Українці Сьогодні

Надьо! Чуєш? — раптом гукнув чоловік, не підводячись. — Ти там скоро? Я вже два рази питав, чи чай закипів! Що ти там порпаєшся, як сонна муха? Надія зітхнула, витерла руки об фартук і вийшла до дверей кухні. — Богдане, я прийшла з роботи сорок хвилин тому. Я не муха, я просто людина, яка теж втомлюється. Чайник на плиті, кнопку натиснути не важко. Він повільно повернув голову. — О, знову ти за своє! «Втомлюється» вона. Ти на базарі сиділа, кераміку продавала. Сиділа на стільчику, каву пила, з кумасями язиком чесала. Це ти називаєш роботою? От я сьогодні на пилорамі два куби дуба прийняв — оце робота! — Богдане, — Надія зробила крок у кімнату, її голос тремтів від стримуваного гніву. — Я не просто «сиділа». Я з шостої ранку на ногах. Я сама пакувала ті глечики, я сама домовлялася з водієм, я вислухала сотню людей, які торгувалися за кожну гривню. А потім я прийшла додому, де гора немитого посуду ще з твого вчорашнього «відпочинку» з друзями. — Та що ти мені тим посудом тицяєш?! — Богдан підхопився з крісла. — Я чоловік! Моє діло — гроші в хату, твоє — порядок і затишок! Що ти з мене хочеш зробити? Господиню в спідниці

Вечір у Косові опускався повільно, огортаючи гірські схили сизим туманом. У повітрі пахло вогкою

Життєві історії 0

Ганько! Ти?! Невже це ти? — хриплий жіночий голос порушив тишу напівпорожнього автобуса так несподівано, що пасажири мимоволі здригнулися. Ганна Петрівна навіть не поворухнулася. Вона дивилася у вікно на розмиті дощем вулиці міста, міцно притискаючи до колін важку сумку. Вона була впевнена, що це звертаються до когось іншого. Ну яка вона «Ганька»? Їй уже за шістдесят, вона поважна жінка, колишня вчителька, бабуся трьох онуків, а в сумці у неї — ще гарячі домашні котлети, загорнуті у фольгу, та курячий бульйон у термосі. Вона їхала до лікарні. Останні тижні життя перетворилися на виснажливий маршрут «дім — аптека — лікарняна палата». Її Петро, з яким вони прожили майже сорок років душа в душу, зараз боровся з тяжкою хворобою. Усі її думки були лише про те, як він там, чи не піднялася температура, що сказати йому сьогодні, щоб він хоч на мить знову посміхнувся тією своєю доброю, з хитринкою, посмішкою. Раптом хтось ззаду безцеремонно вчепився їй у плече. Пальці були худими й чіпкими, наче сухе гілля старих дерев. Ганна Петрівна напружилася. Вона не любила грубості й спочатку хотіла просто проігнорувати нахабну пасажирку. — Що, пам’ять відібрало? Чи тепер такі пані з колишніми подругами не вітаються

— Ганько! Ти?! Невже це ти? — хриплий жіночий голос порушив тишу напівпорожнього автобуса

Життєві історії 0

Мамо, а мої дядьки справді багаті? — запитав молодший Гліб. — Кажуть, у них машини, як у кіно. Марійка зупинилася і подивилася на сина. Вона згадала їхню стару хату, свої загрубілі руки й те, як вона рахує копійки в магазині. — Багаті, синку… — сказала вона з гіркою посмішкою. — Багаті на можливості. Але справжнє багатство не в машинах, а в тому, чи пам’ятаєш ти, звідки ти родом. Подивимося, чи вони це пам’ятають. Великдень того року видався напрочуд теплим, справді благодатним. Вишні в їхньому саду, які Марійка вже хотіла зрубати, бо старі, раптом розквітли — біло-рожевим ніжним цвітом, перетворивши старе подвір’я на казковий замок. Стіл вирішили накрити на подвір’ї, під тими самими вишнями. Марійка дістала найкращу скатертину, виклала домашню ковбасу, паски, свіжий сир. І коли біля воріт один за одним загальмували три великі чорні машини, серце у Марійки затремтіло. Вона відчула дивну суміш радості й страху: а раптом вони стали зовсім чужими? Вийшли брати. Першим — Іван, посивілий, але міцний. За ним Михайло в окулярах з тонкою оправою, і Павло — засмаглий, енергійний. Вони стояли біля хвіртки й мовчки дивилися на стару хату, на матір, яка сиділа на лавці під вишнею, на Марійку. — Марійко! — першим порушив тишу Іван і кинувся обіймати сестру. Вона відчула запах його дорогого парфуму, який так не в’язався з запахом диму та землі

Мати багато дітей — це добре, але тим дітям ще й треба щось дати.

Життєві історії 0

Хай Бог милує! Світлано! Твій чоловік змінив замки! На дачі! — кричала мати під хвірткою в телефон. — Ти розумієш, що він накоїв? Я стою тут під брамою, як якась жебрачка, з торбами, повними добра! — Мамо, зачекай, я зараз усе поясню, — голос доньки був тихим і якимось прибитим. — Що — зачекай?! У мене тут повні відра картоплі, добірна розсада помідорів «Сливка», огірки, які я ледь доперла! А він замки змінив! Ні словом не обмовився, ні попередив! Це що, бунт на кораблі?! Оце то зятя маю! У слухавці почулося якесь метушіння, зітхання, а потім Світлана промовила ледь чутно: — Мамо, я знаю. Ігор сказав мені про це ще вранці, перед роботою. — І ти мовчала?! Власну матір прирекла на таку ганьбу?! — Мамо. — Світлано, я тебе запитую: ти знала і не зупинила його? Пауза затягнулася. Антоніна Семенівна встигла перекласти важкі сумки з однієї руки в іншу, гнівно копнути хвіртку носком мешта й подумки проклясти той день, коли погодилася переписати ділянку на зятя. — Так, — нарешті видихнула Світлана. — Знала. І не зупинила

Ця історія бере свій початок у мальовничій Коломиї, де кожен двір дихає традиціями, а

Життєві історії 0

Я не зрозуміла! Це що за обновка, Степане? — голос Олени Іванівни прозвучав незвично гостро. Вона тримала річ двома пальцями, наче якусь дивну істоту. Темно-синя сорочка в ледь помітну білу смужку, з дорогої єгипетської бавовни, м’яка та шовковиста на дотик. Навіть не дивлячись на етикетку, Олена розуміла: це не із дешевого місцевого ринку, де її чоловік звик купувати одяг останні двадцять років, економлячи кожну копійку на ремонт дачі чи навчання онуків. Степан, не піднімаючи очей від тарілки з борщем, лише хмикнув: — Сорочка як сорочка. Що ти так на неї дивишся? — Я бачу, що це сорочка! Звідки вона взялася в нашій шафі? Я її не купувала, ти — тим паче. — Подарували, — коротко кинув він. — Хто? — Олена підійшла ближче, відчуваючи, як на душі починає закипати тривога. Степан нарешті відклав ложку. Він повільно витер вуса серветкою, намагаючись виграти час. — Олено, ну що ти знову починаєш цей допит? Навіщо ці сцени на рівному місці? — Це не допит, Степане. Це нормальне запитання дружини, яка тридцять років дбає про твій гардероб. Хто подарував моєму чоловікові таку дорогу річ

Ця історія бере свій початок у мальовничому Миргороді, місті, де повітря настояне на ароматах

Життєві історії 0

І як тільки вони собі там втрьох раду дають? Хто їм їсти варить? Тільки штовхаються певно ліктями на тій кухні, — шепотілися сусідки через паркан, поглядаючи на старий двір дядька Сави. Баба Ганна, приставивши долоню до очей, щоб сонце не засліплювало, прискіпливо розглядала вивішені на мотузці сорочки. Сорочки були чисті, випрасувані, хоч і чоловічими руками. — Та кажуть, Сава сам і пере, і варить, — підхопила Марія, молода сусідка знизу. — А Богдан тільки на тракторі дні безперечно. А малий той, Павло… кажуть, книжки все читає. Яка з того користь у селі? А в дворі й справді було людно. У Савиній хаті, де ще пахло сушеними травами, свіжою випічкою та старою деревиною, тепер жили троє: сам Сава, його син Богдан та онук Павло. Жінок у хаті не було — доля розпорядилася так, що кожен з них залишився сам по собі, але разом вони трималися купи, як старий міцний пліт під час повені

— І як тільки вони собі там втрьох раду дають? Хто їм їсти варить?

Життєві історії 0

Алло, сину… — голос був ледь чутний. — Я на лавці біля під’їзду сиджу. Віктор замкнув двері. Олена каже, що загубила ключі. Сину, мені холодно. Сергій відчув, як усередині все стислося. — Мамо, я зараз приїду. Зачекай. Він поїхав. Дорога до рідного села зайняла сорок хвилин. Він знайшов її — маленьку, згорблену жінку в старому пальті. Вона тримала в руках лише невелику сумку. Коли вона побачила машину сина, вона не кинулася до нього. Вона просто сиділа й плакала, закривши обличчя руками. — Поїхали, — сказав він, допомагаючи їй піднятися. — До тебе? — в її очах промайнула надія, а потім страх. — А Ніна… вона ж мене не пустить. Вона мене ненавидить

Вечірнє сонце повільно сідало за горизонт, фарбуючи стіни новенької вітальні в теплий персиковий колір.

Життєві історії 0

Танько! Швидко кави мені зроби і канапки, але не з дешевої ковбаси! — Голос Вадима з вітальні був схожий на іржаву пилку. — Де моя кава? Ти там заснула біля того вікна? Скільки мені ще чекать? І зроби нормальні канапки, а не ту дешеву ковбасу, що ти вчора притягла з «АТБ». Скільки разів казати: не економ на моєму шлунку! Тетяна здригнулася. Вона повільно повернулася до плити. Руки діяли самі по собі — звичка тридцяти двох років шлюбу перетворила її на ідеальний механізм. — Чую тебе, Вадиме. Вже закипає, — тихо відповіла вона, хоча знала, що він її не слухає. Він ніколи не слухав «шум фону», яким вона стала для нього. Вона вправно нарізала сир, змастила хліб маслом — тонким, рівномірним шаром, саме так, як він вимагав. Кожна дія була вивірена до міліметра. Поставила горнятко на стіл, поруч — тарілку. Вадим навіть не підвів голови. Його очі були прикуті до екрана телевізора, де черговий експерт щось емоційно доводив. — Сядь, чого ти там бовванієш біля раковини? — кинув він, відкушуючи бутерброд. — Тільки апетит псуєш своїм понурим виглядом

Місто Лубни зустрічало весну особливим, вологим повітрям, що пахло розмерзлою землею та димом із

Життєві історії 0

Олю, ти де? — голос чоловіка в телефоні був вимогливим. — На ринку. Купую продукти на вечерю. А що сталося? — Завтра мама приїжджає. Ти ж не забула? — Сергій зробив паузу, ніби даючи їй час усвідомити масштаб «катастрофи». — Я сподіваюся, в хаті буде ідеальний порядок. І вечерю приготуй нормальну. Не таку, як минулого разу, коли ти подала те дивне м’ясо з солодким соусом. Мама потім два дні на шлунок скаржилася. Ольга відчула, як у неї перехопило подих від образи. То була качка під ягідним конфітюром, яку вона готувала шість годин, намагаючись догодити свекрусі. — Сергію, твоя мама скаржилася не на м’ясо, а на те, що я «занадто багато вигадую». Може, цього разу ти сам щось приготуєш? Ти ж знаєш її смаки краще за мене. — Олю, не починай ці свої штучки. Ти вдома, у тебе є час. Приготуй щось просте. Картоплю, котлети, голубці. Але щоб вони були такі, як у мами. Знаєш, вона любить, щоб капуста танула в роті, а не хрустіла, як у тебе зазвичай. І не забудь купити домашньої сметани, тієї густої, що ложка стоїть. — Добре, Сергію. Будуть тобі і голубці, і сметана, і ідеальний порядок, — Ольга натиснула «відбій»

Ранок у Чорткові завжди починався з особливого гулу. Це місто, де старі кам’яниці бачили

Життєві історії 0

Мамо, ми допоможемо тобі, — видавив Микола, коли в матері квартиру затопило. — Чим допоможете? У вас самих кредити. Пустіть мене в квартиру Наталки! — Не вийде, мамо, — Микола відвів очі. Свекруха миттєво прищурилася. Вона відчула слабину. — Чому? Миколо, ти щось приховуєш. Невже вона її здала? Чужим людям за гроші пустила, а рідну матір у руїнах лишає? Своїм їй «соромно», а чужим дядькам — ні? Микола ніколи не вмів брехати матері. Під її важким поглядом він «зламався». — Мамо, у Наталки мама занедужала. Потрібна була операція. Вона її продала. — Продала? — Тетяна Петрівна раптом замовкла. — О як. А мені не сказали. Звісно, свекруха — це так, додаток до меблів. Ладно. Тоді зробимо так: гроші на ремонт я візьму у вас у борг. З тих самих грошей, що за квартиру виручили. Віддам, як Іван з заробітків повернеться. — Мамо, це гроші Наталки, — почав було Микола, але мати його перебила: — А ви сім’я чи ні? Чи вона всі гроші на свою матір спустила, а на твою — пошкодувала

Непроста історія, що бере свій початок у затишних і дещо меланхолійних Чорткові, де старі