Navigate
X

Ігорю! Що ти тут робиш? Ти купив квиток саме на цей потяг свідомо? — запитала Рита колишнього чоловіка, намагаючись додати голосу сталевих ноток. — Доля, Маргарито. Або просто невдалий збіг обставин для тебе, — він ледь помітно посміхнувся, хоча в кутиках його очей залягла глибока втома. — Не звалюй на долю те, що можна пояснити звичайним нахабством, — відрізала вона, сідаючи на край своєї полиці. У цей момент з-за фіранки сусіднього купе показалася голова літньої жінки в яскравих бігудях. Вона примружилася, оцінюючи напружену тишу між ними. — Молоді люди, ви часом не посварилися? У таку ніч гріх сумувати, — прошамкотіла вона, розглядаючи їх з відвертою цікавістю. Маргарита зціпила зуби. — Ми не розмовляємо, — твердо відповіла вона. — Та що ви кажете? — жінка не вгавала, висунувшись ще далі. — Я маю термос з чаєм. З липою. Найкращі ліки від усіх образ. — Я б не відмовився, — раптом сказав Ігор, піднімаючись. Маргарита здивовано подивилася на нього. — Ти зараз серйозно? Після всього

Поїзд повільно виходив зі станції, залишаючи позаду вогні перону, що розчинялися в нічному тумані. Маргарита, все ще відчуваючи легке запаморочення…

Z Oksana

Сергію! Ти чуєш? — гукнула Марина до чоловіка, — твій брат знову приїхав без попередження на нашу дачу. Сергій навіть не підвів очей. — Ну, то й що? Нехай відпочине. Ти ж знаєш, який у нього був складний тиждень на будівництві. Марина відчуларозпач. А її тиждень? Вона приїхала сюди з єдиною метою: постелити чисту постіль у своїй улюбленій світлій кімнаті, відкрити вікно на яблуневий сад і просто поспати в тиші. Тарас зайняв її кімнату за лічені хвилини. Вона змушена була перенести подушку в маленьку комірчину біля котла, де пахло сирістю та мастилом. Наступного ранку вона побачила його на кухні. Він пив каву з її чашки, яку Марина берегла як зіницю ока. — Кава є? — коротко кинув він, навіть не подивившись у її бік. — На верхній полиці, — холодно відповіла Марина. Вона спостерігала за ним і розуміла: це не наглість. Це щось гірше. Це повна відсутність розуміння того, що в Марини можуть бути власні кордони, власні речі та власне життя, і вона не могла це пробачити

Селище Вишеньки на Київщині зустрічало літо буйним цвітінням бузку та ароматним запахом скошеної трави. Для Марини ця дача була не…

Z Oksana

Олено Петрівно? — запитала я. — Що ж ви робите у мене тут? — Марино, не треба влаштовувати сцен, — Олена Петрівна навіть не підвелася. Вона сиділа, розвалившись у кріслі, наче в себе вдома. — Андрій, твій чоловік, уже все тобі пояснив по телефону. Вони поживуть тут до кінця літа. Це ж родина, як ти не розумієш? Невже ти така черства, що не можеш прийняти рідного брата свого чоловіка у скрутну хвилину? Я завмерла з пакетом у руках. Серце почало битися десь у горлі, перекриваючи подих. — Який телефон? Андрій не телефонував. І які ще «поживуть»? Ви про що взагалі говорите? Це мій дім! — Ну, то забув, — відмахнулася свекруха, не відводячи погляду від телевізора, який вже працював на повну гучність. — Арсену з Лілією треба зробити ремонт у їхній квартирі, а з дітьми в будівельному пилу неможливо. А в тебе тут дві кімнати, одна все одно пустує. Це гріх — тримати стільки простору, коли рідним нема де голови прихилити. — Пустує? — перепитала я, повільно ставлячи пакет на підлогу, відчуваючи, як руки дрібно тремтять. — Це мій робочий кабінет. Я працюю з дому. Це мій простір, де я готую звіти, де я зосереджуюся. Це моя власність, куплена на мої гроші! Арсен хмикнув, підкидаючи в руках мій планшет, який лежав на журнальному столику. — О, кабінет? Серйозно? Ну, переїдеш на кухню, Марино. Там теж є стіл. Не бачу проблеми. Лілі, подивись, тут є місце для дитячого ліжечка, чи треба буде пересунути цей дурний стелаж? Я відчула, як всередині закипає холодна, крижана лють

Місто Бровари, вечір четверга. З неба сіявся дрібний, майже невидимий дощ, який перетворював асфальт на дзеркало для світла вуличних ліхтарів,…

Z Oksana

Тобі взагалі-то треба мені ноги цілувати за те, що я повернувся до тебе з дитиною, — спокійно, навіть трохи ліниво промовив Вадим, перемикаючи канал на телевізорі. Людмила застигла посеред кухні з тарілкою в руках. Вона очікувала почути від чоловіка багато чого — вибачень за довгу відсутність, якихось пояснень, планів на майбутнє — але тільки не це. Вона повільно поставила тарілку на стіл, намагаючись вгамувати раптове тремтіння в пальцях. Син Дениско у сусідній кімнаті тихо бавився конструктором, і менше за все їй зараз хотілося влаштовувати при дитині гучні сцени. Коли Людмила дозволила чоловікові знову переступити поріг свого дому, вона чудово розуміла, що легко не буде. Проте вона навіть уявити не могла, що повернення перетвориться на таке випробування для її гордості

— Тобі взагалі-то треба мені ноги цілувати за те, що я повернувся до тебе з дитиною, — спокійно, навіть трохи…

user2

Ви впевнені, що прийшли за адресою? – медсестра з підозрою глянула на скляну банку з домашнім борщем, яку Аліса обережно тримала в руках. – Світлана Василівна у тридцять четвертій палаті. Але майте на увазі, у неї зараз відвідувачі. Дуже наполегливі. Аліса завмерла посеред лікарняного коридору. – Які відвідувачі? До неї ж ніхто не ходить, крім нас із чоловіком. – Ну, якісь близькі люди, напевно, – дівчина у білому халаті знизала плечима й опустила очі в журнал реєстрації. – Проходьте, самі побачите. Тільки недовго, їй не можна хвилюватися. Аліса повільно пішла вздовж стін, пофарбованих у бляклий зелений колір. У повітрі стояв стійкий запах ліків та лікарняної каші. Вона намагалася зрозуміти, хто б це міг бути. Свекор відійшов у засвіти майже десять років тому. Сестра свекрухи давно виїхала за кордон і зв’язок із нею обірвався ще до початку всіх великих змін у країні. Світлана Василівна завжди повторювала, що у неї на цьому світі залишився тільки один син — Максим

– Ви впевнені, що прийшли за адресою? – медсестра з підозрою глянула на скляну банку з домашнім борщем, яку Аліса…

user2

Христю, привіт, вибач, що пізно, — швидко заговорила Наталя. — Виручи, будь ласка. Замісила малому млинці посмажити, а борошно закінчилося. Не позичиш склянку? Христина на мить усміхнулася. Млинці — це щось із дитинства, з затишних суботніх ранків, коли все було просто і зрозуміло. — Звісно, заходь. Зараз насиплю. Поки Христина шукала пакет, хлопчик уважно роздивлявся кухню, а потім запитав: — Тьотю Христю, а чому ви така сумна? Наталя зніяковіла: — Дениску, ну що ти таке кажеш… — Та все гаразд, — відповіла Христина, передаючи борошно. — Просто день був довгий. Владислав стояв у коридорі й спостерігав. Його присутність відчувалася як важкий тягар. Коли сусідка пішла, він невдоволено буркнув: — Знайшла час для розмов. Навіщо перед усіма показувати свій настрій

— Тобі справді не соромно, Христино? Мені іноді просто ніяково з тобою між людей з’являтися. Владислав сказав це так буденно,…

user2

Жінко, ти взагалі бачила себе в дзеркалі останнім часом? Ти ж просто згасаєш, перетворилася на якусь тінь, займися вже чимось для душі, бо на тебе дивитися сумно, — невдоволено кинув чоловік, застібаючи дорогий піджак перед виходом на велике святкування, куди дружину вирішив не брати. Ці слова стали останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння, що збиралася роками. — Ви точно впевнені? — перукар на мить зупинив ножиці, уважно дивлячись на жінку через велике дзеркало салонної зали. Ярослава зустріла його погляд спокійно і впевнено. Вона лише злегка кивнула головою. — Так, прибирайте довжину. Я довго думала і прийняла це рішення свідомо. Мені потрібні зміни. Майстер зітхнув, акуратно розчесав її густі, розкішні пасма, які спадали значно нижче лопаток. Ця зачіска роками була її візитною карткою. Ярослава заплющила очі, згадуючи, як колись у юності подруги зі школи по-доброму заздрили її волоссю. Світло-русяве, густе, воно завжди привертало увагу. Бабуся колись часто повторювала їй, що доглянуті коси — це внутрішня сила жінки, її особлива прикраса. Ярослава ніколи не вважала себе першою красунею, але саме завдяки зачісці почувалася впевненіше

— Жінко, ти взагалі бачила себе в дзеркалі останнім часом? Ти ж просто згасаєш, перетворилася на якусь тінь, займися вже…

user2

У твоєму віці я вже трьох корів доїла, на городі від світанку до вечора спину гнула і свекрусі щовечора в ноги кланялася, а ти за цілий день навіть фіранок на кухні не спромоглася попрати! — саме з цих слів, сказаних замість звичайного «добрий вечір», розпочався той незабутній четвер. Дзвінок у двері пролунав близько сьомої години вечора. На вулиці вже починало повільно сутеніти, а в нашій квартирі панував той особливий, благодатний затишок, який буває лише після закінчення важкого робочого тижня. Я щоночі, повертаючись додому, мріяла саме про такий вечір: скинути незручні туфлі, зварити велику чашку запашної кави, розпланувати майбутні вихідні й просто посидіти в тиші з улюбленою книжкою в руках, загорнувшись у теплий плед. Але в моєї дорогої свекрухи, Галини Петрівни, та її незмінної подруги, сусідки і за сумісництвом головного сертифікованого експерта з усіх мислимих і немислимих життєвих питань, пані Стефи, на цей четвер були зовсім інші, значно масштабніші плани. — Мариночко, доцю, ну зустрічай гостей! — Галина Петрівна енергійно та невимушено переступила поріг нашої квартири, миттєво заповнюючи собою, своїм голосом та енергетикою весь вільний простір нашої невеликої прихожої

— У твоєму віці я вже трьох корів доїла, на городі від світанку до смерку спину гнула і свекрусі щовечора…

user2

Привіт, Мар’яно. Можна увійти? — Тарас ніяково переступав із ноги на ногу. — Дивлячись із якою метою. Якщо за рештою документів чи одягу — проходь. Якщо просто так, то я збиралася відпочивати. — Мар’янко, ну облиш. Давай поговоримо. Я три дні чекав, думав, ти сама напишеш або зателефонуєш. А ти мовчиш. Мар’яна відійшла вбік, дозволяючи йому зайти до коридору. Тарас роззувся й одразу зазирнув у вітальню. Його обличчя виражало повне здивування. — Ого… Ти вже все переробила? — Так. Як бачиш. Без квіточок і зайвих порад. — Дуже гарно, — тихо мовив він. — Слухай, Мар’яно, я справді був не правий. Вибач мені, будь ласка. Мар’яна прислонилася до одвірка й уважно подивилася на нього. — І це все? Просто «вибач»? Тарасе, ти взагалі розумієш, що саме мене так зачепило? Ти просто дозволив зневажити мій простір і мою думку. — Та розумію я все. Мама мене за ці три дні так замучила своїми повчаннями, що я вже світу не бачив. — Ось як? Тобі просто набридли її розмови, і тому ви вирішив повернутися? — Ні, не тому

— Хто вам узагалі дозволив чіпати мої речі? — Мар’яна застигла в коридорі, стискаючи в руках ручку дорожньої сумки. —…

user2

Вадиме, можна тебе на хвилинку на кухню? — дуже спокійним, рівним і тихим голосом запитала Ярина, коли Лариса Петрівна пішла мити руки. — Та почекай ти, Ярино, дай людині з дороги хоч присісти, — відмахнувся він, намагаючись загладити ситуацію і проходячи повз неї у вітальню. Лариса Петрівна тим часом уже встигла по-господарськи всістися в улюблене крісло Ярини біля вікна і з цікавістю розглядала інтер’єр кімнати, проводячи пальцем по поличках. — Ну, що я можу сказати, — почала вона своїм гучним голосом, — квартирка, звісно, непогана, але трохи затісна для двох дорослих людей. І пилу дорогувато у вас тут на меблях. Вадимчику, а де я буду спати? Сподіваюся, цей диван розкладається, бо в мене від жорстких матраців дуже болить спина. Ярина знову глибоко вдихнула, порахувала подумки до десяти і все ж таки змусила Вадима зайти разом із нею на кухню, щільно зачинивши за собою дерев’яні двері. — І як це розуміти, Вадиме? — запитала вона, дивлячись на нього в упор. — Мені здається, чи ми зовсім нещодавно мали дуже довгу розмову про те, що будь-які візити родичів треба узгоджувати разом, як дорослі люди

— Ти зараз серйозно хочеш, щоб я вибачилася за те, що покликала додому власну матір? — запитала Ярина, повільно відкладаючи…

user2