Navigate
X

Ні. Все. Досить. Крапка. Більше я вам ні копійки не дам! — вимовила мати. Її донька, Ілона, яка в цей момент натхненно гортала стрічку соцмереж, навіть не одразу збагнула зміст почутого. — Мам, ти про що? Яку таку крапку? Ти бачила, які ціни зараз на пальто? Я тобі посилання скинула, там знижка тільки до завтра. — Грошей не буде, — чітко, розділяючи кожне слово, повторила Галина. — Ані на пальто, ані Олегові на його черговий «геніальний стартап», ані тітці Марії на її вигадані хвороби, які лікуються лише в найдорожчих санаторіях Трускавця. Ілона повільно поклала телефон на стіл. — Мам, ти взагалі при собі? Ти розумієш, що ти кажеш? — Цілком. Я сьогодні провела ревізію. За минулий рік я віддала вам — тобі, братові та родичам — сто сорок тисяч гривень. Сто. Сорок. Тисяч. — Ну ти ж не в борг давала. Ми ж родина! — голос Ілони почав здригатися від обурення. — Хіба в родині рахують копійки

В славетному Тернополі, місті, де сивий затишок старих кам’яниць зупиняє час, а розлогий став віддзеркалює мінливе небо, нагадуючи про вічність.…

Z Oksana

Навіщо ти зараз старе згадуєш? Вона моя сестра, а значить, і твоя родина теж. — Ага. Тільки я в цій родині, мабуть, на правах обслуговуючого персоналу. Десь у самому кінці списку. Юрій опустив голову. Мовчав. А за хвилину Мар’яна почула шкрябання капців по паркету. З’явилася Вона. У рожевих шкарпетках з написом «На роботу не дзвонити». — Добрий вечір, — Альона з’явилася у дверях, у халаті, застебнутому абияк. Волосся розпатлане, погляд такий, ніби вона щойно виграла джекпот, але ще не вирішила, на що його витратити. — Вже майже ніч, — відгукнулася Мар’яна. — Хоча, ти, мабуть, за власним графіком живеш. — Погано спала, — Альона ліниво потягнулася. — Ліжко у вас якесь не таке. Прямо відчувається, що тут давно не було нормальної енергетики… — Не треба, Альоно, — обірвала Мар’яна. — Не продовжуй. Бо енергетика в цій квартирі може різко змінитися, якщо ти зараз же не підеш прибирати за собою у вітальні

— Не починай, прошу тебе! Тобі що, шкода двох бананів чи зайвої миски супу? — Не про банани мова! Ти…

user2

Ніколи. Не треба нам його брудних грошей. Я вже казав: ми впораємося самі. Я не буду просити милостині в того багатія. — Він твій брат, Сергію! — вигукнула Марина, і її голос затремтів. — Ти хоч розумієш, що через твою впертість ми втрачаємо час? Сергій встав, стільчик з гуркотом відлетів назад. — Він мені не брат. Він вискочка. Поїхав у свою столицю, забув про матір, а тепер приїде сюди на дорогому авто і буде вчити мене жити? Не дочекається. Він вийшов, гупнувши дверима так, що задзвеніли шибки. Марина опустилася на стілець і закрила обличчя руками. З кутка вітальні за цим спостерігала Настя. Вона все чула. Вона знала, що вона — причина цих сварок. Дівчинці було страшно, що через неї тато і мама більше не посміхаються одне одному

Марина стояла біля вікна кухні, спостерігаючи, як сонце повільно підіймається над старими яблунями. У сусідній кімнаті було тихо, і ця…

user2

Ой, не починай цей цирк! — Лариса махнула рукою. — Ми знаємо про той папірець. Але це ж несправедливо! Я — єдина донька, я пряма спадкоємиця, я маю право на частку. І Артему треба житло в центрі міста, він не може по орендованих кутках тинятися, йому кар’єру будувати! — Справедливо? — Ганна підійшла ближче до матері, її голос дрижав від гніву. — А справедливо було не давати ні копійки на ліки, коли я благала? Справедливо було не приїхати жодного разу за три роки, коли вона не вставала і кликала вас? Ви навіть на похорон дідуся запізнилися, бо у Артема були «важливіші справи»! — Не смій кричати на матір! — втрутився батько, насупившись. — Ми витрачали гроші на майбутнє сім’ї. А ти тут просто жила. Ми вирішили так: квартиру продаємо, гроші ділимо на три частини. Тобі вистачить на маленьку кімнатку в передмісті, а Артему купимо гарну студію. Йому треба життя влаштовувати, він перспективний. — Я нічого не буду продавати, — твердо сказала Ганна. — Це була остання воля бабусі. Вона хотіла, щоб я мала дах над головою

— Ти вже доросла, Ганно, якось сама розберешся, а у нас кожна копійка на рахунку — сам знаєш, Артемку вчити…

user2

Оксано, я ж просив! — бурчав чоловік. — Кухонний рушник має бути виключно графітового кольору! Оксана завмерла на порозі кухні, навіть не встигнувши поставити на підлогу важкі пакунки з продуктами, що відтягували руки. Її погляд мимоволі зупинився на духовці. На ручці справді висів рушник — яскраво-жовтий, із вишитими соняшниками. Її улюблений, подарований ще мамою. — Андрію, ну яке це має значення зараз? — втомлено видихнула вона, нарешті опускаючи сумки. — Я весь день на ногах, у банку перевірка, голова розколюється. Дай мені бодай води попити. Чоловік вийшов із кімнати, яку він з гордістю називав «дизайнерським локусом». — Має значення, Оксанко, величезне значення. — Він підійшов до плити і двома пальцями, ніби це була брудна ганчірка, зняв жовтий рушник. — Ми ж затвердили концепцію. У нас тепер «скандинавський мінімалізм». А це що? Це візуальний хаос. Він відкрив шухляду і дістав звідти ідеально випрасуваний, темно-сірий вафельний рушник. Повісив його, ретельно розправивши кожен кутик. — Ось. Тепер є ритм. Порядок. Спокій. Оксана мовчки дивилася на нього. На його дорогий домашній халат, на доглянуту борідку, на цей самовдоволений вираз обличчя людини, яку любила і не впізнавала його. — А тепер, будь ласка, розклади продукти, — мовив чоловік

Біля Коломиї, де ранковий туман м’яко огортає ратушу, а аромат свіжої випічки з місцевих цукень змішується з прохолодним подихом Прута.…

Z Oksana

Ну і живи собі як знаєш, тільки на спадок тоді не розраховуй, — тітка Варвара говорила тихо, але впевнено, в її голосі чітко відчувався холод. — Відпишу все дитячому будинку, там хоча б «дякую» скажуть за дах над головою. Галина завмерла біля хвіртки, стиснувши ручки сумки так, що пальці побіліли. Вона приїхала сюди після нічної зміни, з повним пакетом ліків та продуктів, а натомість отримала чергову порцію «виховного процесу». Тітка стояла на ґанку, підтримуючи рукою поперек. На ній був старий вицвілий халат, а погляд виражав таку глибоку образу, ніби Галина щойно власноруч спалила її улюблену теплицю. — Ну нарешті, — видихнула Варвара Іванівна, коли племінниця підійшла ближче. — Я тут увесь тиждень сама, думала, не дочекаюся. Ти хоч знаєш, як у мене серце калатало вчора ввечері? Галина поставила важку сумку на лавку і присіла поруч, намагаючись перевести подих

— Ну і живи собі як знаєш, тільки на спадок тоді не розраховуй, — тітка Варвара говорила тихо, але впевнено,…

user2

Ти що, з глузду з’їхала? Ти хочеш судитися зі своїм чоловіком через гроші для родини? — Я суджуся не за гроші, а за повагу. Ти вкрав у нашої сім’ї майбутнє заради Дениса. Тепер повертай. Минуло три дні. Максим намагався ігнорувати мої вимоги, думав, що «перебіситься». Але я була непохитною. І ось, у четвер ввечері, знову пролунав той самий нахабний дзвінок у двері. На порозі стояла Ганна Іванівна. Одна. Обличчя — наче в інквізитора. — Ти що ж це робиш, зміюко? — почала вона прямо з порога. — Мого сина лякаєш судами? Власних родичів хочеш по світу пустити? Я не запросила її заходити. Стояла в коридорі, перегородивши шлях. — Я захищаю свій дім, Ганно Іванівно. Ваш син вчинив непорядно. — Непорядно? Він брата рятував! А ти — егоїстка! Тільки про свій шлунок і ресторани думаєш! З-за її спини з’явився Денис. Усмішка з його обличчя зникла, він виглядав роздратованим. — Марин, ну ти реально даєш. Ну забрав я ті гроші, і що? Повернемо колись. Чого ти кипиш підняла

— Ти зовсім совість втратив? — мій голос у слухавці не тремтів, він був холодним, як лід, і Максим на…

user2

Катю, це я! Сподіваюся, ти замок не змінювала? — сказав колишній. — Цей голос. Він прозвучав так буденно, ніби Дмитро просто виходив по хліб й затримався на десять хвилин, а не зник на рік. Перед нею стояв чоловік, якого вона колись вважала своїм цілим світом. Тільки очі бігали неспокійно. — Йди геть, — голос Катерини прозвучав глухо, наче з глибокої криниці. — Та годі тобі, Катрусю. Пустиш? Холодно, — він зіщулився. — Давай хоч поговоримо. П’ять хвилин. Обіцяю, я не затримаюсь. — Що тобі треба, Дмитре? — вона пройшла. — Ну розповідай, як ти тут? — він відкинувся на спинку стільця. — Живу. — Ну це зрозуміло. Працюєш? На старому місці? — Так. — А зі здоров’ям як? Усе? Минуло? Катя різко повернулася. Він дивився на неї з такою легковажною цікавістю, ніби запитував, чи починили нарешті її зламаний телефон, а не чи відступила недуга. — Минуло, — відрізала вона. — Тебе це справді хвилює? — Звичайно! — Дмитро навіть подався вперед. — Я переживав. Дуже. Кожного дня думав, як ти там. — Брешеш, — спокійно сказала вона. — Чому одразу брешу? Я просто. Я злякався тоді, Катю. Розумієш? Ти вся сіра, виснажена. Від тебе ліками пахне за кілометр. Вічно лежиш. Я приходжу з роботи, хочу поговорити, а ти спиш. Або плачеш. Мені так важко було

Золочів зустрів вечір прохолодним вітром, що заплутався в кронах старих лип біля замкових мурів. Катерина йшла знайомою вулицею, міцно притискаючи…

Z Oksana

Мамо, мені терміново потрібні гроші! — Віктор влетів до квартири, навіть не знявши взуття. Галина Петрівна здригнулася біля плити. Вона якраз смажила котлети. У руці вона все ще тримала лопатку, з якої капала олія. — Вітю, синку, доброго вечора. Що сталося? Ти налякав мене! — Машина розсипалася! — він кинув ключі на дубовий стіл так, що на лакованій поверхні залишилася подряпина. — Завтра вранці записаний на сервіс до найкращого майстра в Чорткові, а в кишені вітер гуляє. Ти ж знаєш, ми зі Світланою ледве кінці з кінцями зводимо через той кредит на квартиру. — Але, Вітю, — Галина Петрівна розгублено витерла руки об фартух, — пенсія ж тільки післязавтра прийде. У мене зараз лише на хліб залишилося. — Післязавтра?! — Віктор почав нервово ходити кухнею, зачепивши плечем одвірок. Його голос ставав дедалі гучнішим. — Мамо, ти взагалі розумієш ситуацію? Мені на роботу до Тернополя щодня їздити треба! Якщо я не відремонтую авто зараз, мене просто звільнять! Ти хочеш, щоб твій син залишився без шматка хліба

У затишному та древньому місті Чортків, де вузькі вулички дихають історією, а величний костел святого Станіслава спостерігає за життям містян…

Z Oksana

Ну що, Марічко? Ти вже зробила вибір? Кого обрала: її чи мене? — голос чоловіка, Ігоря, різкий і сухий, наче тріск сухої гілки, розрізав цю тишу. Він стояв у дверях, не знімаючи робочої куртки. Від нього пахло бетоном, пилом та холодом вулиці. Вся його постать випромінювала нетерпіння, яке він уже навіть не намагався приховати під маскою ввічливості. — Ігорю, я тільки-но прийшла з банку, — тихо відповіла вона, не повертаючи голови. — У мене був важкий день. Клієнти, звіти, перевірка. Дай мені хоча б вмитися. — Не перекладай з хворої голови на здорову, — Ігор зробив крок усередину, і кухня миттєво стала тісною. — Ми вчора чітко домовилися. У тебе був цілий день на роздуми. Я більше не збираюся жити в цьому цирку. Я чекаю на вибір: я чи мати твоя. Зараз

Холодне світло березневого місяця пробивалося крізь тонкі фіранки, малюючи на підлозі кухні химерні візерунки, схожі на грати. Марічка стояла біля…

Z Oksana