Українці Сьогодні

Субота. У куми Світлани свято — ювілей. Чоловік, Ігор, неохоче збирається у ванній, бурчить щось про «чергові посиденьки». Не любить він такого — коли людно, гамірно, коли всі говорять одночасно. А Наталя рада. Вона давно з нормальними людьми не спілкувалася поза роботою. Життя перетворилося на замкнене коло: дім — робота — магазин — плита. Світланина квартира забита гостями. Знайомі обличчя, сусіди, колеги. За великим столом тісно, але затишно. На столі — домашні наїдки, які пахнуть святом: голубці, м’ясна нарізка, свіжий хліб. Наталя сідає поруч із пані Марією — колегою з бухгалтерії. Жінка розумна, спокійна, завжди дасть слушну пораду. Вони в сусідніх кабінетах працюють, часто разом каву п’ють під час обідньої перерви. — Ну, як ти, Наталко? — запитує пані Марія, накладаючи собі салату. — Ти сьогодні наче світишся зсередини. Навіть помаду яскраву нарешті дістала з косметички. — Уявляєте, — Наталя не може стримати усмішки, — я нарешті зібрала на відпочинок! З Катрусею збираємося до моря. Путівки вже на руках, готель підтвердили

Наталя відкладає телефон. Екран ще світиться — підтверджена оплата за омріяний відпочинок біля моря.

Життєві історії 0

Іро, збирай скатертину! — почав чоловік. — Твоя свекруха з моєю сестрою приїдуть до нас на Новий рік! Ірина в цей час стояла біля плити. Почувши слова чоловіка, вона заціпеніла. — Що ти сказав? — перепитала вона, повільно повертаючись. — Кажу, мати зателефонувала. У них там лихо — сусід зверху затопив квартиру, вода по стінах тече, шпалери пухирями пішли, сирість страшна. Жити неможливо, поки не підсохне. Тож вони вдвох вирішили святкувати у нас. — Андрію, але ж ми мали домовленість. Ми два місяці тому вирішили: цей Новий рік тільки для нас. — Ну і що мені було робити? — Андрій пройшов на кухню, заглянув у холодильник і дістав банку з консервованими огірками. — Вигнати їх на вулицю в таку погоду? Мати рідна, все ж таки

Останні дні грудня у невеликому містечку на Київщині видалися особливо вологими. Сніг, що випав

Життєві історії 0

Людко! Знай своє місце! — голос Костянтина пролунав раптово. — Гості прийшли, а вона тут розмовляти взялася! Людмила на мить завмерла. У кімнаті запала та незручна, липка тиша, коли стороннім людям хочеться провалитися крізь землю, аби не бути свідками подібних розмов. Вона щойно розповідала про курси італійської мови, які почала відвідувати онлайн. Вперше за два десятиліття шлюбу вона наважилася зробити щось не для сім’ї, не для чоловіка, а для власної душі. — Італійська їй знадобилася, — Костянтин презирливо хмикнув. — У нас що, на Центральному ринку продавці італійською защебетали? Чи ти зібралася до Риму з папою римським розмовляти? — Костю, я просто хотіла поділитися, це ж цікаво, — почала вона тихо. — Хотіла вона! А я хочу, щоб у домі був порядок, а не італійські серенади! Подивися на себе — 48 років, солідна жінка, мати, а поводишся як підліток з вітром у голові. Людмила почервоніла. — Вибачте, друзі і рідні. Я зараз принесу вам пиріг

Кінець грудня у Кропивницькому завжди мав особливий присмак — суміш вогкої пари від річки,

Життєві історії 0

Що це, Василю? — Людмила Петрівна зиркнула на об’ємний пакет у руках зятя. — А це в мого знайомого, Романа, мами не стало. Світла пам’ять людині… Так от він тепер її «скарби» роздає усім підряд, аби очі не муляло! — Василь говорив бадьоро, дістаючи з пакета один за одним бруски звичайного господарського мила. — Негосподарський він чоловік, зовсім цінності речей не розуміє. Йому не треба, викинути хотів, а нам у господарстві все згодиться! Людмила Петрівна дивилася на мильну піраміду, що росла на її кухонному столі, і мовчала. Сперечатися з Василем було собі дорожче, та й аргумент «безкоштовно» для неї завжди звучaв як солодкий спів сирен. До знайомства з Василем Людмила Петрівна вважала себе чи не чемпіонкою світу з економії. Її донька, Марічка, теж так вважала. І не просто вважала, а щиро від того потерпала все своє свідоме життя

— Що це, Василю? — Людмила Петрівна зиркнула на об’ємний пакет у руках зятя.

Життєві історії 0

Галю, послухай, — сказала Яна одного разу, коли вони гуляли з маленьким Максимком, її братиком. — Чому ти не підеш? У тебе ж є батьки в селі, вони тебе приймуть. Галя подивилася на сина, який весело грався в пісочниці. — Він не віддасть мені дитину, Яно. Ти ж знаєш його. Він скаже, що я психічно нестабільна, що в мене немає доходу… Він уже натякав на це. Твоя мама теж намагалася. Яна відчула, як холод пробіг по спині. Значить, мама намагалася її забрати? Значить, ті суди, про які казав тато, справді були, але закінчилися на його користь? — Мама не була поганою, — прошепотіла Яна. — Твоя мама була красунею, — Галя вперше посміхнулася щиро. — Я її бачила один раз, здалеку. Вона так на тебе дивилася… Наче хотіла кожну твою рису в пам’яті закарбувати

І ти справді думала, що пам’ять можна просто так стерти, як крейду з дошки,

Життєві історії 0

Хто це знову надумав приїхати? Степане, навіть не думай відчиняти! — Карина майже шипіла, вчепившись у рукав чоловікової сорочки так міцно, ніби від цього залежала її доля. — Каро, ну ти чого? Це ж хлопці! — Степан розгублено переминався з ноги на ногу, дивлячись на хвіртку. — Жодних «хлопців», чуєш мене? Я більше твоїх знайомих на цій дачі бачити не хочу! — жінка буквально тягнула чоловіка вглиб саду, подалі від настирливого грюкоту. — Стьопо, це ми! Ви вдома? — Голоси за парканом ставали дедалі гучнішими. — Ми ж бачимо твою машину! Відчиняй, самі ж кликали! — Як це «самі кликали»? — Карина кинула на чоловіка погляд, у якому змішалися лють і розчарування. — Скільки ще своїх друзів ти вирішив ощасливити за мій рахунок, щоб остаточно перетворити мою відпустку на обслуговування сторонніх людей? — Дякую, що нагадала про «твою» дачу, — тихо відповів Степан. — Але я запросив лише Павла з Мариною. Вони приїхали саме тоді, коли ми домовлялися. На два дні. Це негарно — тримати людей під парканом. — Негарно — це роздавати адресу нашого відпочинку кожному зустрічному! Нічого з ними не станеться, якщо вони зрозуміють, що господар тут не один і що в родини має бути приватний простір. — Каро, вони ж знають, що ми тут! Ну як це виглядає? — благав чоловік

І ти справді думала, що цей літній місяць стане для тебе початком нового життя,

Життєві історії 0

Зганьблю? — Ганна Вікторівна здивовано звела брови. — Сину, я йду туди як мати. Я йду по допомогу. Хіба це соромно — піклуватися про щастя своєї дитини? Твоя Світлана зовсім відбилася від рук. Вона вважає, що може ігнорувати наші сімейні традиції. Що може казати мені телефоном про якісь «свої плани», коли до нас приїжджає тітка Софія? — Я зайду до її керівника. Як його там… Сергій Петрович? Так, саме так. Я скажу йому: «Сергію Петровичу, я прийшла не скаржитися. Я прийшла як жінка до чоловіка. Допоможіть мені врятувати сім’ю мого сина. Світлана — чудова працівниця, я знаю, але вдома вона перетворюється на крижану статую. Вона не поважає чоловіка, вона руйнує його спокій». Матвію стало зле. Він уявив, як це виглядатиме насправді. Офіс з відкритим простором, кавові машини, молоді амбітні люди, і тут — Ганна Вікторівна зі своїм «праведним» горем. Він бачив, як колеги Світлани перешіптуватимуться за моніторами, як почервоніє від сорому дружина. — Мамо, я тебе прошу, зупинись. Це переходить усі межі

І ти справді думала, що це закінчиться якось інакше, чи просто остаточно втратила глузд,

Життєві історії 0

Микито! Привіт, синку! — кричала теща в телефон. — Я не дуже відволікаю? У мене тут катастрофа! — Що сталося, Інно Володимирівно? — роздратовано запитав він. — Пральна машина зламалося! Що мені робити? — Просто вимкніть її з розетки, зачекайте п’ять хвилин, і замок має відкритися автоматично, — втомлено продиктував він. — Ні-ні, ти не розумієш! Вона повна води, там дорогі речі, вони зіпсуються, якщо їх зараз не дістати! Треба щось робити негайно! — Але я на роботі! Я зможу заїхати тільки ввечері. — Микито, ти не можеш так зі мною вчинити! Я чекаю негайно! — Добре, я зараз відпрошуся. — Ой, дякую, ти мій рятівник! Чекаю! Микита, відчуваючи гнів, згріб речі, вигадав якусь нісенітницю для начальника і помчав через усе місто. Через пів години він уже стояв під дверима тещі. Проте Інна Володимирівна сама вискочила в під’їзд, уже одягнена в святкове пальто

Весняне сонце ледь торкалося підвіконня у затишній київській квартирі, де Микита з набором викруток

Життєві історії 0

Максе, ну це ж зовсім не дорого… дитина так просить… Він різко повернувся до неї. Цей погляд вона знала — холодний, зверхній, ніби вона не дружина, а стажерка, яка знову все зіпсувала. — Не дорого? — він криво всміхнувся. — Тобі все не дорого. Там трохи, тут трохи, а потім питаєш, куди гроші зникають. Я на машину збираю, на нормальну, щоб не соромно було людей підвезти. Чи тобі подобається на тому старому залізі їздити? Останні слова він вигукнув так, щоб чули всі навколо. Продавчиня на касі одразу відвела очі, роблячи вигляд, що дуже зайнята розкладанням паперів. Олена стояла, відчуваючи себе такою маленькою і нікчемною. — Ходімо вже. Нема чого час на дурниці витрачати. Максим розвернувся і пішов до виходу. Софійка мовчки поставила ляльку на полицю. Нижня губа в неї злегка тремтіла, але вона не заплакала. Вже навчилася не плакати при батькові. Олена взяла доньку за руку, легенько стиснула пальчики. “Потім, сонечко. Купимо пізніше”, — хотіла сказати вона, але слова застрягли в горлі. Вона сама вже не вірила в це “пізніше”

І ти справді думала, що він зміниться, чи просто остаточно глузд втратила, коли погоджувалася

Життєві історії 0

О, з’явилася нарешті! Дружина золота, — Василь розвалився на старому дивані, по-господарськи закинувши ногу на ногу. Поруч із ним сидів незнайомий чоловік. — Ну що застигла? Накривай на стіл! Гості зачекалися на справжню вечерю. — Доброго вечора, — Ганна ледь помітно кивнула гостю і за звичкою почала збирати порожні тарілки. У кутку, на маленькому журнальному столику, сиротливо стояла напівпорожня пляшка та два дешеві келихи. Василь зовсім нещодавно повернувся з лікарні після недуги, але ні на що не зважав. — Могла б хоч пил витерти перед зміною. Дивись, Іване, яка в мене «господиня». Все їй важко, все вона втомлюється, — кинув Василь, помітивши її розгублений погляд на брудний стіл. Рудобородий Іван лише очі відвів, а Ганна вдала, що не почула образи. Вона пересувалася кухнею майже невагомо, мов маленька сіра миша: тихо, непомітно, боячись зайвий раз привернути до себе увагу чоловіка

У типовій квартирі невеликого провінційного містечка, де час, здавалося, завмер ще кілька десятиліть тому,