Navigate
X

Маріє, сядь, будь ласка. Я проаналізував наші витрати за останній місяць. Це неприпустимо. Ми живемо так, ніби завтра не настане. — Та ніби як завжди… — здивувалася вона. — Продукти, школа для Соні, гуртки, комунальні. — От саме! «Ніби як завжди». А сусіди наші на новій машині їздять. Колеги в гори щосезону катаються. А ми що? Ми просто проїдаємо моє підвищення і твою зарплату. Марічка знизала плечима. Вона працювала флористом, створювала неймовірні букети, і її заробіток теж був непоганим внеском у сімейний бюджет. — Я встановив спеціальну програму, — продовжував Михайло. — Тепер кожна гривня, яку ми витрачаємо, буде під контролем. Я аналітик не тільки на роботі, а й вдома. Порядок має бути в усьому. Марічка подивилася на екран: якісь таблиці, графіки, червоні та зелені сектори. — І що тепер? Мені записувати навіть хліб? — Так. Обидва будемо записувати

— Маріє, а ти знала, що ми з тобою щомісяця просто викидаємо в повітря цілий капітал? Михайло залетів у квартиру…

user2

Це ви, Маріє, в усьому винні! — з докором кинула мені сусідка Галина, чий син одружений з моєю молодшою донькою Оксаною. — Через вашу впертість ми тепер обоє онуків не бачимо. Ми з Галею живемо паркан у паркан. Наші діти побралися кілька років тому і зараз живуть у місті, у новенькій квартирі, яку я купила їм за важко зароблені в Італії гроші. Але зараз у нашій родині справжня війна. Моя молодша дочка Оксана оголосила бойкот мені, своїй старшій сестрі та навіть власній свекрусі. А причиною всього стали 12 тисяч євро, які я дала старшій доньці, Олені. Галина впевнена, що я вчинила неправильно: — Треба було ділити порівну, Маріє. Дали Олені гроші — дайте і Оксані таку саму суму. Тоді б і миру було більше. Так буде справедливо. Я слухала її і відчувала, як усередині все закипає. Галя стояла біля свого паркану, поправляла хустку і дивилася на мене так, ніби я вкрала щось у її сина

— Це ви, Маріє, в усьому винні! — з докором кинула мені сусідка Галина, чий син одружений з моєю молодшою…

user2

Слухайте, мамо, треба якось питання вирішувати. По справедливості. — Яке питання, Галочко? — я ще посміхалася, не відчуваючи лиха. — Та з грошима. Ось подивіться: в Оксани дім величезний, два поверхи, гараж, сад. Ви туди стільки вклали, що й не порахувати. А Тарасові ви дали лише дванадцять тисяч. Це нечесно. Ви ж мати обом однаково. Ви маєте тепер купити йому хоча б однокімнатну квартиру, щоб він мав щось своє, а не залежав від моїх батьків. Я глянула на сина. Тарас мовчав, опустивши очі в тарілку. Він вивчав візерунок на скатертині так уважно, ніби там були зашифровані відповіді на всі питання Всесвіту. Але за цим мовчанням я чітко бачила згоду. Він чекав цих грошей. Оксана миттєво змінилася в обличчі. Вона відставила келих і різко повернулася до невістки. — Що значить «дати»? Мама живе у нас, ми її доглядаємо, ми — її опора. І взагалі, Галю, мама тільки з дороги, які можуть бути розмови про квартири

— До кінця місяця ще можеш пожити тут, Катерино, а далі збирай речі, — холодним тоном сказала мені Клаудія, дочка…

user2

Там нічого немає, повний нуль, Олеже. — І що з того? Гроші мають працювати, а не лежати мертвим вантажем. Я вклав їх у справу. Це наше спільне майбутнє, Маріє. Не будь такою егоїсткою. Олег пройшов до холодильника, по-господарськи відкрив його і дістав палку ковбаси. Він почав шукати ніж у шухляді, насвистуючи якусь просту мелодію. Він навіть не дивився на дружину. Для нього ця розмова була лише дрібним побутовим непорозумінням, яке він уже вирішив для себе. — Це були гроші Тараса. На навчання. Батько перед смертю просив, щоб я їх не чіпала, — Марія нарешті повернулася до нього. Її пальці тремтіли, але вона намагалася тримати спину рівно. — Твій Тарас ще молодий, здоровий. Нехай іде працювати. Я он у його віці вже вагони розвантажував. А професія лікаря, про яку він марить… Ну, ти ж розумієш, це зараз не на часі. Кому потрібні ці твої лікарі, коли в людей машини ламаються щодня? СТО — ось це реальні гроші. Марія відчула, як усередині все завмерло. Олег спокійно відрізав собі товстий шматок ковбаси й почав жувати, задоволено мружачись

— Ти вважаєш, що за сім років спільного життя я не заслужив на маленьку винагороду за своє терпіння? Олег вимовив…

user2

Ти ж розумієш, що мої батьки не залізні, і хтось має їм допомогти, поки я буду на вечірці у кума? — спокійно, навіть не піднімаючи очей від екрана телефону, кинув Віктор. Марина на мить завмерла над плитою. Вона повільно повернулася до чоловіка, який зручно вмостився за кухонним столом, ліниво гортаючи стрічку новин. — Тобто як це? — перепитала вона. — Ти їдеш до кума на святкування, а я маю їхати до твоїх батьків на дачу? Сама? — Ну а що тут такого? — Віктор нарешті глянув на дружину, щиро дивуючись її тону. — Там зараз якраз сезон. Мама казала, що треба полуницю обробити, бур’яни поперли після дощів, та й закрутки починати треба. Ти ж знаєш, вони на зиму стараються для нас усіх. — Вітю, це вже четверті вихідні поспіль, — тихо сказала Марина. — У травні я садила картоплю, у червні ми білили стіни в літній кухні, минулого тижня я з твоєю мамою перемивала всі вікна. Може, ти хоч раз поїдеш і допоможеш власному батьку з парканом? — Марин, ну не починай, — чоловік поморщився, наче в нього заболів зуб. — У мене робота важка, я за тиждень так виснажуюсь, що просто хочу розслабитись. А кум — це святе, він мене пів року тому запрошував. Ти ж у суботу вільна

— Ти ж розумієш, що мої батьки не залізні, і хтось має їм допомогти, поки я буду на вечірці у…

user2

Коли я одружувався, я сподівався, що моя дружина буде підтримувати в домі порядок. Ти справді вважаєш, що в цьому домі можна жити? — голос Максима, тихий і ніби позбавлений будь-яких емоцій, заповнив кухню, де Мар’яна щойно закінчила прибирання. Він не кричав. Максим ніколи не кричав. Його сила була в іншому — у вмінні дивитися так, ніби перед ним не дружина, а прикре непорозуміння, яке заважає йому насолоджуватися ідеальним світом. Мар’яна повільно відклала планшет. Очі пекли від утоми. Вона повернулася з роботи дві години тому, і за цей час встигла розібрати торби, завантажити пральну машину, зварити вечерю та протерти кожну полицю у вітальні. У повітрі ще витав аромат свіжої м’яти від засобу для меблів. Вона знала, що він прийде і почне «техогляд». Це стало їхнім ритуалом. Недільним, вечірнім, щоденним — неважливо. Кожен його візит додому нагадував візит суворого ревізора до занедбаної сільської їдальні. Максим стояв посеред кімнати у своєму бездоганному світлому костюмі. Він навіть не роззувся, хоча Мар’яна щойно вимила підлогу. В одній руці він тримав шкіряний портфель, іншою вказував на обідній стіл зі світлого дуба. — Підійди ближче. Подивися сама, — скомандував він

— Коли я одружувався, я сподівався, що моя дружина буде підтримувати в домі порядок. Ти справді вважаєш, що в цьому…

user2

Діти! Дачу продано, — спокійно вимовила мати. — Реєстрація власності завершилася вчора. Нові господарі вже там. Новий замок на хвіртці, який ти, сину, так і не спромігся замінити, я поставила сама й віддала ключі людям, які знають ціну праці. Гроші — на моєму особистому рахунку. Вони підуть на моє здоров’я, яке ви успішно експлуатували всі ці роки. У передпокої запала тиша. — Ви продали нашу дачу?! — Інга, невістка, почервоніла від люті. — Ви позбавили дитину дитинства! Ви егоїстка! Ви про себе тільки думаєте! — Інго, «усвідомленість», про яку ти так багато говориш — це коли ти сама платиш за свої бажання. Софійці корисне повітря? Орендуйте будинок. Я свою зміну відпрацювала. Архів закрито. Я йду на заслужений відпочинок. — Мамо, ти серйозно? Продала родинне гніздо? — Денис дивився на неї як на чужу людину. — Куди я тепер все це діну?! Басейн, м’ясо для шашликів. Ми ж на тебе розраховували! — Куди хочеш, синку. Тільки вже без мене, — Олена Дмитрівна кивнула на розсипану землю з вазона Софійки. — І землю прибери. Таксі вже під’їхало. Бувайте

На околиці мальовничого містечка Теребовля, що на Тернопіллі, де старі мури замку пам’ятають ще князівські часи, життя зазвичай тече повільно,…

Z Oksana

Тетянко, тут лише п’ятсот євро. Де решта? Ти їх переклала чи, може, купили щось велике і не сказали мені? Може, машина зламалася чи що? Донька навіть не здригнулася. Вона спокійно поставила пакети на стіл, виклала хліб і глянула на мене з якимось дивним роздратуванням. Наче це я в неї щось вкрала, а не вона в мене. — Мамо, ти що, приїхала гроші рахувати чи нас побачити? — кинула вона через плече. — Життя зараз дороге, ціни бачила? Я все витратила. Тобі що, ці папірці дорожчі за щастя власної доньки? Я заніміла. Слова застрягли в горлі. — Дорожче за щастя? Тетяно, там було понад десять тисяч! Куди можна було витратити такі гроші в селі, маючи своє господарство і не платячи за оренду? Десять тисяч — це роки мого життя! Це мої безсонні ночі! — Ой, почалося! — спалахнула вона, розвертаючись до мене всім тілом. Обличчя її почервоніло. — То взуття треба було купити, то в хату щось, то з кумами посидіти. Ти ж сама в магазин ходила, бачила, які ціни. Ну чого ти всім настрій перед святами псуєш? Вистачить тобі й тих п’ятисот євро на відпустку. А після Різдва поїдеш у свою Італію і ще заробиш. Ти ж там звикла

Усі ці роки я була для своєї родини «золотою антилопою». Я заробітчанка, працюю в Італії. Отримувала свою тисячу євро, залишала…

user2

Мамо! Ти що, серйозно поїдеш до чужого чоловіка в село? — запитав її син Павло, коли вона за вечерею ошелешила його цією новиною. — Покинеш місто заради якогось хутора? А квартира? Ти ж знаєш, як нам важко. Павло зі своєю дружиною Аліною вже п’ятий рік тулилися в орендованій «одиничці» на околиці. — А що квартира? — вона поправила хустку. — Квартира — це стіни, вона нікуди не дінеться. Поживете поки тут, за квітами моїми приглянете. А я трохи на природі побуду, може, й назавжди там залишуся. Микола чоловік хазяйновитий, у нього там і пасіка, і корова. Повна чаша! Аліна, невістка, миттєво пожвавішала. Перспектива переїхати в центр міста в трикімнатну квартиру здавалася їй виграшем. — Звісно, Раїсо Павлівно! — защебетала вона, витираючи стіл. — Ми за всім простежимо, кожну порошинку витремо. Ви відпочивайте, насолоджуйтеся краєвидами. Ми тільки дякуємо! Павло не міг повірити. — Дивись, мамо. Якщо щось не так — двері завжди відчинені. Місця вистачить. — Ой, не каркай під руку! — відмахнулася мати

Вижниця, що на Буковині, де гори дихають прохолодою, а Черемош весело котить свої води по камінню, життя зазвичай тече розмірено,…

Z Oksana

Невістко! Значить так! Або ти до кінця тижня знаходиш роботу, або я міняю замки в дверях, — несподівано сказала свекруха. — Крапка. Оксана повільно підняла очі. У її погляді читалася суміш здивування. — Що ви кажете? — Те, що чуєш. — Галина Петрівна схопила серветку й почала витирати розлитий чай. — Три роки. Рівно три роки я спостерігала за цим театром одного актора. Досить. Моє терпіння вичерпалося. Оксана відставила телефон. — Галино Петрівно, ви з самого ранку починаєте конфлікт. Навіщо це? — Я з самого ранку вже встигла напекти млинців для малого, вимити підлогу в коридорі та випрати твій спортивний костюм, який ти просто кинула посеред ванної. Посеред ванної, Оксано! Там, де люди мають бачити чистоту. — Я планувала прибрати пізніше. — Коли? На Різдво наступного року? Оксана зітхнула, зробила ковток кави й відвернулася до вікна. — Андрій сказав, що моя допомога вдома неоціненна. Що я займаюся сім’єю. — Мій син — ідеаліст і подекуди занадто м’яка людина, — спокійно відрізала Галина Петрівна. — Я йому про це теж скажу, не хвилюйся. Він просто не бачить, як ти «займаєшся сім’єю» з восьмої ранку до шостої вечора, поки він на роботі

Буча — це місто, яке колись славилося своїми спокійними парками та високими соснами, стало місцем, де одна родина намагалася віднайти…

Z Oksana