Місто Вінниця того ранку виглядало святково: на Соборній уже встановили ілюмінацію, трамваї дзвінко сповіщали про наближення новорічної метушні, а вітрини крамниць на Вишеньці змагалися у яскравості вогників. Проте в затишній квартирі на околиці району атмосфера була далеко не святковою. Тетяна сиділа за кухонним столом, роздратовано помішуючи каву, яка вже давно охолола.
— Знаєш, Андрію, я більше так не можу. Моє терпіння офіційно вичерпано, — кинула вона через плече чоловікові, який намагався зосередитися на робочому ноутбуці.
Андрій зітхнув, не відриваючи очей від монітора. Він уже знав цю інтонацію. Вона не віщувала нічого доброго.
— Що саме тебе не влаштовує цього разу, Таню? Наче ж усе спокійно.
— Спокійно?! — вона різко розвернулася на стільці. — Ми живемо як пенсіонери! Постійні акції, знижки, «давай почекаємо до наступного місяця». Мені набридло рахувати кожну гривню, ніби ми на межі виживання!
— Але ж це тимчасові труднощі, сонечко. Ти ж знаєш, я закриваю кредит за машину і ми робимо внески за нову квартиру, — спробував заспокоїти її Андрій.
— Це твоє «тимчасово» триває вже п’ять років! П’ять довгих років я чую одну й ту саму мантру. Я молода жінка, я хочу жити зараз, а не в далекому «колись»!
Андрій нарешті закрив ноутбук і подивився на дружину.
— Таню, будь об’єктивною. Хіба я тобі в чомусь відмовляю? Ми щомісяця їздимо в ресторани, ти ходиш у салон.
— Справді? — вигукнула вона, переходячи на крик. — А як щодо вчора? Коли я попросила купити преміальний набір освіжувачів для дому з ароматом сандалу? Ти сказав, що сто доларів за «пахнючки» — це занадто!
— Бо це справді занадто для шматка скла з паличками! — Андрій теж почав втрачати спокій. — У мене від тих сильних запахів голова розколюється, ти ж знаєш про мою алергію. Але якщо тобі це життєво необхідно — на, бери картку, купуй. Тільки не роби з цього світову трагедію.
Тетяна демонстративно відштовхнула його руку з банківським пластиком.
— Тепер мені вже не треба твоїх подачок. Ці аромати були лише останньою краплею в моєму морі принижень. Я зрозуміла головне: ти просто не хочеш, щоб твоя дружина виглядала і почувалася статусно.
Андрій відчув, як усередині закипає роздратування. Останні кілька місяців їхнє життя перетворилося на суцільний допит. Все почалося ще в жовтні, коли Тетяна замість того, щоб спитати, що подарувати йому, почала щодня натякати на власні бажання.
— Знаєш, Андрію, у моєї подруги Світлани чоловік — справжній романтик. Він замовив їй «адвент-календар» із золотими прикрасами. Кожного дня в грудні вона відкриває нове віконечко і знаходить там сюрприз. Уявляєш, як це круто? — Таня мрійливо заплющила очі.
— Молодець її Олег, що сказати, — сухо відповів Андрій, переглядаючи рахунки за опалення. Тарифи знову підскочили, а зарплату на фірмі обіцяли переглянути лише навесні. — Тільки Олег працює в ІТ-секторі на американську компанію, а ми з тобою живемо в реальному світі.
— Ти знову мене не слухаєш! — вереснула Тетяна, вихоплюючи в нього квитанцію. — Ти весь у папірцях, у боргах, у своїх проблемах! А я де в цьому списку?
— Я слухаю, Таню. Слухаю і намагаюся зрозуміти, звідки в тебе такі запити саме зараз, коли нам треба трохи пригальмувати з витратами.
— Я хочу обговорити свій новорічний подарунок. Бо ти завжди згадуєш про це 31 грудня о дев’ятій вечора, коли в магазинах залишається тільки зів’яла мімоза і дешеві цукерки! — вона склала руки.
— Добре. Кажи прямо. Що ти хочеш?
Тетяна миттєво змінила гнів на милість і простягнула йому свій смартфон.
— Ось. Остання модель відомого бренду телефону. Обов’язково в кольорі «титанове золото». І до нього ще потрібен оригінальний чохол, я вже пригледіла його в київському інтернет-магазині.
Андрій подивився на цифру. Сума дорівнювала його двом повним зарплатам.
— Таню. Ти ж розумієш, що це зараз неможливо? Твій теперішній телефон працює чудово, йому всього рік. Навіщо нам викидати такі гроші за «трохи кращу камеру»?
— Бо я хочу відчувати себе людиною! — знову почала вона. — Новий рік — це час, коли мрії збуваються. Чому ти знищуєш мою віру в диво?
— А потім буде День Валентина, Восьме березня, твій день народження. І кожне свято — це новий «чудо-гаджет» чи поїздка? — Андрій намагався говорити спокійно, хоча скроні вже пульсували від болю. — Ти хоч розумієш, що я тягну іпотеку, плачу за ремонт нашої майбутньої оселі, утримую машину, на якій ти їздиш по кав’ярнях, поки я працюю?
Тетяна підтиснула губи, і в її очах з’явилися сльози. Це була її перевірена зброя.
— Коли я виходила за тебе, я думала, що мій чоловік буде моїм захисником і забезпечуватиме всі мої примхи. Що я буду квіткою, а не економістом у власній квартирі!
— Подарунки — це не обов’язок за контрактом, Таню. Це бажання порадувати близьку людину. Але як я можу радіти, коли ти робиш із мене монстра за те, що я не купую тобі іграшку за ціною вживаного авто?
— Тоді заробляй більше! — різко відрізала вона. — Ти ж чоловік. Знайди другу роботу, третю. Чому я повинна думати про те, звідки беруться гроші? Моя справа — створювати атмосферу і надихати тебе. А як я можу надихати, якщо мені соромно викласти фото в інстаграм зі старого телефона?
Андрій замовк. Розмова зайшла в глухий кут. Він забрав квитанції і пішов у кімнату. Тетяна ж залишилася на кухні, впевнена, що її істерика дала результат. Вона вже уявляла, як знайде під ялинкою завітну коробочку.
Андрій справді почав працювати як навіжений. Він брав додаткові зміни, підпрацьовував фрілансом вечорами, майже не спав. Тетяна сприймала це як належне. Вона навіть не питала, як він себе почуває, лише нагадувала: «Титанове золото, не забудь».
Кажуть, що доля допомагає тим, хто щиро прагне досягти мети. Андрію справді пощастило: на основній роботі йому виплатили велику премію за успішно завершений проект, а на підробітку клієнт закрив борг із великим бонусом за терміновість. Грошей якраз вистачало на той клятий телефон і навіть на невеликий сюрприз.
Він прийшов додому сяючий.
— Таню, у мене гарна новина! Гроші є.
— Супер! — вона розпливлася в посмішці. — Сподіваюся, ти їх уже не витратив на якісь свої запчастини?
— Ні, поки що вони на картці.
Але радість тривала недовго. Наступного дня Андрію зателефонувала мама, Галина Миколаївна. Її голос тремтів.
— Синочку, я не хотіла тобі казати… але лікар каже, що операцію на коліні треба робити терміново. Суглоб зовсім зносився, я майже не можу ходити.
— Мамо, не переживай. Я все оплачу, — одразу відповів Андрій. Він знав, що у матері-пенсіонерки немає таких грошей, а чекати на безкоштовну квоту в їхньому місті можна роками.
Коли він розповів про це Тетяні, її обличчя миттєво змінилося.
— Ти що, серйозно? Знову твоя мати? Вона ж казала, що чекатиме в черзі!
— Таню, вона не може ходити! Ти розумієш, що це біль? Яка черга? У мене є гроші, і я їх витрачу на її здоров’я. Крапка.
— Значить, мого подарунка не буде? — вона буквально задихалася від люті. — Ти обіцяв! Ти знову ставиш її на перше місце!
— Це операція, Таню. Це життя і здоров’я людини, яка мене виростила. Як ти можеш порівнювати це з телефоном?
Тетяна нічого не відповіла, лише гримнула дверима так, що з полиці впала декоративна ваза. Весь наступний тиждень вона демонстративно ігнорувала Андрія, а коли розмовляла, то лише для того, щоб вколоти його черговим докором.
Андрій весь цей час ходив сам не свій, він не знав, що йому робити і як підійти до дружини і пояснити елементарне, що маму він дуже любить, вона в нього дуже хороша людина і він не зможе спати спокійно, знаючи, що нічим у скрутну хвилину їй не допоміг, а часу тягнути вже немає куди.
Операція пройшла успішно. Галина Миколаївна вже почала потроху ставати на ноги під наглядом реабілітолога. Андрій оплатив і саму процедуру, і медикаменти, і спеціальне харчування. Він відчував полегшення, але Тетяна продовжувала «пиляти» його за кожну витрачену копійку.
— Твоя мама замовляє ліки в найдорожчій аптеці міста! — кричала вона, підгледівши чек у телефоні Андрія. — А ми купуємо продукти за акцією в АТБ! Хіба це справедливо?
— Таню, це спеціальні препарати, їх немає в дешевих аптеках. Перестань бути такою дріб’язковою.
— Я не дріб’язкова! Я просто хочу, щоб ти хоч раз подумав про мене так само, як про неї! — вона різко змінила тему. — До речі, мої подруги вирішили святкувати Новий рік у заміському комплексі під Вінницею. Там буде шоу-програма, басейн, іменитий шеф-кухар і безлімітний бар. Я сказала, що ми теж їдемо.
Андрій закляк на місці.
— Скільки це коштує?
Коли вона назвала суму, він просто засміявся. Це було гостро, болісно і безнадійно.
— Таню, ми не їдемо. У нас немає цих грошей. Я витратив майже всі заощадження на операцію і реабілітацію.
— Але ж у тебе залишилася частина премії! Я знаю!
— Ці гроші я планую витратити на ремонт у маминій ванній. Вона вчора ледь не впала знову, бо їй важко перелазити через високий бортик старої ванни. Треба поставити сучасну душову кабіну з поручнями.
Тетяна відштовхнула тарілку.
— Знову вона! Коли це закінчиться? Ти перетворюєшся на її особистий банкомат! А я що — декорація? Знаєш що, Андрію? Якщо ти не можеш забезпечити мені нормальне свято, я знайду того, хто зможе!
Андрій не став сперечатися. Він втомився. Вперше за довгі роки він просто взяв навушники, увімкнув музику і пішов на кухню, залишивши Тетяну в її гніві. Сон прийшов важкий. Йому снилося, що він біжить по колу, а за ним женеться величезна чорна тінь, яка вимагає все більше і більше, поки від нього самого не залишається лише порожня оболонка.
Наступного ранку Андрій поїхав до матері, щоб допомогти їй з перев’язкою. Галина Миколаївна зустріла його з посмішкою.
— Синочку, їдь додому, відпочинь. Ти виглядаєш так, ніби не спав тиждень. Я впораюся сама, Тетянка ж тобі теж увагу приділяє, мабуть.
Андрій лише сумно посміхнувся у відповідь. Повертаючись додому, він прийняв рішення. Він хотів поговорити з дружиною спокійно, знайти компроміс. Але те, що він почув, заходячи в квартиру, перекреслило все.
Тетяна розмовляла по телефону з подругою, не помічаючи, що Андрій уже в коридорі.
— Та звісно я їду в клуб! Гроші? Та знайшла. Ця стара дала, у неї там якісь «поховальні» були відкладені. Андрійко ж їй і операцію, і ремонт, і ліки — вона тепер багачка! Я їй так і сказала: «Галино Миколаївно, ви ж хочете, щоб у вашого сина була щаслива дружина?». Вона й віддала. Не хочу я Новий рік зустрічати з напівживою старою під олів’є і «Квартал 95». Хочу нормальних, успішних людей навколо, а не цей забитий побут!
Андрій відчув, як усередині все крижаніє. Він повільно зайшов у кімнату. Тетяна побачила його і миттєво кинула слухавку.
— О, ти вже повернувся? — вона спробувала посміхнутися, але очі видавали страх.
— Значить, «стара дала»? — голос Андрія був тихим, але від нього віяло таким холодом, що Тетяна здригнулася.
— Андрію, ти не так зрозумів! Вона сама запропонувала.
— Досить, — він підійшов до неї впритул. — Збирай речі.
— Що? Ти що, через ці копійки вирішив мене вигнати? Ти серйозно?! Поміняєш дружину на мамочку? — вона знову спробувала взяти верх криком.
— Я не міняю. Я просто прибираю зі свого життя паразит, який висмоктує з мене всі соки і зневажає людей, які мені дорогі. До речі, я купив тобі подарунок. Той самий телефон, у кольорі «титанове золото». Він зараз у багажнику машини.
Тетяна на мить засяяла:
— То ти просто жартуєш? Ой, Андрійку.
— Ні, я не жартую. Зараз я поїду і здам його назад у магазин. А на ці гроші я зроблю мамі найкращий ремонт і куплю їй путівку в санаторій, щоб вона могла відновитися. А ти свої подарунки вже отримала — ти забрала гроші у хворої жінки. На розлучення подам сам.
Тетяна гордо вскинула голову.
— Та будь ласка! Ти ще пошкодуєш! Я відсуджу у тебе половину всього!
— Спробуй. Ти ні дня не працювала в цьому шлюбі. Я знайду найкращого адвоката у Вінниці, і повір, мені не шкода буде грошей, щоб довести: ти була лише споживачем у нашій сім’ї. А тепер — геть.
Тетяна почала хапати речі, кидаючи їх у сумки. Вона брала все: дорогі парфуми, косметику, навіть запас туалетного паперу запхала в бокову кишеню, намагаючись залишити Андрія ні з чим. Вона не знала, що ключі від машини Андрій уже забрав, а на її картці — нуль.
«Нічого, — думала вона, виходячи з під’їзду в холодну грудневу ніч. — Я зустріну свого принца. А Андрій нехай гниє зі своєю мамою. Невдаха».
Вона ще не знала, що таксі до того самого заміського клубу коштує більше, ніж залишилося в її гаманці, а «успішним людям» навколо зовсім не потрібна жінка без копійки в кишені та зі злобою в серці.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинив Андрій? Чи можна пробачити таку зневагу до батьків заради збереження сім’ї? Де закінчується обов’язок чоловіка забезпечувати дружину і починається звичайне споживацтво? Можливо, варто було дати Тетяні ще один шанс, чи такі люди ніколи не змінюються?
Чи варто просто було поговорити з дружиною, спробувати пояснити все їй, можливо, вона б зрозуміла б і далі щасливо жили?
Фото ілюстративне.
