Сину! Невісточко! Невже ви кинете рідну матір напризволяще? — плакала свекруха. — Син просто зобов’язаний мені допомагати! Я ж усе життя на вівтар його майбутнього поклала. Пора вже забути старі образи! Мало що я колись там казала в серцях. Я тут подумала: може, ви мене до себе перевезете? Всім тоді буде зручно. Або просто кожного дня до мене приїжджати будете? Наталя важко зітхнула. Дзвінок свекрухи, Тетяни Петрівни, ніколи не віщував нічого доброго. Це завжди був або потік скарг, або черговий список вимог, загорнутий у папірець «материнського обов’язку». — Тетяно Петрівно, доброго ранку, — намагалася спокійно почати Наталя. — Ви ж знаєте, що Олег на роботі, а в мене сьогодні звітний день у банку. Про яке перевезення ви кажете? — Ой, знову ти за своє! Звіти, банки. А про живу людину хто подумає? — голос свекрухи в слухавці миттєво став жалібним, наче вона була останньою сиротою у світі. — Мені дихати нічим, Наталю. Весь дім у пилу, я кашляю так, що стіни дрижать. Мені негайно треба, щоб хтось приїхав і вимив підлогу, протер кожен куточок. Я сама не можу, у мене руки-ноги віднімаються, на серце наче гирю пудову поклали! Приїжджай негайно, відпросися
Місто Херсон завжди мало свій особливий ритм. Навіть тепер, коли вітер з боку плавнів приносить не лише запах волі, а…