Дружино! Ти що там вигадала? — Олег кричав прямо у слухавку. — Що ти наговорила моїй матері, що вона вже ледь не плаче через твою впертість? — Олег, твоя мати найняла нотаріуса, щоб відібрати в мене дачу! Ти про це знав? — Нічого вона не відбирає! Вона хоче, щоб усе було по-людськи! Вона вкладає туди гроші, планує реконструювати веранду, замінити паркан! Вона хоче, щоб це було наше спільне родинне гніздо! — Це мій дім, Олег! Моя спадщина! Я не зобов’язана ділитися своєю власністю тільки тому, що твоїй мамі захотілося «облагородити» мою ділянку! — Ти завжди так — рахуєш кожну гривню, кожну цеглину! Мова йде про моральну підтримку моєї мами! Ярослава зрозуміла, що пояснювати щось зараз — як стукати у зачинені двері. Для них це була лише нерухомість, для неї — остання ниточка, що пов’язувала її з рідними. Пані Марія повернулася надвечір. Вона впевнено крокувала стежкою, наче вже володіла кожним метром землі. — Ну що, — почала свекруха, не вітаючись, — ти вже спілкувалася з нотаріусом? Сподіваюся, ти зрозуміла, що так буде краще для всіх
Сонце ледь торкалося верхівок сосен, коли автомобіль Ярослави в’їхав у тихий дачний кооператив під Києвом, неподалік селища Димер. Вона приїхала…