця, оглядаючи новий та сучасний будинок брата з невісткою з помітною заздрістю. — Ми тут подумали, раз ви так швидко відбудувалися, то мабуть у вас і місця багато. У нас у квартирі зараз труби міняють, жити неможливо. Ми поживемо у вас пару тижнів. Дітям все одно треба десь гуляти. Де наша кімната? Наталка, невістка, яка в цей момент поливала квіти, повільно вимкнула воду і підійшла до хвіртки. — Тетяно, вибач, але ми не приймаємо гостей. — Що? — очі Тетяни полізли на лоб. — Ти що, рідну сестру чоловіка на поріг не пустиш? — Саме так. Минулого року ти назвала нас егоїстами і сказала, що ми більше не родичі. Я не бачу причин, чому я маю пускати у свій дім людину, яка так до нас ставиться. У нас свої плани на літо, і в них не входить обслуговування твоєї родини. — Андрію! — закричала Тетяна у бік будинку. — Ти це чуєш? Твоя жінка зовсім здуріла

Острог — місто особливе. Тут кожен камінь дихає історією, а вежі старого замку Острозьких

Життєві історії 0

Донечко, ти приїдеш до мене на свята? Хоч на деньок? — голос мами в слухавці був тонким, ламким і якимось зовсім чужим, ніби вона говорила, ховаючись у шафі. Віра притиснула телефон до вуха плечем, намагаючись одночасно роздрукувати звіт і допити каву, яка вже вкрилася сизою плівкою. — Ой, не знаю, мамо… — вона звично зітхнула, дивлячись на монітор. — Ми ще з Віктором не вирішили. Роботи по самі вуха, у нього теж завал. Ти ж знаєш, як воно: то відпустять, то ні. Не чекай марно, добре? — Ну добре… як зможеш, — тихо відповіла мама. — Я все одно буду чекати. Пиріжків спечу, як ти любиш, з капустою. — Мам, ну які пиріжки, я ж на дієті! — Віра роздратовано клацнула мишкою. — А як там Тарас? Давно не дзвонив. На тому кінці запала тиша. Така довга, що Віра подумала — обірвався зв’язок. — Мамо? Ти тут? — Та… все нормально… — мама відповіла занадто швидко, голос збився на фальцет. — Ой, доню, у мене там вода збігає з каструлі, я побіжу! Все, цілую, бувай

— Донечко, ти приїдеш до мене на свята? Хоч на деньок? — голос мами

Життєві історії 0

Олено! Що це за цирк? — розсердився чоловік, коли дружина попросила купити нову куртку. — Та куди ти ходиш? Від під’їзду до парку? Там тебе ніхто не бачить. Куртка тепла? Тепла. От і носи. Ти ж зараз не на подіумі, а з візком. Гроші краще на бензин відкладемо, мені треба на Черкаси частіше мотатися. Справжньою точкою неповернення стала ситуація з Олениним здоров’ям. — Остапе, мені справді погано. Лікар сказав, що якщо не пролікуватися спину зараз, через пів року я можу взагалі злягти. Треба ці ліки і записатися до клініки в Черкасах на курс масажу. Тут, у нас, такого обладнання немає. — Знаєш, — вимовив він, — це все маркетинг. Лікарі просто хочуть викачати з нас гроші. У моєї мами теж спина боліла, вона приклала капустяний лист і все пройшло. Ти просто перевтомилася. Більше лежи, менше носи малого. — Як я можу менше його носити? Його треба купати, заколисувати, гуляти з ним! Мені боляче навіть дихати! — Потерпи. От вийдеш на роботу через рік-два, сама собі заробиш на ці “масажі”. А зараз у нас кожна гривня на рахунку. Я, до речі, думаю нові диски на машину взяти, мої вже зовсім соромно людям показувати

Життя Олени та Остапа до народження сина нагадувало ідилію. Обидва працювали в Черкасах: вона

Життєві історії 0

Катю, це що за вибрики? — замість вітання вигукнув Олексій. — І тобі доброго дня. Ти про що? — Чому ти Алевтині відмовила? Ти ж знаєш, як нам важко. Батько для мене палець об палець не вдарив, я всього сам добивався. А тобі квартиру на блюдечку принесли. Треба ж совість мати, ділитися треба з рідними! — А я не хочу ділитися своїм майбутнім, Олексію. Тим паче, квартира, де ви зараз, дісталася тобі від бабусі. Хто заважав тобі за ці роки щось змінити, заробити, обміняти? Ти ж знав, що дітей буде багато, — Катя вже не приховувала роздратування. — Ось як ти заспівала! Ну, подивимося, чия візьме! — кинув слухавку брат. «Невже моє весілля пройде під акомпанемент цих сварок?» — з гіркотою подумала дівчина

— Катю, а ти після весілля до Дмитра переїдеш? — Алевтина запитала це з

Життєві історії 0

Мамо, навіщо вам той город? Переїжджайте до нас, зробимо ремонт, будемо жити як люди, однією родиною. Тоді Віктор солов’єм співав. Я й повірила. Віддала все до копійки. А тепер у кишені лише пенсійна картка, на якій залишилися мізерні кошти до кінця місяця. І він виганяє мене. Я заплющила очі й раптом згадала останню розмову з донькою. Це було за три дні до того, як її не стало. Вона вже майже не підводилася, але того вечора її погляд був дивно ясним. — Мамо, — прошепотіла вона, стискаючи мою руку. — Вітя… він не такий, яким здається. Пообіцяй мені одну річ. — Що завгодно, сонечко. — У моїй тумбочці, під підкладкою косметички… там візитка. Пан Ковальчук. Якщо він почне тебе виганяти — йди до нього. Одразу. Обіцяєш

«Тобі тут не місце, мамусю, змирися», — сказав зять, дивлячись мені прямо в очі,

Життєві історії 0

Ти справді думаєш, що я просто так віддам тобі ключі від квартири, яку купувала за свої гроші, поки ти шукав «себе» на дивані? — Леся дивилася на колишнього чоловіка, і в грудях у неї все стискалося від спокійної, холодної впевненості. Вона лежала на лікарняному ліжку, бліда, але з неймовірно ясним поглядом. Тиждень тому вона б ще вагалася, шукала йому виправдання, намагалася зрозуміти його «складну натуру», але сьогодні все змінилося. Один ранок у лікарні, запах антисептиків і тихий шурхіт кроків у коридорі перекреслили роки ілюзій. Леся відчувала, як кожне слово дається їй з працею, але воно того варте. Вона бачила, як обличчя Романа витягується від подиву. Він не звик до такої відсічі. Раніше Леся була «зручною». Вона була тією, хто промовчить, хто підставить плече, хто розплатиться в ресторані, коли в нього «тимчасові труднощі». Але та Леся залишилася десь там, за межами лікарняної палати, у тому житті, де вона вірила в казки про вічне кохання з людиною, яка любить лише себе. А почалося все з того, що до палати завалився її рідний брат, Сашко

— Ти справді думаєш, що я просто так віддам тобі ключі від квартири, яку

Життєві історії 0

Я не збираюся мовчати перед твоєю мамою тільки тому, що ми приїхали до неї в гості, — я дивилася на Максима, і в грудях у мене все стискалося від образи. Ми сиділи в нашій старенькій машині, яка ледь дихала після двох годин їзди розбитими дорогами до його рідного села. Я чекала, що він підтримає мене, візьме за руку, скаже, що все це дурниця. А він просто дивився в лобове скло. — Світлано, не починай. Вона ж мати. Вона літня людина, у неї свої погляди на життя. Можна ж було просто промовчати, — буркнув він, не дивлячись у мій бік. Ці слова стали останньою краплею. Я зрозуміла, що за ці два дні в гостях у свекрухи я втратила щось набагато важливіше, ніж спокій. Я втратила віру в те, що мій чоловік — це моя стіна

— Я не збираюся мовчати перед твоєю мамою тільки тому, що ми приїхали до

Життєві історії 0

Мої батьки мають переписати на тебе хату просто за те, що ти гарно вдягнув костюм на весілля? — я дивилася на Максима, і всередині в мене все ніби обірвалося. Це був ранок після нашого медового місяця. Сонце м’яко пробивалося крізь нові жалюзі нашої затишної однокімнатної квартири, яку мої тато з мамою готували для мене роками. Повітря ще пахло кавою та новими меблями. Я чекала ніжного поцілунку чи хоча б пропозиції приготувати сніданок разом, а отримала холодний душ із претензій. Максим стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях. Його обличчя, яке ще вчора здавалося мені найріднішим у світі, зараз виглядало чужим і напруженим. — А що тут такого, Олю? — кинув він, навіть не дивлячись на мене. — Ми тепер сім’я. Одна сатана, як кажуть. Чому я маю почуватися тут приживалом? Якщо твої батьки справді бажають нам щастя, вони мають показати, що довіряють мені. А довіра в нашому світі підкріплюється документами. Я мовчала, намагаючись втиснути ці слова у свою голову. Як ми до цього дійшли

— Мої батьки мають переписати на тебе хату просто за те, що ти гарно

Життєві історії 0

Свою трикімнатну квартиру в центрі Галича заповідаю своїй невістці, Мар’яні Іванівні Коваль, — зачитав нотаріус в тиші кімнати. Мар’яна відчула, як підлога під ногами хитнулася. Обличчя Тараса в одну мить стало білим. — Що? — цей звук був схожий не на слово, а на хрип звіра. — Повторіть, що ви сказали? Нотаріус, не змигнувши оком, спокійно перечитав пункт ще раз. Мар’яна вже не чула подробиць про дачу, старі меблі чи бібліотеку. Вона бачила лише очі чоловіка, у яких розгубленість миттєво змінювалася холодною ярістю. — Це помилка, — прошепотів Тарас. — Мати не могла. Вона була стара, вона не розуміла. Нотаріус лише мовчки простягнув Мар’яні завірені документи. Коли двері за юристом зачинилися, у квартирі запала тиша. — Тарасе, — тихо покликала Мар’яна. Він розвернувся різко. — Ти знала. Ти все знала заздалегідь. Ти підлаштувала це, Мар’яно. — Що ти таке кажеш? — у неї затремтіли руки. — Я присягаюся тобі, Євгенія Вікторівна ніколи не обговорювала зі мною юридичні питання! — Не говорила? Тоді поясни мені, чому моя мати віддала родову квартиру невістці, а не рідному, єдиному синові? Чому я в цьому домі тепер ніхто? Може, причина в тому, що ти п’ять років “грала” роль святої

Квартира Євгенії Вікторівни завжди була для Мар’яни острівцем спокою. Тут пахло сушеною лавандою, яку