Українці Сьогодні

Терміново продавай машину, мені потрібні гроші, — без зайвих привітань, хрипким голосом випалив колишній чоловік у телефон. Маргарита на мить заціпеніла. Вона очікувала чого завгодно: вибачень, зізнань, прохання побачити сина, але не такого нахабства. Проте замість того, щоб кинути слухавку, вона відчула дивний спокій. Це був шанс. Той самий шанс розставити всі крапки над «і» та повернути борги минулого. — Добре, Сашо, — холодно відповіла вона, дивлячись на своє відображення у склі. — Але цього разу ми граємо за моїми правилами. — Йде! — швидко вигукнув Сашко, наче боявся, що вона передумає. — Як же вчасно він зателефонував, — прошепотіла вона, коли виклик завершився. На її обличчі з’явилася тонка, ледь помітна усмішка. Вона знала: Олександр ніколи нічого не робить просто так. Якщо йому потрібні гроші — значить, він знову вліз у якусь авантюру

Жовтень у Дубно видався напрочуд лагідним. Старі вулички міста, вкриті золотим листям каштанів, дихали

Життєві історії 0

У моєї подруги чоловік за рік на нову машину заробив, а ти навіть дверцята на кухні прикрутити не можеш! — кинула Світлана, з силою гупнувши хисткою поличкою, яка знову перекосилася. — Кожному своє, Свєта. Хтось на машину заробляє, а хтось спокій береже. Ти ж не знаєш, якою ціною ті гроші дістаються. Сьогодні ти на коні, а завтра — пішки йдеш. Життя зараз таке, ніхто не знає, що буде за поворотом. — Гроші до спокійних не приходять, Вітю! — вигукнула вона, виходячи з кухні. — Вони йдуть до тих, хто крутиться, хто шукає підробіток, хто не боїться зайву годину попрацювати. А ти тільки й знаєш, що в новинах сидіти. Мені вже соромно перед сусідами, що в нас усе в такому стані. Віктор різко підвівся. Його обличчя напружилося. Було видно, що ці розмови про фінанси для нього — як сіль на відкриту рану. Кожна така суперечка закінчувалася однаково: вона звинувачувала, він захищався. — Навіщо ти мене постійно підштовхуєш? Ти думаєш, від твого невдоволення я відразу стану заможним бізнесменом? Я роблю те, що можу. Я працюю на своїй роботі, я намагаюся знайти вихід. Чого тобі ще треба? Ти ж бачила, за кого йшла. — Я ніколи не обіцяв тобі золотих гір. Ти знала, що я звичайний майстер. Ти ж сама казала, що головне — це любов і розуміння. Хто тебе змушував жити зі мною ці вісімнадцять років? Якщо тобі так потрібні мільйони, чого ж ти тоді не пішла шукати іншого

— У моєї подруги чоловік за рік на нову машину заробив, а ти навіть

Життєві історії 0

Аліско, я ж бачу, ти гаснеш, — казала тоді Віра, зовиця, заглядаючи в очі невістці. — Степан твій став холодним, так? Він зовсім тебе не цінує. Бідна моя дівчинко, я ж жінка, я все розумію. Мені ти можеш сказати все. Це залишиться між нами, я клянуся пам’яттю нашої бабусі. І Аліса зламалася. Вона розповіла про свою самотність. Про те, що Степан більше не дивиться на неї з любов’ю, а лише з претензією. Що він став копією своєї матері — таким же холодним і вимогливим. Розповіла, що таємно подала документи на стажування в Київ, бо якщо вона не вирветься з цього емоційного болота зараз, то просто перестане існувати як особистість. Розповіла про нічні сльози у ванній, коли вона вмикала воду на повну, щоб сусіди не чули її стогонів від розпачу. Віра кивала. Вона навіть пустила сльозу, гладила Алісу по руці й казала: «Ти маєш право бути щасливою». Але зовиця не просто так ці слова говорила

Вечірнє Мукачево повільно занурювалося в сутінки. Над замком Паланок згущалися важкі сизі хмари, обіцяючи

Життєві історії 0

Що ж мені робити, Степане? — прошепотіла Ганна, закриваючи обличчя руками. — Квартиру я віддала. Юридично я там ніхто. Тут, на дачі, я довго не витримаю. Здоров’я вже не те, вчора ледь відро з водою донесла. А в місті я їм заважаю… Марина каже, що у них тепер «свій простір». Степан мовчав хвилину, слухаючи, як у саду співає соловей. Потім він підсунувся ближче, і Ганна відчула запах тютюну та чистого одягу. — Слухай, що я скажу, Ганно. У мене хата міцна, я її сам будував, кожну цеглину перевіряв. Вона цегляна, тепла, взимку тримає градус добре. Вода в хаті, газ підведений. Місця вистачить обом. Давай жити разом. Не як молоді, не заради якоїсь там пристрасті, а просто — щоб було кому слово мовити вранці, щоб було кому чаю налити, коли спина прихопить. Будемо разом господарювати. Ти квіти любиш — сад у твоєму розпорядженні буде. А я по дереву щось змайструю. Ганна Петрівна завмерла. Пропозиція була такою несподіваною, що вона навіть не знала, як дихати. У її віці починати щось нове? Жити з чоловіком, якого вона знала лише як сусіда? — Та як же так… Люди що скажуть? — прошептала вона. — Стара, мовляв, з глузду з’їхала, на старості літ до сусіда перебігла. Сором же який перед село

— Мамо, ну ти ж доросла людина, повинна розуміти — зараз у місті дихати

Життєві історії 0

Степане? Що ти робиш? — голос Юлії здригнувся. Чоловік обернувся, сяючи самовдоволеною посмішкою. — О, Юля, ти вчасно! Сюрприз! — він бадьоро відставив пакет убік. — Навіщо нам викидати гроші на оренду, якщо в нас тепер є такі хороми? Я все обміркував і прийняв вольове рішення: ми переїжджаємо сьогодні. А щоб мамі моїй було не самотньо і нам економніше, Зінаїда Петрівна житиме з нами. Юлія відчула, як підлога під ногами починає повільно пливти. — Мама? Зінаїда Петрівна? Тут? — Ну звісно! Її квартира на околиці зовсім занепала. Там постійно якісь проблеми з сусідами, та й далеко їй до центру. А тут — парк під вікнами, собор поруч. Я вже розпорядився, щоб вантажники занесли її меблі в ту велику кімнату з балконом. Там багато сонця, мамі буде приємно. А ми з тобою розмістимося в меншій спальні, нам же багато не треба, ми молоді. — Доброго дня, Юлічко, — промовила свекруха. — Ремонт у тебе не дуже, але ми все виправимо. Юлія дивилася на цю жінку і не вірила своїм вухам. — Маріє Степанівно, — Юлія ледь наважилася перечити свекрусі. — Я не зовсім розумію. Чому ви вирішили, що будете тут жити? Це моя квартира. І ми зі Степаном ніколи не обговорювали ваш переїзд

Тернопіль у листопаді завжди дихає особливим спокоєм. Затишний став, волога бруківка та аромат кави

Життєві історії 0

Марино, я думаю, тобі варто нарешті знайти нормальну роботу, а не просто клацати в комп’ютері цілими днями, — ці слова свекрухи пролунали на кухні замість привітання. — Доброго дня і вам, мамо, — спокійно відповіла Марина, хоча всередині все напружилося. — Моя робота викладача цілком нормальна. Я готую майбутніх фахівців, і мені за це платять. Віра Степанівна лише зневажливо хмикнула, розглядаючи ідеально чисту стільницю в пошуках бодай однієї порошинки. Вона провела пальцем по поверхні шафки і, не знайшовши бруду, розчаровано зітхнула. — Платять? Ой, не сміши мене. Оце сидіння вдома — то не робота. От я свого часу на хлібозаводі по дві зміни стояла. По сорок градусів біля печі, ноги гули так, що додому ледь доходила. Оце я розумію — праця. А ти… Сергій бідолаха на двох роботах викладається, щоб іпотеку за цю трикімнатну квартиру тягнути, а ти собі в задоволення перед монітором розважаєшся. Марина зітхнула. Сперечатися було марно. Для Віри Степанівни світ ділився на тих, хто важко працює фізично, і “ледарів”, які тримають у руках щось легше за цеглу чи качалку

— Марино, я думаю, тобі варто нарешті знайти нормальну роботу, а не просто клацати

Життєві історії 0

Та я тобі кажу, Людо, невістка геть знахабніла! — торочила свекруха. — Приходить з роботи о шостій, падає на той свій диван і стогне, ніби вона в шахті пахала. А я ж знаю — сидить у тому своєму офісі, каву п’є та в монітор витріщається. Про Степана зовсім не дбає! Мій син приїжджає з Києва голодний, втомлений, а вона йому — пельмені з магазину. Хіба це жінка? Це ж горе одне. Світлана, слухаючи запис розмови матері чоловіка, завмерла. Вона знала, що Ганна Павлівна її не недолюблює, але щоб отак, поза очі, брудом поливати. — Добре, Людо, я приїхала. Побажай мені удачі, подруго. Зараз дочекаюся ту «ляльку», а потім передзвоню і розкажу, чи домовилися. Світлана хотіла вимкнути запис, але раптом у салоні почувся інший голос. Жіночий. Молодий, дзвінкий, з характерною чернігівською говіркою. — Ну що, Ганно Павлівно, ви серйозно? А якщо Степан не клюне? Він же такий правильний, — пролунав сміх дівчини. Світлана впізнала цей голос миттєво. Ліза. Донька тієї самої «подруги Люди». Та сама Ліза, яка на кожному сімейному святі крутилася біля Степана, вихваляючи його успіхи та заглядаючи в очі. — Клюне, куди він дінеться? — голос свекрухи став хижим. — Ти, головне, не відступай. Степан, мій син — чоловік при грошах, хата в них трикімнатна, машина нова. А ця бліда неміч йому не пара

Листопад у Чернігові завжди має смак вогкої землі та диму. Останнє листя з дерев

Життєві історії 0

Ти мені можеш просто, по-людськи пояснити, куди поділися гроші з нашого спільного рахунку, чи мені вже зараз дзвонити в банк і з’ясовувати все там при тобі? Олена навіть сумку не зняла. Так і стояла в коридорі: у теплому пальті, з важким пакетом із супермаркету, з мерзлими пальцями та втомленим поглядом людини, яка цілий день трималася на каві, робочих дзвінках і внутрішній надії на тихий вечір. Вдома вона сподівалася відпочити, але, як виявилося, дарма. У кімнаті працював телевізор. Він просто кричав фоном, створюючи ілюзію життя. На дивані напівлежав Віктор. Його вираз обличчя говорив про те, що питання про гроші було для нього чимось нетактовним і майже образливим. — Яких грошей? — ліниво перепитав він, не відриваючи погляду від екрана. — Олено, давай без оцього «з порога». Віктор одразу сів рівніше. Олена знала цей жест. Він так робив завжди, коли збирався не відповідати по суті, а починати свою улюблену виставу: «ти на мене тиснеш», «я втомився від твого контролю», «ти знову все перебільшуєш». — А чому ти взагалі перевіряла рахунки? — запитав він уже з докором. — У нас ніби сім’я. Чи ти знову вирішила увімкнути режим суворого аудитора

— Ти мені можеш просто, по-людськи пояснити, куди поділися гроші з нашого спільного рахунку,

Життєві історії 0

Ти знову збираєшся йти в цьому старому лахмітті? — голос Степана пролунав з коридору так буденно, ніби він просто запитував про погоду. Марія завмерла біля дзеркала. Вона саме поправляла комірець своєї темно-синьої сукні, яку дбайливо зберігала для особливих випадків уже кілька років. Це була сукня, яку вона купила ще до того, як вони почали відкладати кожну копійку на «спільне майбутнє», яке ніяк не наставало. — Це не лахміття, Степане. Це хороша, якісна річ. Вона мені пасує, — тихо відповіла вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Тобі здається. Вона виглядає так, ніби ти її ще в інституті носила. У Олега дружина завжди як лялечка, а мені перед людьми ніяково. Марія подивилася на своє відображення. На неї дивилася жінка, яка звикла економити на собі. Степан стояв у дверях, пахнучи дорогим парфумом. Його сорочка була ідеально випрасувана — Марія витратила на це вчора цілу годину, виводячи кожну складку. Він виглядав солідно, як і належить чоловікові, який вважає себе головою сім’ї. — А на що мені купити нову? — раптом запитала вона, повернувшись до нього. — Ти ж знаєш, куди йде моя зарплата. Продукти, комунальні послуги, навчання сина, кредит за твою нову машину… Я навіть на обідах на роботі економлю, беру з собою баночки, щоб зайву десятку в дім принести

— Знову ти за своє, — Степан незадоволено скривився. — Починаєш рахувати кожну копійку.

Життєві історії 0

Мамо! Алло! Що сталося? — голос Світлани мимоволі здригнувся. — Світланко, доню, — у слухавці почулося схлипування, що переходило у справжній розпач. — Я більше не можу. Батько знову з серцем зліг, а Ігор, твій брат, він прийшов сьогодні зовсім не свій. Каже, що його бізнес із перепродажу техніки обвалився, бо партнери його підвели. Тепер він винен банку шалені гроші, і до них додому постійно телефонують. Оксана плаче, вона ж на сьомому місяці, їй не можна хвилюватися! Світлана замовкла, міцно стиснувши телефон. Степан відклав газету і уважно подивився на дружину. Він знав цей сценарій напам’ять. — Мамо, — тихо сказала Світлана, — ми ж пів року тому вже закривали його борг за машину. Звідки нові гроші? — Доню, він хотів як краще! Він хотів для сім’ї! Благаю, поговори зі Степаном. Нехай він візьме Ігоря до себе на фірму, ну хоча б заступником по логістиці чи комерційним директором. У нього ж талант, він уміє розмовляти з людьми! Або, — голос матері став зовсім тихим, — позичте ще десять тисяч доларів. Інакше Ігор каже, що ми маємо продати нашу квартиру у центрі міста і купити щось маленьке в селі, а різницю віддати йому на порятунок. Світланко, це ж наша єдина оселя

У Чигирині жовтень завжди особливий. Сонце вже не пече, а лагідно позолочує схили Замкової