Navigate
X

Мамо! Тобі знову дзвонять, — почувся голос Матвія за спиною Тетяни. — Якийсь чужий номер. Син стояв у дверях кухні. Тетяна здригнулася. Вона знала, хто це. Вже третій день поспіль один і той самий номер наполегливо намагався пробитися крізь її оборону. — Хто там, синку? — вона намагалася надати голосу байдужості, хоча серце почало калатати швидше. — Не знаю, — Матвій знизав плечима. — Номер не підписаний. Просто цифри. — Принеси мені телефон, будь ласка. Матвій миттю зник і повернувся з мобільним. Екран світився холодним білим світлом. Номер київської лікарні. Знову. Тетяна взяла телефон, але не натиснула «прийняти». Вона дивилася, як екран гасне, відчуваючи дивну суміш задоволення та огиди. — Дякую, золотий мій. Біжи грайся, я скоро гукну вечеряти, — сказала вона, цілуючи сина в маківку. Коли Матвій побіг у свою кімнату, Тетяна вимкнула телефон і сховала його за фіранку на підвіконні. Їй хотілося, щоб цей апарат просто розчинився в повітрі. Вона повернулася до плити, де на пательні шкварчали домашні котлети, але аромат м’яса більше не викликав апетиту. В голові пульсувала одна думка: «Звідки вони дізналися мій номер? Як вони мене знайшли через стільки років?»

Це була не просто весна в Коломиї — це був час, коли квітучі каштани здавалися білими свічками, що освячують старовинні…

Z Oksana

Ти мені більше не донька, — ці слова пролунали замість привітання, щойно Тетяна переступила поріг. — Чужа людина. — Голос матері був рівним, холодним і позбавленим будь-якої емоції, наче вона оголошувала прогноз погоди на завтра. — Запиши це собі на лобі й ключі залиш на тумбочці. Тетяна застигла в прихожій. У хаті пахло ліками, старою паперовою бібліотекою. — Мамо, ну що знову сталося? — Тетяна поставила сумки на підлогу, відчуваючи, як оніміли пальці від важких ручок. — Я ж приїхала допомогти. Ти ж сама казала минулого тижня, що тиск скаче. — Я нічого не казала, — Надія Петрівна розвернулася і пішла на кухню, човгаючи старими капцями. — То ти собі вигадала, щоб привід мати. Роздягайся, не заступай світло в коридорі. Стій тут не стій, а правди не сховаєш. Тетяна роззулася і пройшла за матір’ю. На кухні все було ідеально чистим, але ця чистота була якоюсь важкою. — Сусідка Галина зранку заходила, — повідомила мати, не обертаючись. Вона стояла біля плити й переставляла чайник з місця на місце. — Казала, що ти в Києві вже документи готуєш. У притулок мене, так? А квартиру мою та дачу на продаж? Кажуть, тут земля зараз у ціні, курортна зона все ж таки. — Тітка Галя? Мамо, ми з нею не спілкуємося вже три роки! Вона ж перша пліткарка в нашому районі. Як ти можеш вірити людині, яка тебе обікрала на межі городу, а не власній дитині

Миргород зустрів Тетяну лагідним весняним сонцем, яке грало відблисками на плесі Хоролу. Місто-курорт, де час ніби сповільнювався, сьогодні здавалося жінці…

Z Oksana

Зятю! Сонечко, доброго ранку! — голос тещі, Марії Іванівни, в телефоні був настільки солодким, що чоловікові здалося, ніби він щойно з’їв ложку цукру. — Ти ж не спиш уже? Кажуть, успішні люди встають рано. — Доброго ранку, Маріє Іванівно. Ні, не сплю. Каву п’ю, — відповів він, намагаючись зберегти спокій. — Ой, як добре! Слухай, синку, я тут зовсім сама не впораюся. У мене в будинку таке накоїлося. Труба на кухні капає, а в сараї двері зовсім перекосилися, боюся, що впадуть на мене. Ти ж знаєш, я жінка хвора, самотня. Оленка вся в справах, у неї ж бізнес, зустрічі. Тільки на тебе й надія. Приїдеш? Ігор подивився на свій ноутбук, де на нього чекав недописаний аналітичний звіт. — Маріє Іванівно, я справді дуже зайнятий сьогодні. Може, я замовлю вам майстра? У нас у Бучі є чудова служба сервісу, вони приїдуть і все зроблять за годину. Я оплачу. Голос у слухавці миттєво змінився. Тепер у ньому звучала образа, змішана з легким металом. — Майстра? Сторонню людину в дім? Хіба ж я можу довіритися комусь чужому? Ти ж знаєш, нині такі люди пішли — тільки гроші візьмуть, а зроблять аби як. Та й Оленка мені завжди казала: «Мамо, Ігор у нас майстер на всі руки». Хіба ж ти хочеш, щоб я, мати твоєї дружини, сиділа в сирості й диму

Місто Буча того ранку виглядало напрочуд спокійним. Весняний туман, такий густий, що крізь нього ледь проглядалися силуети високих сосен, огортав…

Z Oksana

Ого, гарно ти розжилася, — промовив Петро, безцеремонно кидаючи квіти на тумбу біля дзеркала. — Кажуть у селі, що тітка тобі і цей будинок, і землю, і всі свої ощадгосподарства залишила? Все-таки справедливість є на світі. Одному — все, іншому — злидні. — Справедливість, Петре, була в тому, що я десять років життя провела на заробітках в Італії, — спокійно відповіла Марія, навіть не пропонуючи йому сісти. — Поки мій син ріс із бабусею, я мила чужі підлоги та доглядала старих людей, які не завжди розуміли, хто я. А тітка просто бачила, що я не боюся роботи. Вона знала: я цей дім по цеглинці збережу, а не пущу за вітром у перший же вечір. Петро нарешті сам сів у крісло, по-хазяйськи закинувши ногу на ногу. — Слухай, Маш. Давай без оцих твоїх повчань. Ми вже люди дорослі, життя побачили. Я подумав: навіщо нам ці старі образи за собою тягнути? Ти тут сама в таких хоромах, будинок великий, город — я не знаю скільки там соток. А я чоловік вільний. Міг би допомагати. Ти ж знаєш, у мене руки тямущі до всякого заліза. Будемо разом господарювати, як люди. Марія мимоволі згадала ці «тямущі руки». Як він колись вирішив змінити змішувач на кухні, а в результаті вона збирала воду по всій квартирі, і довелося ще й сусідам ремонт оплачувати. Тоді він кричав, що кран був бракований, а вона — «невдячна жінка», яка не цінує його зусиль

— А ви, Петре, мабуть, адресою помилилися. Багаті вдови з оголошень зазвичай живуть у центрі, а я просто в себе…

user2

Постав склянку і заспокойся, — Маргарита Степанівна навіть не підвищила голосу. Вона дивилася на мене з тією крижаною зверхністю, яку відточувала роками. — Встань і вийди. Ти тут ніхто. Твоя думка нас не цікавить. Я повільно перевела погляд на свого чоловіка, Сергія. Він сидів поруч, опустивши плечі так низько, наче на них поклали бетонну плиту. Дивився на край столу, на білосніжну скатертину, наче там було написано щось неймовірно важливе про сенс життя. Його пальці нервово крутили серветку, перетворюючи її на брудний паперовий джгут. Він не підвівся. Не дав мені руку. Не сказав жодного слова на мій захист. — Сергію? — тихо покликала я. Мій голос здригнувся, але він навіть не підняв очей. Тільки сильніше стиснув тканину в руках, аж побіліли кісточки пальців. — Машо, просто зроби, як мама просить, — пробурмотів він, не дивлячись на мене. — Не треба сцен. Ти сама винна, почала сперечатися про гроші в такий день… Я подивилася на нього і раптом відчула, як щось всередині клацнуло

— Мокра? Принижена? Мені байдуже. Ти зіпсувала нам усе свято. Збирай дитину і йди геть, поки я не попросила сина…

user2

Знаєш, Андрію! — гнівно почала дружина, — у моєї подруги Світлани чоловік — справжній романтик. Він замовив їй «адвент-календар» із золотими прикрасами. Кожного дня в грудні вона відкриває нове віконечко і знаходить там сюрприз. Уявляєш, як це круто? — Молодець її Олег, що сказати, — сухо відповів Андрій. Тільки Олег працює в ІТ-секторі на американську компанію, а ми з тобою живемо в реальному світі. — Ти весь у боргах, у своїх проблемах! А я де в цьому списку? — Я намагаюся зрозуміти, звідки в тебе такі запити саме зараз, коли нам і так важко з грошима. — Я хочу обговорити свій новорічний подарунок. — Добре. Кажи прямо. Що ти хочеш? Тетяна миттєво змінила гнів на милість. — Ось. Остання модель відомого бренду телефону. Обов’язково в кольорі «титанове золото». І до нього ще потрібен оригінальний чохол. Андрій подивився на цифру. Сума дорівнювала його двом повним зарплатам. — Таню. Ти ж розумієш, що це зараз неможливо? Твій теперішній телефон працює чудово, йому всього рік. Навіщо нам викидати такі гроші за «трохи кращу камеру»? — Бо я хочу відчувати себе людиною! Новий рік — це час, коли мрії збуваються. Чому ти знищуєш мою віру в диво

Місто Вінниця того ранку виглядало святково: на Соборній уже встановили ілюмінацію, трамваї дзвінко сповіщали про наближення новорічної метушні, а вітрини…

Z Oksana

Віко, слухай, я розумію, що твоя половина потребує більше уваги. Може, я викуплю твою частку? Ти ж сама кажеш, що в селі тобі нудно. Ми з Андрієм візьмемо кредит, віддамо тобі гроші, і ти зможеш вкласти їх у щось своє в місті. Зробимо все як слід, будемо однією великою сім’єю приїжджати в гості. Вона навіть не задумалася. Її погляд раптом став гострим, холодним. — Ні. Це моя частина. Мама сказала — навпіл, значить навпіл. Я продавати не буду. Може, я тут колись дачу зроблю. Я зітхнула. Ну що ж, її право. Справедливість — штука тонка. Увечері я довго не могла заснути на старому дивані. Поговорила з чоловіком, який уже планував, як він буде міняти проводку. — Слухай, Андрію, — кажу, — може, не будемо ні на кого чекати? Документи мама обіцяла переоформити згодом, каже, що зараз не до того, треба город садити. Зробимо ремонт у своїй частині. Як є. Страшно вкладати в те, що ще не зовсім наше, але ж жити хочеться в людських умовах. Він усміхнувся, його очі світилися ентузіазмом: — Та звісно, Таню. Жити ж нам, а не комусь. Твоя мама слова дотримає, вона ж рідна людина. Не бійся, все буде добре. Почнемо з води, бо тягати відрами з колодязя — то не діло. І ми взялися до роботи

Якби я знала, чим закінчиться ця історія зі старою хатою, я б ніколи на це не погодилася. Напевно, кожна родина…

user2

Мамо, ти що, не могла промовчати? Тепер Юрко буде злитися на мене. Та й перед Марією Іванівною соромно. Я повільно поставила тарілку на вишиту скатертину, яку колись сама ж і привезла з-за кордону, і подивилася на дочку. Вона була знервована, її обличчя пішло червоними плямами. А я відчула дивну порожнечу. Раніше я б почала виправдовуватися, намагалася б загладити гострі кути, але тепер я вже не могла мовчати, як раніше. Щось у мені наче перегоріло за ті довгі роки на чужині. — Тобі що, шкода було позичити їй гроші? — не вгамовувалась Марина, крутячи в руках телефон. — Ти ж бачиш, що жінка в скруті. У неї тиск, ліки дорогі, та ще й ремонт у тій квартирі ніяк не закінчить. Я глибоко зітхнула, намагаючись знайти в собі залишки того терпіння, яке допомагало мені мити чужі підлоги та доглядати за вередливими старенькими в Неаполі. — Я вже не витримала і кажу: «Марино, я скільки разів зичила гроші…» — почала я спокійно, хоча голос трохи тремтів. — Ти знаєш, спочатку я навіть не пам’ятала і не записувала. Мені здавалося, що це дрібниці. Думала — родина, якось віддасть, допоможемо одне одному, станемо на ноги. А потім почала записувати. Бо зрозуміла, що гроші зникають, як вода в піску, а вдячності — нуль

Я стояла біля столу, ще тримаючи в руках тарілку, коли Марина різко сказала: — Мамо, ти що, не могла промовчати?…

user2

Ти пропонуєш продати мій дім? — Не твій дім, а нерухомість, яка заважає нам рухатися далі, — спробував виправити він, але слово вже вилетіло. — Подумай сама: ми продаємо ділянку, віддаємо Кості на внесок, а на решту — нарешті зробимо нормальний ремонт у нас тут. Тобі не доведеться більше щосуботи гнути спину на тих грядках, возити важкі сумки в електричках. Ми зможемо жити як люди! — Я не гну спину, Ігоре. Я там дихаю, — я сіла навпроти нього, відчуваючи, як між нами росте стіна. — Це місце, де я відчуваю батьків. Кожен цвях там забитий татом, кожна квітка посажена мамою. Це не просто «нерухомість». Це частина мене, мого дитинства, моєї ідентичності. Ігор зітхнув, виявляючи неабияке терпіння, як йому здавалося. — Марино, батьків немає вже кілька років. Потрібно відпускати минуле. Ми живемо в реальному світі, де ціни ростуть щодня. Твій пасинок потребує житла зараз. Йому тридцять два, він хоче виховувати дітей у власних стінах. Хіба це не важливіше за старі дерева та спогади, які можна зберігати і в альбомі? Фотографії не гниють, а дерева вмирають

— А що важливіше: пам'ять про тих, кого вже немає, чи майбутнє того, хто стоїть перед тобою? — запитав Ігор,…

user2

Ірино Петрівно! А вам не здається, що ми живемо несправедливо? — запитала невістка одного вечора під час вечері. — Що ти маєш на увазі, Аню? — здивувалася свекруха. — Ну, ця квартира. Половина була Дімина, мого чоловіка, сина вашого. Після того, як його не стало, його частка поділилася між нами. Виходить, у вас зараз більша частина у власності, а у мене — набагато менша. Але ж нас двоє — я і ваш онук! Було б чесно поділити все порівну: половина вам, половина нам. — Аню, навіщо ці паперові перегони? Ви ж і так тут господарі. Я все одно все залишу Сергійку, — Ірина Петрівна відчула тривогу. — Ой, ви жінка моложава, ще заміж вийдете, — уїдливо кинула невістка свекрусі. — Приведете якогось вітчима, а він нас із дитиною вижене. Мені потрібні гарантії. А краще — взагалі перепишіть усю квартиру на мене. Вам же небагато залишилося, а я буду спокійна. На той світ з собою нічого не заберете. Хіба не так

Місто Вінниця того ранку вмивалося теплим весняним дощем. На Соборній уже дзвеніли трамваї, а повітря пахло кавою та свіжою випічкою…

Z Oksana